ПРОЛОГ
ЛЮДИНА З НЕБА
Старий рибалка Хуан схопив Педро за плече, схвильовано затермосив його.
— Дивись, дивись!
— Що таке?
— Падає. З неба. Бачиш? Над Чортовою скелею?
— Бачу. Ніби людина.
— Звідки людина? Що ти мелеш?
— Може, з літака? Не розкрився парашут…
— Не чути. Не гуде!
Темна постать стрімко наближалась до поверхні моря. Ось з’явився високий стовп води. Діти і жінки на березі перелякано кинулися врозтіч.
Почувся крик. З води з’явилася рука, знову зникла.
— Заводь мотор! — крикнув Хуан.
Педро смикнув тросик старого підвісного мотора. За човном весело зашуміла вода. Берег колихнувся, почав наближатися. Старий Хуан скерував човен до місця падіння людини. Педро, стоячи, пильно вдивлявся вперед.
— Нічого не видно! Ще трохи, дядю Хуан. Ага, з’явилася знову рука. Бачу. Ще трохи…
На поверхні моря плеснула ще раз рука, показалося обличчя і зникло.
— Педро! Втопиться! — приглушено крикнув Хуан.
Студент мовчки став на борт і стрибнув у воду. Старий рибалка схвильовано ждав. Минали тягучі секун-ди. Нарешті в глибині забіліла сорочка Педро. Він зринув біля човна, глибоко вдихнув повітря.
— Є. Тримайте, дядю Хуане.
Одною рукою студент витягнув утопленика за комір піджака. Старий рибалка поміг йому. Незабаром Педро вже сидів у човні, скидаючи мокре вбрання, а незнайомець непорушно лежав на дні човна. Обличчя в багрових сутінках заходу було непорушне, мертвенне, волосся поприлипало до лоба і щік, очі глибоко запали.
— Невже мертвий? — прошепотів Педро. Хуан приклав вухо до грудей, послухав.
— Живий.
Він перехилив утопленика вниз обличчям — з рота полилася вода. Потім, розтираючи ноги, старий нака-зав:
— Роби штучне дихання, чи як там його…
Через хвилину груди незнайомого судомливо піднялися… опустилися. Почувся стогін. Хуан радісно по-глянув на небожа, підморгнув. Вони мовчки дивилися на обличчя врятованого, ждали. Нарешті очі його роз-плющилися, повіки затремтіли. Незнайомий довго дивився в темно-синє небо, потім його погляд ковзнув униз, зупинився на Педро, перескочив па Хуана.
— Де я? — ледь чутно промовив він.
— Заспокойтесь, — Педро нахилився над ним. — Ви в друзів. Ми врятували вас…
— Врятували, — повторив незнайомий.
— Так. Ви впали в море. Що сталося з вами? Звідки ви з’явилися?
— З антисвіту, — тихо відповів утопленик.
— Як? — заїкнувся Хуан.
— З антисвіту, — байдуже повторив незнайомий.
Хуан і Педро перезирнулися. Старий рибалка доторкнувся пальцем до лоба. Студент знизав плечима.
— Чи мене хто-небудь бачив? — раптом запитав незнайомий.
— Бачили, — сказав Педро. — Діти, жінки на березі… Але поясніть нам… Хто все-таки ви?
Врятований не відповів. Він знову заплющив очі, почав марити. Пальці його судорожно ворушилися, ні-би шукали чогось на дні човна.
— Зовсім негодящий, — Хуан похитав головою. — Треба везти на берег. Як ти гадаєш — звідки він?
— Може, з в’язниці? Або з божевільні.
— Це точніше. Раз побував на якомусь там світі — значить, не інакше — з жовтого дому…
— В тюрмі теж можуть дати так, що збожеволієш.
— І то правда. Раз боїться, питає, чи хто бачив — значить, утік. Тут, на великому острові, недавно побу-дували якісь секретні заводи, приїхали янкі, багато вчених і солдатів… Може, звідти?
— Може… Тільки хто ж він? Ніби не з простих людей…
— Схожий на вченого. Обличчя біле… Мабуть, янкі…
Старий озирнувся, поглянув на берег, на хвилю.
— Буде шторм уночі. Треба їхати додому.
— А його?
— Заберемо з собою. Вже темно, ніхто не побачить. Заводь мотор…
Човен рушив до берега. Колихаючись па гребенях високої хвилі, він минув Чортову скелю, зайшов у ма-лесеньку бухту.
Залишивши човен, Хуан і Педро підхопили врятованого попід руки і понесли вузенькою стежечкою до хатини. Розстеливши благеньку ковдру на дерев’яному ліжку, вони поклали на неї незнайомого.
— Побудь з ним, а я піду розвішаю сіті, — сказав Хуан.
Він вийшов надвір. У відчинені двері війнув теплий вітер, дихнувши духмянистим запахом тропічних дерев. З моря наступали хмари, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присів на край ліжка. Невідомий щось бурмотів, стогнав, глухі прокльони виривалися з його грудей, неясні благання.
— Лю, — марив невідомий. — Лю, кохана моя… Я знайду тебе… знайду… Хмари, хмари… Чорні тира-ни… Я обійду їх… Я знайду тебе… Лю, дівчинко моя…
— Що з вами, друже? — стурбовано сказав Педро. — Чи чуєте ви мене?
Невідомий не відповідав. Хаотичні слова зривалися з його вуст:
— Вогонь… Небесний вогонь… Ми пройдемо крізь нього… Лю… дівчинко моя… Він не спалить тебе… Де ти?.. Де? Лю… Я не бачу… не чую тебе…
Знадвору ввійшов старий Хуан, запалив ліхтар. Слабке сяйво впало на ліжко, на зелене обличчя незна-йомого.
— Ну що? — запитав Хуан.
— Марить. Повторює ім’я дівчини якоїсь. Нічого не зрозуміло…
— Що ж ми з ним будемо робити?
— Хай лежить. Отямиться — поговоримо.
— Хай буде так. Тоді я пішов спати…
Хуан розстелив старі сіті в кутку хатини, крекчучи, приліг на них. Вмощуючись, сказав:
— Ловили ми з тобою рибу, а впіймали… виходця з іншого світу. Ну, тобі добраніч…
— Добраніч, дядю Хуан…
Незабаром старий рибалка засвистав носом. За стінами хатини розгулювався вітер, важко гупала хвиля об Чортову скелю. В щілини вривалася негода, ліхтар хитався, і мерехтливе сяйво його кидало примарні тіні на глиняну долівку, на обличчя невідомого. Печать таємниці лежала на ньому. Вона відчувалася у всьому—і в ди-вному маренні, і в загострених, тривожних рисах лиця, і в незвичайній появі цієї людини.
Педро сидів, думав, намагався зрозуміти, звідки міг впасти незнайомий. З літака, гелікоптера? Навряд чи залишився б живим. Та й літака не видно було…
Студент приліг на вузький тапчан, заплющив очі.
Незнайомий знову застогнав. Педро схопився з тапчана, підійшов до нього.
— Ви чуєте мене?
Незнайомий заворушився, розплющив очі, над силу звівся на ліжку, сів.
— Ви врятували… мене? — прошепотів він.
— Так, друже, — лагідно відповів Педро. — Але про це не слід говорити… Краще скажіть, хто ви, звід-ки? І чим вам допомогти?
— Я з антисвіту, — відповів незнайомий.
Педро пильно поглянув на нього, здивувався. Очі врятованого дивилися зосереджено і серйозно, вони ні-як не були схожі на очі божевільного. Тільки в глибині їх тремтів невідомий вогник, іскра якоїсь таємниці.
— Ви не вірите мені? — запитав невідомий.
— Я б хотів, щоб ви розмовляли зі мною серйозніше, — обережно сказав Педро. — Бачте, я студент фі-зик. Про інші світи ви могли б розповісти моєму дяді Хуану. Та й він не повірить…
— І даремно. Я кажу про антисвіт… матеріальний, а не містичний… Якщо ви фізик, то зможете зрозумі-ти. Я теж фізик — тільки не студент, а вчений. Спати однак вже не зможу… Я розкажу вам все…
Очі Педро заблищали.
— Але, може, ви втомилися? Може, слід відпочити?
— Ні, — рішуче заявив незнайомий. — Добре, що я зустрів саме вас. Може, ви ще допоможете мені. Але спочатку познайомимось… Моє ім’я Генріх. Генріх Уоллес…
— Педро. Педро Саіра…
— А тепер дайте мені води… Мучить спрага. Спасибі… Так слухайте ж…
Розділ перший
ЛЮ ЗНИКАЄ
Ми закінчили університет у Сан-Франціско минулого року. Нас викликали в якесь військове відомство і запропонували роботу за межами країни.
Ми — це я і Люсі, моя наречена. Чудова дівчина. Чорноволоса, висока, струнка, з гарячими японськими очима. Це все, що впада у вічі. Та про душу її ніхто не зможе розповісти. Це можна лише відчути. Ви посміхаєтесь… Гадаєте, що всі закохані вважають своїх подруг за найкращих? Може й так.
Отож… нам давали роботу на острові в Карібському морі. Ви знаєте його. Це — сусіда вашого острова. Нам не сказали, що за робота, але попередили: досліди будуть секретні і дуже важливі. Плату обіцяли велику, місце було чудове, і ми, після недовгого вагання, дали згоду.
Ми відпливли з Нью-Йорка електроплавом, а потім, серед ночі, нас пересадили на гелікоптер. На світан-ку ми вже були на острові.
Нас зустрів керівник секретної лабораторії професор Шрат. Ми чули про нього раніше, в університеті. Він вважався найкрупнішим спеціалістом у галузі тяжіння і квантової механіки . Він здавався нам суворим і стриманим. Привітавшись, оглянувши нас, професор сказав:
— Три роки ви звідси нікуди не вийдете. Вам говорили про це?
— Ні.
(Продовження на наступній сторінці)