Я збагнув його Марійко! Він у грубому, похмурому світі добув такі скарби серця, які притаманні високим світам. Я зустрів прекрасну істоту, хоч вияви її були, може, жорстокі і для мене неприйнятні…
— Що ж, ти мислиш правильно, — сказав я. — Ти вже став понад законом твоїх ворогів, котрі хочуть мати з тебе неправедний здобуток. А інші?
— Що інші?
— Ти їм даси волю?
— На жаль — ні. Волю не можна ні дати, ні подарувати. Її можна лише завоювати. Відчути в собі — і відстояти силою. Подарована воля стає рабством. За все подароване треба платити. А я не волію завдячувати нікому — навіть Богові!
— Богові? А хто такий Бог?
— Ти не знаєш Бога? — засміявся опришок. — Прилетів з неба і не відає про Бога!? Хто ж тоді ти — сатана?
— Не знаю, про кого ти питаєш?
— Ну і я тобі не можу сказати нічого про Бога. То справа наших панотчиків. Захочеш — говори з ними. А я волію розмовляти про волю з горами і небом зоряним. Вони файно розуміють мене!
— Гарно говориш! І все таки, скажи — що ж ти даєш іншим?
— Прокладаю стежку, — гордо відповів опришок. — В кого заболить серце, той побачить мою стежку. А побачить — колись піде. А піде — відчує подих гір, збагне мову вільної волі!
О, Марійко! Опришок говорив мені простою мовою те, що я хотів висловити складнішими поняттями. І збентежилося моє серце. І радісно було, і сумно водночас…
— А чому сумно, Ойра-Хан?
— Тому що я бачив дещо таке, чого не видно було самому опришкові. В ньому пломеніло прагнення волі, але воно горіло серед темряви диких почуттів і пристрастей. Ще довгий, невимовно довгий шлях був для нього до повного звільнення, до великої космічної волі. Проте, він мав силу, щоб одразу розірвати ланцюги своєї душі. Я йому сказав про те відверто. Він дивно поглянув на мене і запитав:
— Навіщо ти тут? Чому покинув свій край?
— Хочу іншим світам розповісти про далекі краї радості й щастя. Хочу, щоб мислячі істоти — люди прагнули тих світів…
Опришок хитро усміхнувся.
— Дивний ти. Сам прилетів до нас, отже не знайшов щастя в краю повної волі. Хочеш доповнити її тут, у нас, де тяжко і моторошно, де криваво й тужливо? Твій власний вчинок заперечує твої думки. Сонце гріє мене, дає мені радість, але то не означає, що я повинен летіти до сонця, щоб згоріти в ньому. Я передам той гостинний дарунок сонця бідному ґазді силою моїх рук, усмішкою мого серця, співом веселих коломийок. Все на світі розкриває зерно своє, і показує сонцю квітку, яку зуміло виростити. Навіщо ж кликати людей до тих плодів, які вони не мають в своїм серці? Ти шукаєш химеру, небесний пришельцю…
Я ще довго розмовляв з мудрим опришком біля приязного багаття. Пив серцем його палкі слова, і розумів, що не просто буде віднайти спів’єдність сущого, бо кожне явище, річ, істота прагне відстояти свою неповторність від впливу довколишнього світу. Опришок мислив правильно, але звужено: він бачив лише плід тимчасовий — плід квітки, дерева, тварини, людини. Але не розумів, що в найменшому зерні, а тим більше, в мислячій істоті приховано невимірний плід — можливість невмирущого, нескінченного, вічного буття…
На світанку я попрощався з опришком, пішов далі. Жаль мені було розлучатися з ним, та й він дивився мені вслід сумно й тривожно. В долині я побачив село — хатки були розкидані на схилах гір мальовничо і вільно. При вході до села стояла висока мелодійна будівля. Блищали хрести, над горами пливли урочисті звуки дзвону, довкола юрмилися люди у барвистому вбранні…
— То певно церква, Ойра-Хан…
— Тепер я знаю, Марійко. Я зацікавився будівлею, рушив до неї. Люди зачудовано дивилися на мене, сміялися, перешіптувалися. Я ввійшов до храму, там горіло безліч вогнів, вгорі, на бані, було намальовано багато променистих зірок, ширяли між тими зорями крилаті істоти. А внизу стояв чоловік у дивному золототканому вбранні і щось мелодійно вигукував; хор співців підтримував його потужним, прекрасним співом. Я намагався збагнути суть співу й вигуків, але зрозумів лише одне: люди весь час прохають пощади за якийсь злочин, вчинений їхніми предками дуже давно. Багато людей стояло на колінах, схиляючись в поклонах точно так, як ті вівчарі на полонині, коли вони побачили мене і корабель, що спускався з неба. І я подумав: чи не бачили люди таких, як я пришельців? І намалювали крилатих істот серед зоряного неба, а пізніше почали кланятися їм! Тоді я міг би пояснити їм, що не треба боятися людей з неба, а тим більше кланятися, бо там, в інших світах живуть друзі, а не вороги, що вони ждуть, доки мислячі істоти землі зуміють розірвати кайдани темряви і незнання…
Доки я так думав, до мене підступив той дивний чоловік у золототканому вбранні. Спів закінчився, довкола юрмилися люди, дивилися на мене запитливо, з острахом і подивом. Священик (а це був він, я пізніше взнав) гостро запитав:
— Хто такий? Чому входив до храму в неподобному вигляді. — Він неприязно поглянув на моє блакитне трико, що щільно обтягувало тіло. — Чому не хрестишся, навіщо спокушуєш люд викликом диявольським?
Я не міг одразу відповідати на багато запитань, тим більше таких хаотичних. Я розгублено ждав. Люди товпилися, глухо шуміли, зацікавлено очікували, що я буду діяти. Я зосередився, дружньо глянув на священика і сказав:
— Я прибув з далеких світів до вашого краю. Хочу бачити мислячих істот, розмовляти з ними. Чому ви так гнівно дивитеся на мене?
— З далеких країв? — запитав священик. — З яких? Америка? Англія? Франція?
— З небесних, — відповів я. — Моя зірка дуже далеко від вашого сонця.
— То він, певно, ангел божий! — Здивовано-перелякано гукнула якась жінка.
— Аякже, ангел! — сміялися чоловіки. — Хіба ангели ходять по землі без штанів? І де його крила? На чому він прилетів?
— Скоріше, диявол, — буркнув священик, міряючи мене гострим поглядом.
— Кличте війта, стражників. Не подобається мені цей ангел. Чи не скажеш ти, добродію, правду?
— Я лише правду кажу. Вчора я опустився на своєму зоряному кораблі в горах. Мене бачили пастухи…
— Було таке! — загомоніли люди. — Вівчарі прибігли з полонини, казали, що вогняне колесо котилося з неба, а в ньому — страшний дух. Так тільки ж цей безштанько не страшний і не вогняний!
— То кажеш, з неба? — іронічно запитав священик. І що ж ти там дієш?
— Живу, — здивовано відповів я. — Пізнаю всесвіт, розкриваю дарунки мого розуму й серця, допомагаю іншим істотам…
— А Бога ти бачив?
— Якого?
— Як то якого? Він один-єдиний, вічносущий, нескінченний. Все — його творення: і ангели, і сонце, і зорі, і люди. Як же ти не знаєш його?
— А ви знаєте?
— Ми віруємо в нього. Прабатьки відкрили нам його волю.
— І що ж він вам каже? До чого кличе?
— До покори, до любови божої. А в тобі бачу гординю! Чи не темний дух в тобі?
— Не збагнув твоїх слів, людино в золотому вбранні. Космос відкрито для вільної і радісної дії. Навіщо ж покора, для чого? Ви вільні, ніхто не тримає вас у кайданах, навіщо ж самим надівати їх на душу, на серце? Ваш Бог дуже схожий на вас самих!
— Заткніть йому пельку, — крикнув священик. — Це не ангел небесний, а опришок гірський. Підбурливі розмови, єретичні думки: не гоже вам, людоньки, слухати його! Хапайте, ведіть до війта, там розберуться!
Мене схопили міцні руки селян. Я міг би використати свої психічні сили і звільнитися, проте хотілося знати, чого вони хочуть і чим живуть. Я піддався і покірно пішов до війта. Та ти, Марієчко, вже втомилася слухати, і я буду кінчати. Всього не оповіси. Були нудні, обридливі розмови з війтом, потім у поліції у великому місті, пізніше в тюрмі. Мене допитували, сміялися з моїх слів про далекі світи, про вільних зоряних істот, вимагали назвати спільників-революціонерів. Згодом мені набридло бути у кам’яниці і якось вночі я приспав вартових і вийшов на волю. Зі мною втекло кілька опришків. Я знову опинився в горах, серед приязних і сумних смерек…
Мною опанувала думка: може, рушити додому, до свого світу казки? Навіщо мені метушитися поміж чужими й далекими істотами, які мають свої шляхи, уподобання, мрії? Навіщо їм моя істина, коли вона не визріла на їхньому ґрунті, не стала власним прагненням? А потім я замислився, прийшли сумніви. Невже не знайду я в цілім світі такої душі, яка збагне мене, захоче полетіти до нового вирію? Якби те сталося — я був би невимірно щасливий. Тоді б між Землею і Планетою Свободи протягнулася ниточка зв’язку, згодом вона виросте у широку райдужну дорогу. По ній полетять міріади птахів — людей. І я залишився на цій планеті. Блукав горами, селами, аж доки зустрів Агійо. Мені майнула думка: найкраще мандрувати з цирком. Бачиш різні країни, людей, вивчаєш психіку мислячих істот, маєш можливості зустріти щось несподіване… Тепер ти знаєш головне, Марійко…
На цьому, ваше високоблагородіє, розмова обірвалася, Ойра-Хан з дівчинкою почали збиратися, а я мусив причаїтися під кущем, щоб вони не помітили. Ще спробую щось підслухати, взнати, щоб передати вірнопіддано в руки вашого високоблагородія…
НІЧНИЙ ГІСТЬ
(Продовження на наступній сторінці)