— Я відкрив своє серце, о браття, — зітхнувши, сказав Піфагор. — Нема в мені нещирості. Хочу віддячити за вашу гостинність, любов та дружбу відвертістю, без якої нема пізнання Істини…
— Говори, брате, — глухо озвався гуру. — Говори все…
— Ваші правила зіткані з протиріч, — рішуче промовив еллін. — Я знаю, що весь земний світ, все життя сплетені з протилежностей. Але ті протилежності не складають гармонії. А без гармонії — де знайти правду? Слова, як я чув, можна тлумачити по-різному. Їх може використати і прекрасний шукач добра, і негідник. Браття, я не зможу прийняти вашу посвяту, бо серце моє вже кличе мене далі. Мабуть, десь в інших краях, на інших, невідомих стежках ходить чи літає моя жадана Істина. Піду далі шукати її…
ГАУТАМА
Без гніву, без докору вирядили йоги елліна в зворотну дорогу. Щиро попрощалися, дали провідників. Піфагор ішов нескінченними шляхами Індії і з сумом думав, що слід йому вже повертатися додому, щоб хоч кості скласти в рідну землю.
Та несподівана подія затримала його.
На підході до міста Гайя він почув про мудрого подвижника Гаутаму Благословенного. Його називали Осяйним, Всезнаючим, Незрівнянним, Пробудженим, Буддою. І еллін, заінтригований одностайною хвалою, вирішив зустрітися з цією людиною.
Прочани, які незліченними валками піднімалися з рівнини до священних Гімалаїв, розповідали еллінові легенди про народження Гаутами, про знаки його обраності. Казали, ніби він, з’явившись на світ, одразу ж заявив: "Я — лев Істини! Я — цар над царями! Це моє останнє народження!" А потім замовк і став як усі діти.
Піфагор слухав ті казки, усміхався. Невже сам Гаутама розповсюджує ті легенди й вигадки? Тоді не варто зустрічатися з ним. Проте цікавість перемогла, і еллін пішов на широкий майдан у Гайї, де в цей час промовляв до людей Гаутама.
Він побачив славетного мудреця під високим крислатим баньяном, край майдану. Тісне кільце людей оточило Гаутаму. Там були садху, браміни, кшатрії й шудри,[32] і всілякі бродяги, безліч жінок та молодих дівчат, і купи дітвори, що залазила навіть на гілки дерева, щоб краще бачити мудреця.
Піфагор протиснувся ближче до проповідника, зупинився. Йому сподобалося спокійне бронзове обличчя Гаутами, його великі чорні очі, наповнені магнетичним блиском впевненості, його то громовий, ніби рикання лева, а то м’який та лагідний голос, який промовляв до людей простими, зрозумілими словами:
— Яка хмара закутала світ? Чому він затьмарився і не світиться радістю? Що осквернило його?
Луна прокотилася над принишклим майданом і лягла за останніми рядами. Піфагор тривожно зітхнув. Це саме ті питання, що все життя ведуть його за обрій. Невже він — цей сильний і впевнений чоловік — знайшов відповідь, здатну відкрити для всіх шлях до правди?
А Гаутама, помовчавши, провадив далі, блиснувши полум’яними очима:
— Хмарою неуцтва оточено світ; від жадібності він не проміниться; жадання оскверняють світ; найбільша небезпека його — спотвореність, неповнота, викривленість, а отже — страждання! Всюди несуться потоки бажань, породжених тією спотвореністю, тим стражданням. Що ж приборкає їхню течію, що зупинить їх бурхливий натиск, чим подолати ті потоки? — вигукнув палко проповідник.
Юрба завмерла. Чути було жадібний подих сотень людей. Гаутама поправив на плечі жовтогарячу накидку і простягнув до слухачів долоню, ніби віддавав їм у цьому щирому жесті всі рішення загадок життя.
— Які б потоки не клекотіли по світу, — відповів він на своє власне запитання, — розум зупинить їх, мудрість приборкає, пізнання подолає їх. О браття! Ваш розум у дрімоті, серце спить, почуття никають у лабіринті страху! Браміни лякають вас примарами богів, щоб висмоктати ваші сили, щоб змусити вас крутити до нескінченності прокляте колесо земної ілюзії. На небі — безжальні боги, на землі — жорстокі жерці! Куди подітися бідній, нещасній людині, закованій страхом і нерозумністю? Куди, я вас запитую?
— Куди, о Гаутама? — зітхнули ряди слухачів.
— Розірвіть павутину дрімоти! — владно сказав Гаутама і рубонув рукою повітря. — Встаньте, встаньте! Не спіть! Навіщо вам проклятий сон немічного існування, просякнутий отрутою страждання, рабства, недугів, суму? Повстаньте, повстаньте! Будуйте життя, що поведе вас до миру й спокою! Інакше Мара — володар смерті — скористається вашою безпечністю і, принадивши брехливими обіцянками, заволодіє вами, підкорить своїй силі! Ви вільні, о браття! Ви вільні! Людина — то полум’яний потік, що тече в нескінченність Нірвани, у велику спів’єдність світу. Чому ж ви зупинилися в безсилому чеканні, мріючи, щоб герой, аватара[33] чи дева визволив вас із самоствореної в’язниці? Ви вільні — я запевняю вас! Повстаньте самі на себе! Прокиньтеся!
— Проклятий бунтарю! — пролунало з крайніх рядів, і голови слухачів дружно повернулися в той бік. Там стояв поважний чолов’яга з брамінським шнурком на плечі, оголений до пояса; він простягнув руку до Гаутами і кричав: — Ти кличеш у порожнечу! Ти руйнуєш наші старовинні традиції, заповідані нам Ману й Рамою![34] А що даєш на заміну?
— Волю! — загримів Гаутама. — Волю, звільнення від ваших тиранів, земних і небесних!
— Для кого? — лютував брамін. — Для всіх? Для мене — двічінародженого[35] браміна — і для нікчемного шудри, який порпається в землі, в нечистотах? Чи, може, й для парії або чандали,[36] що спалює трупи? Що скажеш ти, бунтівний проповіднику?
— Глянь вгору, пихатий браміне, — докірливо сказав Гаутама. — Глянь на ясне сонце. Чи дорівняєшся ти до нього блиском, могутністю, теплом? Воно цілує своїм променем твоє сите тіло й тіло парії, воно зрощує смачні плоди для дітей твоїх і дітей шудри. Послухай, браміне! Чи не йдеш ти на ринок для купівлі овочів, що вирощені шудрою? Чи не береш ти до рук гроші, що, може, тільки що лежали в гамані парії? Браміне, соромся! Всі ми діти однієї матері — оцієї таємничої безмірності світу, що оточує нас. Яка ж мати поділить рідних дітей на касти, щоб піднести одних, а інших зганьбити, принизити? Воістину, важко знайти таку матір! Так чому ж ви вірите, о браття, дурним і підступним казочкам про священних ріші, котрі нібито звеліли жити так, як ви живете донині, поклоняючись небесним ідолам та їхнім жерцям? Відкиньте страх і прагніть до єдиної цінності Буття — до океану Нірвани, океану свободи! Ви жадаєте влади, насолод, багатства? О нещасні! Ви маєте лише тіні влади, багатства, насолоди, а потім володар смерті поглинає вас. Зруйнуйте привид смерті, відкиньте примарні жадання і прагніть лише вічного, нетлінного — миру та любові!
Почувши таку одповідь Гаутами нахабному брамінові, юрба заревла від захоплення. Брамін щось хотів сказати, вимахував руками, але в шумі й галасі не можна було розібрати жодного слова. Гаутама тим часом вибрався з кільця слухачів і помандрував битим шляхом у оточенні кількох відданих учнів. Піфагор рушив за ним, тримаючись оддалік. Його зачарував цей сильний, певний себе і своїх поглядів чоловік. Саме цього ще не вистачало еллінові, хоч він і пройшов важкі, нестерпно втомлюючі шляхи життя.
"Треба зустрітися з ним, — подумав Піфагор. — Він саме той, кого я шукав…"
Вони познайомилися ввечері. Піфагор коротко розповів, хто він, звідки. Гаутама з-під примружених повік уважно й серйозно дивився на чужинця, ніби волів проникнути в потаємність його душі. Потім простягнув руки, щиро обняв елліна, посадив біля себе.
— Анандо, — покликав він свого учня, який порався біля вогнища, — запропонуй нашому брату з далеких країв поїсти…
— Не треба! — рішуче підвів руку Піфагор. — Не треба, учителю! Я звик довгими днями обходитися без їжі, тим більше тепер, коли хочу мати з тобою рішучу розмову, не варто обтяжувати духовне сприйняття наповненим шлунком. Я все життя шукаю правди, хочу сягнути Істини буття. Поглянь на мене — я дивий. Та не можу похвалитися спокоєм і мудрістю. Я чув твої слова, ти сильний, впевнений. Хочу дістати від тебе іскру нового розуміння. Може, це відкриє мені якийсь новий обрій?..
— Добре, — просто відповів Гаутама. — Хай мої учні посидять біля вогню, а ми з тобою пройдемося оцією лісовою стежечкою. Глянь — над нами лише зорі, довкола нас — ліс. Ніхто не заважатиме, ніхто не переб’є щирої розмови. Ходімо, брате!
Вони повагом ішли вузенькою доріжкою поміж товстезними стовбурами дерев. Під ногами скрипіли дрібні камінці, тихо гомоніли хащі розмаїтим відлунням. Піфагорові здавалося, що він знає дивного учителя здавна, що вони вже колись зустрічалися. Хотілося мовчати і йти, йти з ним поруч у нескінченну далину. І те мовчання могло стати повнозвучнішим, ніж безліч розмов, що їх вів еллін з тисячами людей.
— Я почув про тебе ще в горах, учителю, — сказав Піфагор, поглядаючи на суворий профіль Гаутами. — Прочани передають легенди, буцімто ти, народившись, одразу заявив про свою виключність, що прийшли до твоєї колиски великі ріші, щоб поклонитися грядущому втіленню бога на землі…
(Продовження на наступній сторінці)