— Чому ж чужі? Хіба ми не знайшли спільних думок? Хіба кращі ідеали наші не спільні? Хіба, як ми вже говорили, наші світи — це не грані єдиного світу.
— Я не зовсім розумію, — розгубився я перед навалою незвичних ідей. — Де вони з’єднуються?
— З’єднуються вони в суті своїй, в третьому світі, світі синтезу.
— Ще є третій світ? — здивувалася Лю.
— Так, — відповів Геон. — І той світ є синтезом двох наших світів…
— Тобто єдиний кристал?
— Правильно. Тільки він вже не світ умовних форм, а істинних сутностей. Час і простір, рух, форма — все це лиш прояви, частинні грані справжньої реальності світу синтезу.
— І там теж є буття?
— Безумовно. Буття є скрізь, де є щось. Там буття незрівнянно багатше, ніж в наших світах. Воно прояв-ляється на вищому рівні.
— І воно недосяжне для наших світів?
— Навпаки. Ми йдемо туди. Це найближчий пункт еволюції. І ми і ви. Саме там, як я сказав, з’єднуються лінії розвитку двох світів.
— Свідомість не сприймає, — жалісно прошепотіла Лю. — Але все це прекрасно…
— А тепер… чи можна проникнути в світ синтезу? — несміливо запитав я.
Геон завагався, уважно дивився на нас, потім промовив:
— Ми робимо це. Такий дослід небезпечний. Світ синтезу — це світ найвищих, наймогутніших, найчис-тіших енергій. Важко витримати таку неймовірну напругу. Але якщо єство істоти сповнене сміливості, чистоти й енергії — це можна зробити. Тільки ненадовго. Я був там кілька разів. Це — чарівне видовище, про яке нічо-го не можна сказати, його треба бачити…
Ми з Лю переглянулися. Одна й та ж думка промайнула в моїй і її свідомості. Я поглянув на Геона. Він підняв руку, ніби заспокоюючи мене.
— Не треба говорити. Я вже зрозумів ваше бажання.
Лю простягла мені руку, я стиснув її міцно, і ми піднялися в єдиному пориві.
— Хай буде так. Тільки ще одне попередження. Такий зліт на вершину буття не дається даром. Витрати-вши свою енергію, ви можете знову впасти на нижчі щаблі існування і потрапити в лабети Чорних Тиранів.
— Нам не страшно це, — твердо сказав я: — Ми виберемось від них.
— Я буду ждати вас, — тихо відповів Геон. — А тепер ідіть за мною.
Він рушив до отвору в стіні, ми ввійшли до невеликої сфери, заповненої блакитною імлою. Геон залишив нас посередині, між кільцями мерехтливих спіралей, відступив убік.
— Сповніться найвищим бажанням!—пролунав громовий голос.
Я обняв Лю, поглянув у її очі. Вони запалили в моїх грудях високе стремління, сповнили силою.
Запала тиша. Непорушна, неймовірна тиша. Обриси приміщення зникли, розтанули форми, речі. Навколо не було нічого.
А потім нас огорнула пітьма, повна пітьма. Вона розстилалася в безмежність. В ній не було ні часу, ні простору, ні сонць, ні планет, ні людей, ні рослин. В ній не було ніяких форм, ніяких предметів. А разом з тим в ній було все. Все, що я бачив, чув або міг узнати колись, тепер чи в майбутньому. Ви не зрозумієте мене. Це треба відчути.
Вогняні, величезної сили потоки енергії пронизували нас, єднали нас з дивними сутностями того світу. Ми відчували їх, єдналися з ними, вбирали в себе вражаючі тайни.
А потім — страшний удар кинув нас униз. Мізерна енергія нашої свідомості миттю витратилася в світі синтезу, не в силі витримати потужних потоків. Навколо замерехтіли барвисті тіні, потім темрява поглинула нас.
Від сильного потрясіння я знепритомнів…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
УЛЬТИМАТУМ
Коли я отямився, навколо був морок і фіолетове небо. Я згадав попередження Геона. Ми справді витра-тили всю енергію в світі синтезу і впали сюди, на дно антисвіту. Тіло позбавилось сили, свідомість затуманила-ся.
— Лю, — покликав я.
— Я тут, — почувся голос.
Я побачив її обличчя. Воно було змарніле, виснажене. Очі Люсі згасли, потьмяніли.
— Де ми? — запитав я.
— В якомусь приміщенні.
Сутінки навколо трохи розвіялися, ми побачили біля себе юрбу чорних істот. Вони тісною стіною оточу-вали нас з трьох боків. А з четвертого бовваніло підвищення, на якому сиділа істота. Я намагався розібрати її риси, форму, але мені це не вдалося. Було тільки відчуття дисгармонії, жорстокості і невблаганної сили.
— Вам не вдалося втекти від мене, володаря, — прозвучав іронічний голос. — Тепер ви в моїх руках, люди сусіднього світу.
Ми мовчали. Голос чорної істоти на троні зміцнів, сповнився люттю:
— Чому ви не відповідаєте? Як ви потрапили знову сюди? Вас викинули з вищої сфери?
— Мовчи, Генріху. Не треба, — благально прошепотіла Лю.
— Цього тільки й можна ждати від них, — гримів Чорний Тиран. — Вони непостійні, як стихії. Най-менше коливання енергії позбавляє істоту права перебувати в тій сфері. Кому потрібне таке абсурдне, непо-стійне існування?
Володар схилився наперед, і в його словах забриніли спокусливі нотки:
— Тільки в моїх володіннях буття стабільне, вічне. Мої піддані впевнені в своєму становищі, їм не треба безглуздого принципу вдосконалення. Ми визнаємо лиш принцип насолоди — єдиного стимулу існування. Ви зрозуміли мене, люди іншого світу? Залишайтеся тут. Добровільно. Ви будете щасливі. Ви разом з нами підете шляхом насолоди і руйнування. В руйнуванні — відчуття сили. А що є вище від сили — господаря світу? Ви побували в інших світах. Це допоможе вам бути моїми слугами в тих світах. Ви одержите все, що захочете. Ви досягнете такої могутності, про яку вам і не мріялось…
Що я міг відповісти Чорному Тирану після того, як торкнувся розумом і серцем високих, неймовірно прекрасних світів, куди прагнули у всі віки й епохи найкращі серця людей? Люсі пригорнулася до мене, поква-пливо сказала:
— Генріху, не треба… Ти мовчи. Він безсилий що-небудь зробити. Ми наберемось сили, відновимо свою енергію, і його варта не втримає нас…
Чорний володар, напевне, почув слова Лю. Він випростався на своєму підвищенні і грізно крикнув:
— Вам не перехитрити мене! Вибирайте свою долю. Або станете моїми помічниками, або розлука. Я знаю — ти, чоловік, прибув сюди за оцією жінкою. Ти любиш її. Я маю можливість повернути тебе назад, у твій світ. А її я залишу тут. І ви назавжди розлучитесь. Вибирай!..
Краще згоріти у вогняному вихорі, краще пропасти в темряві небуття, ніж опуститися до найнижчого рі-вня — рабства духу. Я з викликом поглянув на Чорного Тирана. Він затремтів од гніву, і очі йому заблищали похмурим вогнем.
— Ти вибрав свій шлях, людино з іншого світу. Ти повернешся на свою землю і ніколи не побачиш своєї супутниці! Гей, слуги, візьміть його, зробіть, що я сказав!
Мене вхопили, одірвали від Люсі. Я бачив її простягнені руки, але нічого не міг вдіяти. Груба сила тягла мене геть від неї. Я відчув, що мене кидають у тісний, як труна, куб, закривають важким люком. Ніби крізь ва-ту, востаннє почулося:
— Генріх… я ждатиму тебе…
І потім суцільна мла… тиша… небуття…
Байдужість оповила мене, згасали бажання. Ще десь у глибині свідомості промайнуло: а може, треба бо-ротися? Може, ще є вихід?
Ні, нема сили. Пустота. Безнадія.
В безодні сприйняття заблищали зірочки фіолетового кольору, спалахнула вогняна пульсуюча квітка. Знову галюцинація? Звідки вона?
Я простягнув руки в пітьму. Куди мене посадили? Ні тверде, ні м’яке. Щось схоже на в’язку рідину. Вона охоплює мене невблаганними обіймами, тисне… А може, це марення? Може, це дивний, жахливий кошмар?
Загриміли громи. Потужний потік невідомої енергії закрутив мене, кинув у простір. В очі вдарило світло. Я побачив небо, сонце, море, відчув себе над землею. Я почав падати. І в останню хвилину свідомості зрозумів, що Чорний Тиран виконав свою погрозу — викинув мене в мій рідний світ.
Що було далі, ви знаєте, Педро. Якби не ви, то, певно, втопився б. Оце і все…
НАЗУСТРІЧ КОХАНІЙ
Уоллес замовк, знеможено заплющив очі. За стінами ветхої хатини гримів шторм, хвиля з стогоном роз-бивалася об скелястий берег, ніби акомпанувала вражаючій розповіді Генріха. В кутку заворушився старий ри-балка Хуан, закашляв.
Студент Педро встав з ліжка, ніби прокидаючись зі сну. Він заходив по хатині, і разом з ним бігала, па-даючи від ліхтаря, його тривожна тінь. Він розкуйовдив енергійним рухом чорне пряме волосся на голові, зу-пинився проти Генріха. Хвилюючись, сказав:
— Я не маю слів… Я вірю вам… Це грандіозно. Мабуть, інакше не може й бути. Але тепер треба про вас… про вашу долю. Що ви гадаєте робити?
— Не знаю, — кволо всміхнувсь Уоллес.— Я ще не думав.
— Еге, — раптом втрутився в розмову Хуан. — Ану, тихіше. Щось гуркоче…
Педро і Генріх принишкли. В шум шторму впліталися ясні звуки мотора. Старий рибалка кинувся до вік-на, виглянув. Тривожно озирнувся.
— Еге. Це, видно, по вашу душу. Катер. На ньому два полісмени й один цивільний.
(Продовження на наступній сторінці)