А Піфагор, прислухаючись до гомону моря, плив на хвилях видінь. Очі його були зімкнуті, але десь з глибини свідомості котилися люті крики, дзвін мечів, мерехтіли заграви пожеж. Грізний пророк з розвихреним волоссям вів тисячі людей через палаючі піски, а над ним, в блідо-блакитному небі, палахкотіли пронизливі очі Яхве — невблаганного бога. Люди йшли під зорями, під бурями й дощами, під грозами — і лише Яхве знав, куди й для чого вони йшли. Піфагорові. було моторошно. Ні, Роаме, не шукати мені мудрості там, де погрози й сліпа покора. Виходити на волю піною загибелі інших людей, ціною зради й розбою — ні, нема в цьому жодної мудрості. Таємниця не повинна бути жорстока!..
Втома заколисала юнака. Почалася його перша ніч у рабстві. Скільки їх ще попереду? Скільки?
Нескінченним ланцюгом приниження й муки поповзли дні. Піфагор потроху звик до нового оточення. А може, не звик, а зумів притерпітися, зробив муку свою й страждання необхідними частками тієї дороги, яку він добровільно обрав. В буряні дні, коли не треба було гребти, старий Роам розповідав Піфагорові про далекі східні краї, про чарівні палаци Вавілона, про неосяжні аравійські пустелі, про таємничу Індію — країну чудес. Хлопець жадібно вбирав ті розповіді. Він здогадувався, що не все те правда, про що розповідав Роам, але навіть ті легендарні повісті допомагали йому скласти величну мозаїку життя безлічі племен, які заповнювали земний круг аж до країв ойкумени.
Познайомився Піфагор і з кількома своїми братами по нещастю — еллінами. Поступово в його свідомості почав вимальовуватися план втечі. Він розповів про нього Роаму. Та старий іудей не радив зважуватись на те.
— Ти недосвідчений і довірливий, — шепотів іудей. — Ти ще не вмієш розпізнавати душі людські. За якусь годину пірати знатимуть про твій задум і викинуть тебе за борт. А перед тим битимуть — для остраху іншим. Втямив?
— Невже поміж полоненими є зрадники?
— Скільки завгодно, — гірко мовив Роам.
— Що це їм дає? Адже пірати все одно не випустять їх на волю.
— Є надія, що колись кинуть зайвий шмат хліба. Та й битимуть менше. Піратам потрібні довірені поміж рабами, своє око не все помічає.
— Яка ганьба, — прошепотів Піфагор.
— Викинь з голови такі мислі. Будемо ждати нашого часу. Я вірю… серце підказує… Щось станеться, щось неодмінно станеться…
Кілька разів пірати зупиняли корабель біля островів, кидали якір, переправляли на суходіл награбований скарб. Назад привозили бочки з водою, вином, харчами, зброєю. Все це робилося лише вночі.
Одного разу піратська трієра знову напала на купецький корабель. Підкравшися з сонячного боку, Креон велів стрімголов іти на абордаж. Пірати поспускали вітрила, наглядачі періщили гребців по ребрах нагаями, щоб ті сильніше гребли, трієра мчала, як вітер. Креон з юрбою розбійників скупчилися на лівому борту, в їхніх руках поблискували мечі й списи. На купецькому кораблі’чулися розпачливі зойки, безладні команди.
— Смолоскипи! — ревнув Креон.
Спалахнули вогні, зачаділи смолоскипи. Креон пробіг повз Піфагора, мов демон підземного царства, очі його пломеніли натхненням жорстокості й владності. Він метнув погляд на зляканого Піфагора, зареготався.
— А, вільний елліне! — крикнув він, вимахуючи смолоскипом. — Дивися, дивися на мій бенкет! Де твій фатум? Ось я стверджую свою волю для цих людців! Я бог! Я олімпієць! Ха-ха-ха!
Кораблі зійшлися, вдарилися. Затріщали борти. Пірати кинули на купецьке судно драбини з гаками, ринулися на штурм, змітаючи слабенький опір моряків. Запалали вітрила, щогли, полетіли у воду закривавлені тіла. Піфагор затулив обличчя долонями, заплакав. О боги! О великий Зевсе! Невже ти радієш такій підлій жертві? Невже тобі приємні стогони, смерть і страждання? О, коли ти є, зупини розбійників, пошли на них громову стрілу, покажи свою силу й владність! Адже сила повинна захищати безборонних!
Небо німувало. Мовчали й пригнічені раби, вони вже звикли до такого видовища. Бій затихав. Корабель горів, як свічка, дим від нього котився за вітром, слався над морем, ніби чорний серпанок.
Пірати з веселими криками переносили на трієру награбований скарб, перевели кількох гарних жінок, блідих і нажаханих. О доле! Навіщо допустила наругу над красою? Невже прекрасні квіти повинні зів’янути під мерзенною рукою розбійника? Афродіто, чому не рятуєш своїх дочок?!
А вночі налетіла буря, море заревло.
Чорні смерчі простяглися з неба до води, хвилі-гори впали на корабель, закрутили у вирі. Тріснула, ніби тоненька паличка, головна щогла, задушивши і покалічивши кількох гребців. Раби кричали, молилися богам. Висока хвиля перекотилася через палубу, змела наглядачів і керманича. Трієра безладно закрутилася у вихорі стихії.
Роам, захлинаючись від солоних бризок, кричав, потрясаючи сухими руками в кайданах:
— О великий Адонаї! Я давно ждав цього часу! О благословенна помста! Я заклинаю тебе — прийди! О меч всевладного Яхве! Руш проклятих язичників! Руш!
Чорні очі Роама горіли, мов жарини, у сяйві грози, сива кучерява борідка стирчала вгору, жилава шия нап’ялася у якійсь нелюдській напрузі.
— Не клич напасті! — нажахано крикнув Піфагор. — Ми теж загинемо разом з розбійниками!
— Хай! Хай! Аби помста!
На палубі з’явився Креон. Тримаючись за поламані снасті, оглянувся, несамовито закричав:
— Кермо! Прокляття! В нас нема керманича! Гей ви нікчеми, двоє — до керма!
Ніхто не з’явився з трюму. Креон знову спустився вниз було чутно, як він кричить на піратів:
— Гей ви, собаче сім’я! Вставайте! Вставайте, прокляті виродки! Потонемо! Потонемо ж, як шолудиві цуценята Двоє мерзотників — до керма! Хутчій, бо підемо на дно
Тепер разом з Креоном виповзли два пірати, стали до керма. Воно виривалося з рук, не слухалося. А потоки води переливалися через борт, ринули в трюм.
Креон гидко вилаявся, закричав:
— Жертву! Жертву Посейдонові! Ведіть жінок!
Пірати витягли з каюти трьох полонених жінок. Ті виривалися з розбійницьких рук, плакали, невміло захищалися.
— Посейдоне! — погрозливо рикнув Креон, простягаючи руки до несамовитого моря. — Дарую тобі жертву! Хіба не досить тобі трьох молоденьких еллінок? Гей, Посейдоне! Зупини бурю, обіцяю для тебе пустити на дно найбагатший корабель! Чуєш? Лише для тебе! Собі не візьму нічого! Кидайте, чого ж ви стали?
Піфагор зірвався з лавки, впав на коліна — кайдани не пускали його.
— Креоне, стій! Зупинися, проклятий розбійнику! Стій!
Креон метнув на нього ненависний погляд:
— Чого тобі? Теж закортіло на дно?
— Не кидай жінок, Креоне! Не кидай! Май розум! Креоне, благаю!..
— За борт! — страшно заволав Креон. — За борт, прокляті виродки!
Жінки одна за одною полетіли у пащу моря. Грізні хвилі ковтнули безпомічні тіла, ніби піщинки, ревище бурі заглушило відчайдушні крики.
Ураган не вщухав. Знову налетів смерч, високий стовп води з гуркотом упав на корабель, змів у морську прірву двох піратів, які пробували управитися з кермом.
Креон метався, мов поранений звір. Бив себе по голому черепу, виригав нерозбірливі прокляття.
— Де берег? Де берег, Посейдоне? Ти хочеш потопити нас у своїй паскудній калюжі? Гей, раби! Хто з вас управиться з кермом? Дам свободу! Ну, нікчеми! Хто жадає волі? Чи ви поглухли? Всіх викину на з’їжу акулам!..
— Я знайду берег, — крикнув Піфагор, затуляючись рукавом від хмари бризок. — Я знаю, як це робити!
Креон, тримаючись за борт, наблизився до нього, перегнувшись через повалену щоглу, гострим поглядом вп’явся в обличчя юнака.
— Без сонця, без зірок?
— Я тобі сказав — знайду. Скажи лише приблизно — де ми?
— Вже неподалік Сірія. Добре — я розкую тебе! Виберемось на берег — будеш вільним! А збрешеш — закатую пекельною мукою!
— Розкуй ще двох гребців, — сказав Піфагор, — Роама і ось цього, елліна Аніона. Постав їх до керма. Я скажу, де земля…
Креон розімкнув кайдани, звільнені гребці перебралися до корми, налягли на кермо. Роам схилився до плеча Піфагора, крикнув:
— На що сподіваєшся? Чому збрехав?
— Я не брехав! Маю чарівну голку!
— Яку голку? — здивувався Роам.
— Вона показує на північ. Вістрям… Мені її подарував Ферекід, мудрець з Лесбосу. Ось глянь…
Він витягнув з лахміття товсту голку, прив’язану до тонесенької жилки, заховався під захист кормової надбудови. Поруч з’явився Креон, схилився над Піфагором.
— Над чим чаклуєш? Показуй — де берег?!
— Зажди…
Піфагор опустив голку вниз, тримаючи за кінчик жилки. Вона захиталася врізнобіч, але все-таки вперто показувала в одному напрямку. Піфагор якусь мить розмірковував, радісно крикнув:
— Земля праворуч, на чверть круга праворуч! Схід там, Сірія лежить на сході!..
— Це правда, — згодився Креон, недовірливо дивлячись на голку. — Але хто тобі сказав, де схід?
— Це вістря вказує на північ! Завжди, у всяку погоду. Глянь сам, я повертаюся, а воно — ні! Це — чарівний метал. Він прагне до Полярної зірки…
(Продовження на наступній сторінці)