— Знаю, — махнув рукою Гаутама, скорбно усміхнувшись. — Одне й те саме скрізь. Люди творять для себе богів, ідолів. Пусте, мій брате. Ти вчений і збагнеш, що закони земної сфери непорушні. Кожна людина тут народжується, як і всі інші, нерозумним, безпомічним дитям. Якби я був богом, котрий прийшов з небесного світу, — скажи мені відверто, по-дружньому, — хіба мав би я право навчати людей, говорити до них, розкривати нікчемність їхнього стану? О ні, лише людина, яка страждала й любила, сумнівалася й змагалася з земними лихами та нещастями, має право сказати людям своє слово любові чи осуду. Богам тут робити нічого!
— Називають тебе Благословенним, — озвався Піфагор, — вказують на якісь особливі знаки неба, на твою місію…
— Хто бере на себе місію, той і несе її, — суворо відповів Гаутама. — Місію ніхто не накладає на людину, ніби вантаж на слона. А благословення я маю, — лагідно засміявся він. — Гори Гімалайські пречисті мене благословили… зоря світанкова, яку я так люблю зустрічати, сонце вогнелике, спокійні зірки з безмірного неба… А ще пісні покійної матінки, її казки про великих героїв, котрі не жаліють себе в ім’я вселюдського блага. Таке моє благословення, мій друже…
— Я щасливий, — щиро сказав Піфагор, зупинившись на галяві поміж колонадою титанічних евкаліптів. Гаутама теж зупинився, повернув обличчя до елліна, в промінні місяця видно було глибоку задуму на його крутому чолі.
— Чим ти щасливий, брате з далекого краю?
— Тим, що зустрів людину, а не бога. З богами важко розмовляти…
— Це правда, — розвеселився Гаутама, — це ти сказав дуже слушно. Більше того, я тобі заперечу: з ними неможливо розмовляти! Бо нема спільної основи для єднання. Два шляхи — або підкоритися їм, стати вірним рабом і слугою, або відкинути їх. Я віддаю перевагу другому шляху…
— Я чув, як ти говорив до народу, — зітхнув Піфагор. — Ти кликав до свободи, ти відкривав необхідність повної волі для духу людського. Я не все збагнув. Поясни мені, о учителю, своє вчення, розкажи, як ти прийшов до таких висновків…
— Гаразд, — кивнув Гаутама, — я розповім. Це не легенда, а проста й неприкрашена реальність. Я народився в Капілавасту, біля підніжжя Гімалаїв. Це невеличке князівство, де був володарем мій батько. Мене виховали у розкоші, у повній відірваності від життя. Я знав лише гульбища, полювання, насолоду споживання, військові походи… і не розумів, точніше, не замислювався над тим, звідки плинуть ті можливості насолоди, хто їх створює та приносить мені.
— Я знаю про це з легенди, яку складають про тебе, — сказав еллін. — А потім ти побачив у саду жебрака — гидкого, у виразках та струпах…
— Ні, ні! — заперечив Гаутама, — я задумався про життя набагато раніше. Ще в юні дні я ходив з батьком у походи супроти ворожих племен. Після одного жорстокого бою, в якому ми перемогли, наші воїни полягали спочити. Я дивився на них, відсторонених від реального світу, від перемоги, від свого князя, від мене, їхнього царевича. Для них найважливіше було одне-єдине: заснути, спочити, забути все, що тільки що відбулося. І тут же, поряд з ними, лежали закляклі трупи повержених вояків подоланого племені. Я тоді болісно думав: "Над ким же мій батько і я владарюємо? Мертві бійці — вже нам не підвладні, вони сміються над переможцями… І ці, що заснули, теж вийшли з кола наших повелінь. Ким же ми володіємо? Воістину, лише снами, лише марою своєї уяви…" Довгі дні ця пекуча думка не покидала мене, ятрила свідомість, отруювала насолоду життя… Трохи пізніше в горах, на полюванні, я й мої товариші знайшли на гірській стежині труп юнака, то був мій ровесник, син сусіднього князя. Певно, його розтерзав тигр або барс. Обличчя трупа було спотворене, на ньому сиділо з десяток гав-трупоїдів. Я досі не можу забути того видіння. Я жахнувся тоді, покинув полювання і повернувся додому. То неправда, як оповідають у легенді, що я запитував, чи всі люди мають умерти? Не міг же я бути таким непробудно-дурненьким. Я прекрасно знав, що всі люди смертні, тим більше, що бачив безліч полеглих у бою воїнів, але таке розуміння для мене було загальником, порожньою абстракцією, котра не хвилювала, не набувала болісної конкретності. А тепер — ніби блискавиця вдарила в мозок! Я уявив себе на місці того юнака, адже це був мій товариш, ми дружили. Яка різниця — він загинув чи я? Адже це міг бути я? З того дня я вже не мав спокою! Я ходив на майдани міст, зустрічався з прочанами, розмовляв з селянами, пастухами, садху, лісорубами, князями, брамінами. Я жахався нерівноправності людей, їхній забобонності, їхній рабській натурі, непослідовності, підлості… І захоплювався їхнім благородством, любов’ю, самозреченням. Я дивувався — як могло в одних і тих же душах поєднуватися так багато різних начал — від геніальності до безпросвітного неуцтва, від ніжності до жорстокості? І яка мета людського життя, коли воно таке нікчемне, непослідовне, безглузде? Навіщо живе жебрак, який розкладається ще за життя? І як може радіти князь, у якого раб, слуга плачуть від горя? Чому взагалі люди поділилися на касти, хіба вони всі не діти спільного роду людського? Хіба в орлів є поділ на касти? Всіх орляток їхня мати-орлиця навчає літати. Чуєш, брате, — всіх! Небо для кожної дитини-птаха. А в людей? Одним — насолода, влада, багатство, висота мудрості, а іншим — голодне нікчемне животіння, вічне запобігання ласки сильного, ганьба з боку вищих каст, і навіть після смерті — зневага, забуття, безславність…
Браміни пояснювали мені, що такий порядок заведено здавна, і не нам його міняти, що касти — веління самого Крішни, аватари Вішну,[37] що без них на землі був би хаос, що смерть веде до перевтілення, а тому її не слід страшитися. О, вони багато чого знаходили, щоб відповісти на мої болісні запитання. Але ніщо не задовольняло мене! Мій дух кшатрія[38] не міг згодитися з віковічністю, нерушністю людських установ. Все рухається, пливе, змінюється, — чому ж не повинні мінятися людські погляди на світ, на його закони? Далі я задумався ще глибше… Де корінь людських мук, де вихід з проклятого світового колеса, чи можна осягнути таке існування, в якому всі люди, всі істоти, все суще буде в дивовижній милозвучній гармонії?
— Чудово, прекрасно! — вигукнув Піфагор. — Саме так і я мислив. Життя, як музика, як мелодія без жодного фальшивого звуку!
— Я радий, що ти глибоко відчуваєш це, — усміхнувся Гаутама. — Тоді я був ще далеко від розгадки. Я був у полоні уявлень, прищеплених ще з дитинства брамінами, жерцями, рідними. Я сподівався знайти розгадку на шляху аскетизму, містики, релігійного споглядання. Довго визрівало рішення. Нарешті я зважився. Якось вночі покинув свій дім, щоб не повертатися в нього. Мені не потрібно було ні багатства, ні насолод споживання, ні сімейного щастя. Все те не давало відповіді на вічні питання, а без відповіді я не міг жити. Я пішов у широкий світ, розтерзаний протиріччями.
Я став аскетом. Ходив шляхами, лісами, горами. Побував у кількох славетних учителів, проте відповіді не отримав, їхня мудрість була ілюзорна, зліплена з тих же клаптів, що і повчання жерців та брамінів. І тоді я розпочав багатоденний піст, сівши в самотині на березі озера. Та недовго тривала самотина, мене оточила юрба прочан, котрі чекали результатів мого містичного заглиблення. Чуєш, друже? Вони самі не воліли шукати. Вони чекали від мене духовного плоду, ніби зграя голодних гав жде від лева огризків його здобичі. Я знемагав від спеки, голоду, а вони сиділи у холодку, чекали… На сороковий день посту я занурився у воду озера, щоб обмитися… і почав тонути… Сили в мене не стало, щоб самотуж врятуватися! Той день був би останнім, якби не трапився поблизу дід-рибалка. Він вирятував мене з води, а потім привів до тями. Опритомнівши, я бачив людей, котрі розчаровано розходилися геть від озера, проклинаючи мене і лаючи. "Він брехун! — кричали прочани. — Деви покинули його, інакше він би не тонув!"
І я збагнув, що жодний аскетизм не принесе шукачеві осяяння, розгадки тайни буття. Людині дано розум, треба опиратися на нього. Треба мислити, занурюватися в лабіринти сущого і вибиратися з них. Треба зрозуміти, де ми, як потрапили в космічну круговерть, як з неї вибиратися. Я попрощався з дідом-рибалкою, знайшов у гаї високе дерево, сів під ним і почав думати — послідовно, не пропускаючи жодної ланки логічних умовиводів. Так минуло багато днів. Якось на світанку прийшло рішення — просте, ясне, ніби промінь ранкової зірниці…
— В чому ж воно? — схвильовано мовив Піфагор.
— Свобода, — натхненно сказав Гаутама. — Магічне слово! Ми його повторюємо на всі лади, проте не задумуємося над його втаємниченим змістом. В ньому вся розгадка і вся повнота Буття. Давні ріші тлумачили це поняття, як свабодха, самопробудження, самобутність. Я використав для його визначення прадавнє поняття Нірвани, тобто нерозірваності, цілісності існування. Хтось тлумачить Нірвану, як знищення, хтось — як забуття, хтось — як неземний світ дев, світозарних, де живуть ідеальні душі. Я збагнув її, як свободу духу й розуму, яку можна й треба осягнути вже тут, на землі, не чекаючи переходу в інші сфери. Та щоб скористатися дарунком свободи — необхідно збагнути й вирвати коріння рабства. В чому воно, де воно? Страх! Віковічне прокляття людей!..
(Продовження на наступній сторінці)