Від Мнезарха Самоського
синові Піфагорові — вітання.
Мій любий синку Піфагоре!
Скільки сліз виплакала мати, не опишу того. Про себе не хочу говорити, негоже чоловікові розкривати свої почуття. Та ти сам збагнеш, що батьківське серце — відкрита рана.
Проте все забулося, минулося. Ми мали від тебе вісточку, то й сонце виглянуло з-за хмари, мати весела, сподівається ще колись тебе побачити — щасливого й мудрого. Хай боги збережуть тебе в чужинському краю!
Ти просив, щоб я не писав, бо не знати, де ти будеш. А я пишу тому, що трапилася химерна пригода. Тиран Полікрат, як дізнався, що ти втік, зовсім сказився. Лютував, погрожував, злився. Та врешті минув час, я подарував йому кілька найкращих своїх виробів, і він заспокоївся. А оце недавно, почувши, що ти добувся Єгипту, він написав листа Амазісу, в якому просить допомогти тобі. Пише, що ти маєш неабиякий талант до філософії (чуєш, він навіть твоє визначення пошуку софії-мудрості вживає), що можеш прислужитися великому знанню. Що з ним сталося — не відаю. Може, хоче здаватися в людських очах великодушним і милостивим правителем? Та хай як собі знає, а я радий, що доля повертається ласкавим лицем до тебе. То й я, користуючись нагодою, пишу цього листа, щоб він поплив на тому ж таки кораблі, що прямує до Єгипту. Знаю — ти читатимеш його і дуже тішуся тим. Це все одно, що я обніму тебе.
Щирими сльозами вітає тебе мати, а материнські сльози — найкращий захист від лиха.
Бачив я Наріссу, мій синку. Розповів їй, як ти велів передати. Вона зажурена й самотня. Нікого не хоче знати, хоч женихів було доволі — гарних і багатих. Веліла написати тобі так: "Надійної будівлі нема для кого будувати. Є скеля на березі моря, де ми стояли вдвох. Над нею нема хмари, яка захистила б від спеки, та сонце не страшить її, бо серце вже давно висушене вогнем розлуки. Ждатиму всю вічність, як і обіцяла йому".
Химерна дівчина твоя Нарісса. Очі якісь божевільні, щоки горять. Недобре з нею вийшло. Зав’язав ти їй світ, а стежечки в життя не відкрив. Ну, та роки минуть, все обійдеться.
Синку Піфагоре! Ще прошу тебе, аби ти не летів на всілякий вогонь, що спалахне на обрії. Багато вогнів запалено в світі для пастки, для приманки довірливих метеликів. Серце моє болить, коли я подумаю, що ти один поміж чужими, зовсім чужими людьми!
Хай береже тебе наша любов.
Мнезарх.
Мнезарху від Піфагора —
щире вітання.
Коханий батьку, все обійшлося. Твого листа отримав, дуже тим тішився. Мав бесіду з Амазісом, царем єгипетським. Він милостиво прийняв мене, розпитував про Елладу, про мудреців еллінських. Особливо цікавився Фалесом і Ферекідом, він добре їх пам’ятає, бо теж посилав їх до жерців Мемфіса та Фів.
Цар розпитував про мої знання, дуже дивувався, звідки я так багато знаю. Сумнівався, чи зможу пройти посвяту у єгипетських жерців, бо статут їхній жорстокий й без жодних винятків. Вони взагалі не приймають чужинців, лише в останні роки Амазіс звелів жерцям допускати до посвяти еллінів, якщо вони пройдуть необхідний іспит.
Проте мені здається, що жерці не вельми слухаються царя. Вони бояться його і чужинців приймають, але далі перших ступенів знання не допускають. Сподіваюся, що наша мудра Афіна допоможе мені проникнути в їхню таємницю. Малюнки в храмах, велетенські скульптури, таємничі символи папірусів, легенди — все мене хвилює, все настроює на урочистий лад. Вірю, що я розгадаю дивне запитання Сфінкса, який стоїть біля величних єгипетських пірамід. Ти пам’ятаєш, про що запитує Сфінкс? "Хто ходить зранку на чотирьох ногах, в полудень — на двох, ввечері — на трьох?" Загальновідома відповідь: людина. Проте ця відповідь лише для широкого загалу. Другий поворот ключа формулює запитання так: що таке час (хронос)? Саме час невпізнанно міняє людину, змушує до найхимерніших метаморфоз. Хто не знайде відповіді на це запитання Сфінкса, буде пожертий ним, тобто тим же таки прадавнім вітцем богів-кронідів і людей — Кроносом. Ось де величне завдання для всякого правдивого шукача Істини.
Проте я захопився, треба завершувати листа. Вразили мене масштаби прадавніх пірамід. Ті будівлі — справжнє чудо. В одному мемфіському храмі мені розповіли легенду, що піраміду Хеопса та дві інших, а також Сфінкса побудували сини неба, які прилітали до Древнього Єгипту на вогняних колісницях. Вони спорудили піраміди за одну ніч, ніби в казці. А вже пізніше Хеопс та інші фараони привласнили собі ту славу. Було суворо заборонено говорити про синів неба, а срібні таблички з їхніми письменами десь зникли в глибинах храмів. Чи є вони, чи то вигадки— не знаю. Може, фатум розкриє для мене ті хвилюючі знаки легендарних подій? З тією надією я й закінчую писати листа. Шлю до рідної Еллади своє серце і моє найщиріше вітання тобі, матері, Гермадамасу та Наріссі.
Ваш вірний син Піфагор.
Гермадамасу від Піфагора —
найщиріше вітання.
Коханий учителю!
Вже минув рік, як я в Мемфісі, в головному храмі Тота, бога мудрості. Описую все, як воно сталося.
Амазіс дав мені листа до головного жерця у Фівах Сушіса. В ньому він просив допустити мене до посвяти, щоб тим самим виявити почуття дружби до Еллади та еллінських мудреців.
Великою баркою я доїхав до славетних Фів. Ніл там вузький, бурхливий. Береги скелясті. В горах багато печер, підземних храмів. Понад Нілом височіють титанічні постаті богів, я ще ніколи не бачив таких у Елладі. Вони вражають і пригнічують своєю масивністю. Людина здається комашкою перед тими гігантами.
Мене привели до головного храму Тота, поселили в зовнішній частині, за муром. Що там, в глибині, — не знаю. Маю для мешкання невелику комірчину, служка в чорному плащі носить для мене маїсовий хліб і молоко, на запитання не відповідає. Я прохав передати головному жерцеві, щоб він зустрівся зі мною, але ніхто до мене не прийшов. Я пробував вийти з подвір’я назовні — два мовчазні сторожі не пропустили мене. Почав хвилюватися — чи не потрапив знову в полон? Чи не зроблять жерці з мене безмовного раба?
Та ось завітали до моєї комірчини два посланці в темнім убранні. Вони знаками звеліли віддати Амазісового листа і вийшли. Я чекав ще кілька днів. Нарешті за мною прийшли. Поминувши невеликі ворота в головному мурі, ми заглибилися в темну печеру. Не знаю, як мої супутники знаходили шлях у тій плутанині переходів, та все ж ми щасливо дісталися до великого приміщення, куди вливався сонячний промінь з вузького отвору вгорі. В глибині помешкання стояла постать кам’яної богині. То була, як я пізніше дізнався, Ізіда — Велика Матір, покровителька мудреців, трохи подібна на еллінську Деметру, трохи — на Афіну. Біля її ніг сидів великий жрець Тота Сушіс. Величний дід, у білому вбранні, аскетичного вигляду, з великими чорними очима. Обличчя в нього спокійне, не прочитаєш жодних почуттів, але в погляді — незвичайна сила.
— Залиште його, ідіть, — звелів Сушіс еллінською мовою.
Супутники зникли, ми залишилися на самоті.
Жрець підвівся з кам’яного сидіння, підійшов до мене, довго мовчав, пронизуючи мою душу вогненним зором. Я теж мовчав, стримуючи хвилювання й дрож тіла.
— Тебе послано до нас, — нарешті сказав жрець. — Амазіс просить допустити тебе до посвяти. Ми прийняли тебе, бо воля царя священна. Але чи знаєш ти, що таке посвята?
Я промовчав. Що я міг йому відповісти?
— Посвята — це те, що людина може вмістити, — знову озвався Сушіс. — В череп’яний кухоль не ввіллєш бочки. Ніл не вмістить у своїх берегах Великого Океану. Яку міру маєш ти? Чому вирішив, що тобі потрібна посвята у великих Фівах?
— Знання Еллади не задовольнило мене, — сказав я. — Душа моя прагне більшого. Вона відчуває, що є глибоке знання Істини, і жадає його здобути.
— Навіщо?
— Птах не задумується, навіщо він летить у небо, — сказав я. — Крила несуть його в рідну стихію.
— Гарно сказав, — суворо промовив Сушіс, але обличчя його було непроникним. — Та дозволь поставити тобі кілька запитань, які покажуть, чи готовий ти до шляху посвяти?
— Питай.
— Назви своє ім’я.
Я здивувався. Сміється він, чи що? Таке просте, дитяче запитання. Я хотів уже сказати своє ім’я, та вчасно отямився, збагнувши, до чого він веде. І сказав — спокійно, з гідністю:
— Я не маю імені, великий жрець Сушіс. Хіба має ім’я Великий Океан? Хвилі — лише його прояви. Вони виникають і зникають. Так і люди — хвилі в океані життя. Вони мають імена тимчасові, але ті назви зникають разом з їхнім щезанням. Моє життя — то частка великого життя ойкумени, великий Сушісе. Його ім’я — таємниця.
— Ти мудрий, хоч і молодий, — похвалив жрець. — Я помітив твоє вагання, проте ти вчасно збагнув приховану суть запитання. Мало хто зумів відповісти на нього. Я допущу тебе до Великого Іспиту. Витримаєш — приймеш посвяту, станеш нам братом. Не витримаєш — теж навіки залишишся в храмі, не вийдеш з нього, але станеш простим служкою. Вирішуй, елліне! Ще є час. Ізіда дивиться на тебе, вона не відає милосердя. Лише великий дух може підняти її покривало. Слабкий — згорить! Вперед або назад?
— Вперед! — сказав я. — Моє слово остаточне, тверде. Рішення безповоротне. Без Істини нема життя. Я волію пройти Великий Іспит, о Сушісе!
— Тоді йди і чекай!
Він дав знак, з’явилися мої проводарі, забрали мене. Оце сиджу в комірчині, пишу тобі листа, любий учителю, тепер уже останнього.
(Продовження на наступній сторінці)