— Ти обіцяв про свої мандри. Я хочу твоєї зоряної казки, Ойра-Хан…
— Гаразд, моя дівчинко. Слухай… Тільки важко мені оповісти все, що я несу в серці своєму. Колись ти знатимеш більше, коли квітка твого розуму розквітне в повну силу. Про мій край тепер промовчу, бо нема тих слів, які б щось передали тобі, пояснили. Я вже сказав, що потягло мене в мандри прагнення вихлюпнути з себе повноту щастя і діяння. І я рушив у путь…
— Як, Ойра-Хан? На чому?
— На кораблі, що може плисти у зоряному океані. Наш світ уміє будувати такі кораблі…
— Я б хотіла політати поміж зорями. В сні я літала біля сонечка…
— То твоє серце прагне польоту…
— Ти мене коли-небудь візьмеш з собою?
— Може, візьму, Марійко. Але зажди… дай, я оповім далі… Я летів від зірки до зірки, від планети до планети. Я шукав істот, світів, де б моя сила, вміння, прагнення, розуміння були потрібні й корисні. Біля однієї зеленої зірки я знайшов живий світ — затишний і милий…
— Хто там жив?
— Червоні маки.
— Лише квіти?
— Так я думав спочатку. Сходило на обрії ніжне ісонце, з теплого грунту пробивалися синьо-зелені парості, розкривали назустріч світилу тугі пуп’янки. Коли зірка була в зеніті, рослина давала прегарну квітку — пурпурово-тривожну, з дивним п’янким запахом…
— Чим та квітка тривожна?
— Вона звучала, Марійко. Від неї линула ледве чутна мелодія.
— Як дивно.
— Чарівно. Я сидів серед квітів довго-довго. Чекав якогось чуда. І дочекався. Повіяв легенький вітер, маки задзвеніли гучніше, звуки спліталися у казкові хорали, переливи, симфонії. І з тих звуків народжувалися в просторі тонкі, напівпрозорі постаті…
— Які вони?
— Схожі на людей. Синьоокі, золотокосі, з трепетними гнучкими руками. Вони танцювали серед квітів, гралися між собою до самозабуття і танули, танули, щезали в просторі, ніби випаровувалися під промінням далекого зеленого сонця. Лише деякі з них не гралися, а ходили поміж маками, збирали дрібненьке рожеве насіннячко і сіяли його в землю… Я здивувався і запитав їх, чому вони не граються, не танцюють?
Адже їхні товариші радіють, не думаючи ні про яку працю?
— Ойра-Хан! Як ти зумів запитати їх?
— Марійко! А як тебе розуміють тварини, коли ти дуже любиш їх? Я не можу всього пояснити, але с в серці така мова, що відкриває всі двері непорозуміння…
— Я збагнула, Ойра-Хан. Що ж сказали тобі роботящі істоти?
— Вони сказали, що квіти загинуть, якщо не сіяти їхні зерна у ґрунт. Тоді не народяться від мелодії квітів чарівні істоти, не буде радості під променями зеленого сонця. Радість треба не лише відчувати, а й творити. їхнє щастя — дати радість своїм товаришам…
— То гарні істоти, Ойра-Хан…
— Дуже гарні, Марійко. Я довго милувався ними. А потім запитав, чи не треба їм допомогти. Чи не хочуть вони чогось нового, небувалого? Істоти не зрозуміли мене, залишилися чужими і байдужими. І я збагнув, що краса теж може замкнути своїх творців у безвихідне коло, коли вона стане метою досягнення…
— А що ж таке для тебе краса, Ойра-Хан?
— Лише стежка, дівчинко. Лише стрілка, яку я пускаю в небо. Лише сила якою долаю простір. Лише почуття, яким я творю свої задуми.
— А куди ти йдеш? До якої мети, Ойра-Хан?
— Ти хочеш піймати мене, мудра дівчинко? Смієшся? Не спіймаєш. Моя мета там, де мене ждуть. Де хочуть побачити мої очі, де моє серце зігріє інше, захололе серце, де моя рука покаже шукачеві нову стежину, яку він даремно й довго шукав. Ось чому я залишив планету маків з приязним, зеленим сонцем. І полетів далі. На шляху я зустрічав багато темних ворожих планет — породжень хаосу і мороку. На них кишіли моторошні чудиська й потвори, що пожирали один одного в немислимій люті та злобі, й знову відроджувалися серед конвульсій і прагнень вирватися з полону власної темряви. Я минав такі світи, бо нічого не міг їм дати. Може, колись сусідня зірка спалахне палючим промінням і спопелить згущення драконів, і тоді гармонійні зерна інших прекрасних світів засіють звільнену планету для осмисленого життя. Так думав я і летів далі, а на серці все ж таки лишалася туга, бо відчував я, наскільки немислимо тяжко мислячим істотам творити красу й гармонію у нескінченному космосі…
Наступна зупинка моя була біля червоного сонця. На одній з планет я помітив бурхливу діяльність: навіть з космосу видно було велетенські склепіння райдужних будівель, в просторі пересувалися літаючі пристрої, на землі повзали, стрибали, котилися якісь сотворіння. Я сказав сам собі: тут надзвичайно яре життя, я мушу запитати їх — чого вони прагнуть, чого шукають. Може моє знання, моя радість буде для них дороговказом? Я опинився на планеті, проте ніхто на мене не звернув уваги. Наземні пристрої кудись мчали з вражаючою швидкістю, завертали праворуч, ліворуч, кружляли по колу, заривалися під землю. Але до мене нікому не було діла. Я шукав істот поза пристроями і не бачив їх: всюди, в будівлях, біля машин, в підземеллях, на літаючих апаратах не було близьких мені живих створінь: лише запрограмовані, невтомні, байдужі автомати, що поспішали в нікуди. Проте не так! Я помилявся! У них була мета. Я згодом дізнався, що на цій планеті біля червоного сонця жили мислячі створіння, і собі на допомогу утворили механічних помічників. І здалося їм втішним, навіть смішним, що ті помічники до кумедного схожі на живих істот. І до того сподобалося господарям планети користатися послугами механічних рабів, що вирішили вони творити собі двійників…
— Не розумію, про що кажеш, Ойра-Хан…
— Я поясню. Вони настільки глибоко збагнули закони живого світу, що могли відтворити свою власну подобу. Такі штучні істоти все робили за них, — працювали, будували, навіть мислили, пізнавали довколишній світ, його закони.
— То такі ж люди вже не люди, Ойра-Хан…
— Гарно сказала, Марійко. Вони й перестали бути людьми. Незабаром вони виродилися, почали вмирати. А лишилися на планеті лише їхні механічні подоби — бездушні, безсердечні. Вони не знали, навіщо живуть, яка в них мета, бо виконували тільки програму, колись закладену нерозважливими творцями. Проте, періодично потужні армії бойових машин повзли десь на широкі майдани у пустельних місцях планети і там розпочинали безглузді бої. Вибухав метал, падали з неба літаючі пристрої, горіли піски довкола, понад континентами пливли чорні хмари пилу і диму. А пізніше все затихало, і байдужі автомати знову розповзалися до своїх гніздовищ, щоб там знову штампувати нові легіони для безглуздого герцю. Я дослідив ту планету, жахнувся тому, що побачив і полетів далі. Що я міг зробити? Нічого. Такі істоти могли чекати лише знищення, то була своєрідна хвороба космосу — поява технізованого життя…
— Як зветься така хвороба, Ойра-Хан?
— Безглузда сила, Марійко. Вона народжується мислячими істотами нібито для допомоги, а потім, набравши розгону, не слухається своїх творців. Мов лавина у горах, що змітає все по дорозі. Отже й сила не може бути метою, Марійко, як і краса…
— А що ж для тебе сила, Ойра-Хан?
— Лише відчуття моєї владності над стихіями. Лише моє знання, що розум може здійснити все, що захоче, на веління любові. Лише моя певність, що ніяка потвора хаотичних світів не заволодіє навіки космосом. Після червоного сонця я побачив жовте сонце, Марійко, а біля нього — на третій планеті — зустрів розумних людей. Це була Земля. І тут мені було найважче, розпочалися мої дивовижні мандри…
ЗЕМНІ ПРИГОДИ
— Мій літальний пристрій зупинився на Карпатських горах. Я відчув незвичне тяжіння, побачив ще ніколи небачені рослини, холоднувате блакитне небо, хвилі синіх вершин. Я нічого не знав про Землю, отож треба було спочатку побачити тутешніх мислячих істот, тварин, будівлі, вивчити звичаї, спосіб спілкування, рівень культури.
— Ойра-Хан…
— Що, Марійко?
— А ти прибув таким, як тепер? У вас люди такі самісінькі, як у нас?
— Ні, дівчинко. У нас цілком інший світ, інші тіла, природа, звичаї…
— А як же ти став ось таким?
— Це сталося пізніше, коли я побачив людей…
— Ой, обманюєш! Хіба можна змінити тіло?
— Ми можемо це робити. У нас дуже динамічні, плинні тіла, які слухняно виконують веління розуму. Навіть на Землі є тварини, що відновлюють втрачені кінцівки…
— Знаю. Ящірки…
— От бач. А в нас є здатність змінити форму рук, ніг, обличчя… ми можемо навіть виростити крила…
— Еге? І ти міг би полетіти?
— Міг би!
— Ой здорово! Покажеш коли-небудь?
— Зажди Марійко! Ти ж бачила досить ілюзій! Тепер я хочу розповісти, що було далі. Коли я вийшов назовні, то був страшенно вражений. Поясню — чому. Пам’ятаєш — наш цирк був у горах, і ми з тобою гуляли над потоком. Водоспад бризкав піною, стрибав по камінню, іскрився веселкою в промінні сонця…
— Пам’ятаю, Ойра-Хан…
(Продовження на наступній сторінці)