Тіло космонавта, звільнене від скафандра, помістили під великий прозорий купол, всередині якого була створена штучна атмосфера, відповідно до залишків повітря в скафандрі. Температуру піднімали поступово, стабілізуючи її через кожні два–три градуси. Десятки вчених не одходили від приладів, невтомно спостерігаючи за1 процесом розморожування тіла. Гордієнко і днював і ночував у Інституті, навіть їсти йому приносили в зал. По кілька годин вночі він куняв у широкому м’якому кріслі, а потім знову чергував біля купола, даючи нові й нові розпорядження.
М’яке світло люмінесцентних ламп лилося згори, в ньому чітко вирізнялися обриси чужої істоти. Я го-динами простоював біля купола, спостерігаючи, вивчаючи тіло космонавта. Вся його побудова — і кругла го-лова з могутнім чолом, і сильні передні кінцівки-руки, що закінчувалися пальцями-віялами, і гармонійно збудований торс-зонт — була настільки викінченою, доцільною, що здавалася красивою.
Минуло десять днів. Температура всередині купола сягнула тридцяти градусів. Прилади показали, що всі рідини в тілі набули життєвої потенції, що клітинна структура всіх органів не пошкоджена. Біоекрани почали світитися ледь помітними спалахами — то починали функціонувати периферійні ділянки тіла космонавта.
Серед загальної тривожної тиші почувся голос Гордієнка:
— Серце…
Один з операторів ввімкнув стимулятор. Від нього були проведені до серця чужої істоти мікропровідни-ки. Вони повинні були викликати його пульсацію.
Минали хвилини. Навколо стояла така тиша, що було чути, як схвильовано дихають вчені.
— Є, — прошепотів оператор.
Прилади відзначили перший удар серця. Потім ще один. Ритм посилювався, частішав. Кров космонавта заструмилася в судинах, збуджуючи до життя міріади клітин, які багато тисячоліть спали, зберігаючи життєву силу в своїх глибинах.
— Невже оживе? — якось по-дитячому промовив молодий оператор.
Йому ніхто не відповів.
До життя пробуджувалася розумна істота чужого світу! Що вона несла для нас, людей Землі, які думки, стремління, які болі і радості?
Повіки космонавта здригнулися. Вони поволі опустилися донизу, закриваючи очі. Темно-фіолетове об-личчя тепер не здавалося мертвим. Воно ледь помітно вібрувало, воно жило.
На його чолі з’явився теплий блиск. Повіки знову розплющилися. На вчених дивилися очі космонавта. Але тепер це булижне мертві, скляні очі… Вони повилися живим туманом, за яким вже проглядав розум, душа живої істоти.
— Пульс — триста на хвилину, — тривожно озвався оператор.
Гордієнко мовчки махнув рукою, не зводячи погляду з космонавта. Потім ледве чутно прошепотів:
— Може, це для них нормальний ритм…
Туман в очах істоти зникав, погляд ставав осмисленим. Він ковзнув по рядах вчених, зупинився. Космо-навт дивився Він жив і дивився на людей чужого для нього світу…
Заворушилися кінцівки-руки. Одна з них торкнулася поверхні прозорого купола, знову опустилася. Тіло затремтіло, по ньому ніби прокотилася пружна хвиля.
Раптом в залі почулися вигуки подиву. Тіло космонавта без ніяких видимих зусиль піднялося в повітря і попливло вздовж стінок сфери.
Вчені Землі приникли до прозорого купола — вражені, радісні. І повз них поволі плинула істота невідо-мого світу. Очі її тривожно і глибоко заглядали в очі людей Землі, ніби запитували про якусь таємницю…
Космонавт проплинув один раз навколо, зупинився посередині. Втомлено заплющив очі.
— Хай він відпочине, — промовив Гордієнко. — Друзі, треба зробити перерву…
— Але що ви думаєте робити далі? — запитав Любавін. — Чим годувати його, як поводитися?..
— Мене це теж турбує, — відповів астробіолог. — Треба якомога швидше порозумітися з ним… Дайте наказ — хай принесуть диск, знайдений на астероїді. Може, це допоможе нам?..
Через півгодини прибули посланці з Інституту Фізики. Вони привезли таємничий диск. Його поклали на високий столик перед куполом. Ждали.
Тим часом вість про воскресення космонавта проникла за межі Інституту Астробіології Серед юрби ко-респондентів і радіокоментаторів піднялося справжнє ревище. Вони кричали, вимагали, апелювали до найгу-манніших почуттів учених.
Але двері Інституту не відчинялися. В залі експерименту панувала тиша. Вчені сиділи навколо купола, мовчки дивилися на вібруючу постать воскреслого космонавта.
Та й що можна було говорити? Що обговорювати перед лицем неймовірної події? Треба ждати… ждати скільки завгодно… доки відхилиться хоч на хвильку завіса таємниці. Науці не звикати до цього, вона звикла ждати роками, століттями, щоб вирвати в природи бодай крихту знання, потрібного людям…
Минуло кілька годин. Космонавт знову заворушився. Розплющив очі. Тепер він дивився яснішим, енер-гійнішим поглядом, який проникав глибоко в душу вченим. Мені здалося, що в мій мозок впився гострий ніж, коли очі чужинця зустрілися з моїми очима.
Що таке? Чому я відчув таке дивне враження?
Космонавт піднявся в повітря, підплив до сфери. Він дивився на свій диск. Плавно звелася рука, доторк-нулася прозорого покриття. Те місце, до якого космонавт торкнувся, вкрилося туманом.
Хтось скрикнув від несподіванки. На місці чужинця виникли спіральні завихрення різнобарвних плям. Прозорий купол мовби витягнувся до столика, де знаходився диск. Не встигли присутні вчені схаменуться чи зрозуміти, що діється, як туман зник, космонавт залишався на своєму місці, а стінка купола була, як і раніше, прозорою.
— Диск, — приглушено скрикнув Лгобавін,
Всі погляди звернулися до столика. Таємничого диска на ньому не було. Його тепер тримав дивними кі-нцівками-руками воскреслий космонавт…
ВІДГОМІН ТИСЯЧОЛІТЬ
— Що це? — запитав зблідлий Гордієнко.
— Деформування простору, — ніби не вірячи сам собі, сказав Любавін. — Вони користуються іншими вимірами…
— Містика, — прошепотів хтось з молодих вчених. Любавін метнув у той бік суворий погляд.
— Не містика… а явище, невідоме нам…
Космонавт підняв "руку" з диском вгору, потім опустив її вниз. Диск залишився в повітрі. Я протер очі, вщипнув себе за руку, намагався розвіяти галюцинацію. Ніщо не допомагало. Диск, не підтримуваний нічим, непорушно висів посередині купола.
Зненацька щось трапилося. Що саме — я не міг би пояснити ні собі, ні іншим. Все залишалося, як і рані-ше… зала Інституту, вчені, купол, космонавт за його стінками… але зміна відбувалася…
Диск почав пульсувати. Блакитне сяйво линуло від нього, хвилями котилося навколо, оповило все при-міщення. Обриси навколишніх предметів ставали туманними, нечіткими, розпливалися. Я бачив, що все зали-шається на своїх місцях, але крізь звичні предмети починає просвічувати щось інше…
Нарешті, зникло все — приміщення, купол, воскреслий космонавт. Я залишався сам Навіть постаті вче-них розтанули Мене оточував неосяжний Космос. З його глибини сяяло блакитнувате Сонце, сузір’я невідомих мені візерунків.
Почувся голос Гордієнка:
— Товариші… мені не сниться? Ви тут?..
— Тут, — прогув Любавін, ніби з іншого світу.
Пролунали приглушені голоси інших вчених. Потім все затихло. Я був один серед безмежності зоряних просторів
Блакитне Сонце зменшилося, зненацька перетворилося в сліпучий, схематичний диск Навколо нього з’явилися кульки планет. Пропливла перша планета, друга, третя.. Вони були схожі на планети Сонячної систе-ми Меркурій, Венера, Земля… Четвертим мусить бути Марс… Але замість нього по орбіті кружляла велика планета, разів у п’ять–шість більша, ніж Земля. Біля неї мчав у просторі великий супутник, більший навіть від Меркурія. Пропливла гігантська п’ята планета, шоста, сьома…
— Сонячна система, безсумнівно, — пролунав бас Любавіна.
— Схоже, — озвався ще один вчений. — Меркурій, Венера, Земля схожі… Юпітер, Сатурн, хоч і без кі-льця, Уран, Нептун теж… Але де Марс? І чому на орбіті четвертої планети цей велетень?..
— Фаетон, — урочисто сказав Любавін. — Клянусь — це Фаетон. А Марс — його супутник…
— Марення, — почулося зітхання Гордієнка. — Блакитне Сонце… Марс кружляє навколо невідомої пла-нети… Що ж з ними трапилося?
— Зачекайте… Побачимо, що буде далі…
Голоси замовкли. Наступила мертва тиша. Схема системи зникла. Я знову опинився в безмежному прос-торі, оточений мерехтливим сяйвом мільярдів зірок.
Десь з пітьми з’явився уламок скелі, наблизився, освітлений яскравим промінням Сонця. На ньому я по-бачив обриси знайомих предметів. Звідки? Чому?
І раптом я збагнув, зрозумів…
Це ж той астероїд, який я знищив, на якому знайшов апарат і двох чужинців. Ось видно скелі, літаючий корабель біля них, дві сріблисті постаті Вони ще не мертві… Вони ворушаться…
Стрімко збільшилася одна з постатей. Я побачив голову космонавта в скафандрі, великі пронизливі очі за прозорим покриттям. Вони дивилися прямо в душу мені. Вони говорили…
Так, так. Я не перебільшую. Погляд чужинця був поглядом розуму. Він збуджував у мені невідомі глиби-ни, колихав їх невідомою силою, створював вихор образів і уявлень.
Це не були незнайомі образи, таємничі поєднання чужого розуму.
(Продовження на наступній сторінці)