А тепер — справа набагато ясніша. Поряд з нами — існує інший Всесвіт. Це Всесвіт негативних енергій. Всесвіт античасток, антиречовини. Він розвивається по принципу зворотного часу по відношенню до нас. Ось чому він недосяжний для нашого світу. Лише на грані високих енергій — у фазотронах, в космічних процесах — античастки перескакують з того світу в наш, одразу ж зникаючи в спалаху анігіляції.
Нова теорія пояснює все. Хай наш Всесвіт розширюється. Хай розбігаються галактики. Хай розсіюється енергія. В іншому, сусідньому Всесвіті йде стискування галактик, концентрація енергії. Відбувається взаємний обмін. Ритмічна пульсація Єдиного Космосу. Ви зрозуміли? — В професорових очах загорілися вогники захоп-лення, по щоках поповзли плями. Він, напевне, забув, про що починав. Він зовсім забув, що йшлося про долю Люсі. Я нагадав йому про це.
— Я все зрозумів, професоре. Але повернімось до Люсі…
— Ах, так, — спохмурнів Шрат. — Так, так. Я захопився. Так от. Мене схвилювала теорія сусіднього світу. Я заглибився в неї, почав експерименти, розрахунки. Вони були позитивні. Тоді я вирішив підготувати грандіозний експеримент — проникнення в Антисвіт, або в світ негативних енергій, називайте це, як хочете.
— І Люсі… — з жахом почав я, але професор перебив мене.
— Ваша Люсі потрапила в той світ. Вона перша з людей Землі ввійшла туди.
— А назад? — крикнув я. — Чому вона не повернулася назад? Для чого вам такі експерименти, якщо не-ма підтвердження? Це рівнозначно вбивству людини!
— Не зовсім. Не зовсім, містере Уоллес, — миролюбно заявив Шрат. — Я пояснив їй, у чому суть. Вона щось переплутала. Ми домовлялися, щоб вона запам’ятала координати і через певний час повернулася назад. Ми мали відтворити її, повернути в фізичний світ. Напевне, вона забулася…
— Або загинула, — з гіркотою сказав я.
— Ні! Я певен, що ні. Прилади показують, що експеримент удався.
— Як же тепер бути? Як урятувати її? Чи ви залишили її напризволяще?
Професор уважно поглянув на мене, трохи помовчав, ніби обдумуючи відповідь, і сказав:
— Багато залежить від вас… А може, навіть усе. Не треба гаяти часу. Дайте згоду… і, може, все буде до-бре…
— Ви хочете, щоб я… пішов туди?
— Так. І знайдете її. Це — єдиний вихід. Врятуєте Люсі… і прислужитеся науці.
Я мовчав, гарячково думав. Що робити? Як бути? Невже це ймовірно — те що говорив Шрат? Світ поряд з нами, інше, невідоме життя? І в ньому — Люсі, одинока, покинута, безпорадна.
— А що це дає вам? — раптом запитав я професора.
— М-м…Якби вам сказати,— не знайшовся одразу Шрат. — Це не зовсім дозволено… говорити… Але оскільки ви зв’язані з нашою роботою, я скажу. Перше — проблема антиречовини. Друге — проблема невиди-мого пересування в просторі.
Я промовчав. Я добре зрозумів, для кого вигідне таке пересування. Вторгнення в чужі країни серед біло-го дня прямо з вакууму, з пустоти. Як завжди, монополії могли застосувати найколосальніші відкриття науки лише для руйнування.
В моїй душі зріло обурення. Але я не хотів заперечувати Шрату. Треба було подумати про долю Люсі. А професор, схилившись наді мною, лагідно говорив:
— Подумайте. Але відповідайте негайно. Бо може бути пізно. Ми не знаємо, що там з нею, куди вона пі-де, що зробить.
Я намагався уявити собі життя без Люсі. Робота… дні і ночі з іншими людьми, без її слова, без її погля-ду… Ні, ні! Це неможливо!
З мороку виринуло її неповторне обличчя, ніжний голос докірливо сказав:
— Ми ніколи не розлучимось. Чуєш, Генріху!
Так, так! Це вона сказала перед прощанням. Перед проклятим експериментом. Вона відчувала, що насту-пить розлука. Ми будемо разом, сказав я їй тоді. Вона вірила, що я зроблю все, щоб не розлучатися з нею. Я повинен виконати свою клятву. І шлях — лише один. Єдиний. Іти за нею. Так. Вирішено.
Я підвівся, встав. Шрат дивився на мене, ніби кіт на мишу. Я відчував це, я розумів, про що він думає, але мені все було байдуже. Я піду назустріч коханій, я знайду її в дивному світі, якщо він існує… або загину на тій дорозі, де загинула вона.
— Я готовий, професоре.
Шрат міцно потиснув мені руку, відкинув недокурену сигару, дістав нову. Тремтячими руками почав надрізувати її. Схвильовано сказав:
— Ви герой, Уоллес. Скажу вам одверто — бажаючих іти на той світ не дуже багато…
— Це не дивно, — іронічно всміхнувся я.
— Просто — це незвичайно. Це перевертає всі наші поняття про світ. Але потрібні піонери. Колись по-дорож між світами буде звичайною і необхідною. І майбутні покоління не забудуть вас… І Люсі…
— Не будемо говорити про це, — сухо сказав я. — Ви знаєте, що я йду не з любові до вашого експери-менту.
— Гаразд, гаразд! Не будемо сперечатися. Ходімо в зал. Там проведемо інструктаж… і з богом…
Я мовчки пішов за ним. Вперше за час перебування на острові вступив до заповітного залу. В центрі сто-яв суцільний сірий циліндр з кількома вузенькими вічками. До нього тягнулися товсті кабелі, верхівку вінчав матовий гриб з органічної речовини. Циліндр продовжувався десь у глибині, під бетонною підлогою. Біля нього стояло кілька асистентів Шрата. Вони запитливо дивилися на нас.
— Містер Уоллес дав згоду на експеримент, — коротко пояснив професор. — Прошу на хвилину відійти. Ми бажаємо поговорити. Інструктаж я проведу сам.
Асистенти вийшли з залу. Ми сіли в крісла. Я прямо запитав Шрата:
— В чому суть експерименту, перетворення?
— Зміна полярності тіла. Зміна заряду. Перетворення часток вашого тіла на античастки.
— Але ж "той світ" — це світ негативних енергій, — сказав я. — Куди йде енергія мого тіла?
— Вона забирається нашою установкою,— відповів професор. — Ваше тіло стає своєрідною "діркою" в вакуумі, в фоні Дірака. Воно переходить в антисвіт. Але поскільки співвідношення античасток не змінюються, організм мусить існувати…
— Це дуже гіпотетично, — усміхнувся я і навіть сам здивувався. Я зовсім не страшився майбутнього експерименту. Була лише гостра цікавість і пронизливий холодок за плечима, ніби передчуття дивовижних по-дій.
— Я вірю в успіх, — сказав Шрат. — Ще не все ясно. Може, тут відбувається не механічна заміна часток на античастки, а складніший процес. Напевне так воно і є. Може, ми в собі носимо обидва світи або навіть бі-льше. Отже, експеримент — це, можливо, розкриття одного з наших власних світів…
— Байдуже, — рішуче сказав я. — Це вже не має значення. Що мені треба робити?
— Зосередитись. Зорієнтуватись. Запам’ятати координати, якщо це можливо. У вас є хронометр. Це доб-ре. Запам’ятайте час. Даємо годину. Після цього — проведемо експеримент відтворення. Ви повинні зайняти те ж саме місце. Ви і Люсі, якщо знайдете її. І ще. Нам необхідні спостереження. Все, що ви зможете. Ну, ви вче-ний, я не буду говорити. Якщо експеримент буде вдалий — ви не пожалкуєте. Наше відомство озолотить вас.
— Я не думаю про це, — відповів я.
— Ну гаразд. Це ваша справа. Отже, до діла.
Шрат натиснув кнопку на панелі. Вдалині пролунав дзвінок, на стінах спалахнули червоні сигнали. До залу ввійшли асистенти. Професор кивнув їм. Вони почали маніпулювати з приладами. Спалахнули попід сті-нами екрани квантових і електронних автоматів.
У сірому циліндрі відчинилися дверцята метрової товщини. Вони були схожі на могильний склеп. Може, так воно й було. Той склеп уже поглинув мою кохану. Хай же тепер він поглине мене.
Я рішуче вступив до отвору, зайшов у невелику сферу. Там стояв стілець. Я сів на нього.
— Що мені робити далі?
— Нічого, — відповів професор. Він стояв у дверях і дивним поглядом дивився на мене. — Будьте муж-нім…
— Спробую, — знизав я плечима.
— Ще раз попереджаю — запам’ятайте координати. Лише це гарантує успіх.
— Гаразд, професоре, — з філософським спокоєм сказав я. — Ще одне запитання.
— Що?
— Тут не видно ніяких приладів. Лише якісь елементи, мозаїка. Яким же чином іде перетворення часток на античастки?
— Розумію ваш подив, — задоволено озвався Шрат. — Я ж вам сказав — відбувається не механічна за-міна, а якісний стрибок. Оця мозаїка, як ви сказали, або елементи пристрою, створюють енергетичний мінус-резервуар. Ваше тіло і все, що на вас, миттю віддає свій позитивний імпульс цьому резервуару і стає "діркою", тобто мінус-тілом, антитілом…
— Дякую. Все.
— Більше нічого не треба?
— Ні. Прощайте.
— До побачення, — м’яко уточнив Шрат.
Я мовчки кивнув. Мені було байдуже. Бачитися з ним я не дуже бажав. Головне — це Люсі. Нею одною я жив, її образ тримав у своєму серці.
Двері зачинилися, глухо схлипнули. Мене оточила суцільна пітьма. Настала тиша. Неймовірна, абсолют-на тиша, про яку кажуть, що її можна слухати.
(Продовження на наступній сторінці)