Юнак хутко встав за столиком, запаленів. Учитель підбадьорливо поглянув на нього, сказав:
— Зараз ви побачите Велику Матір Зірницю.
Гомін радості прокотився по аудиторії. Учитель жестом заспокоїв учнів, додав:
— Я говорив з нею. Вона звернеться до Ясноцвіта. Крім того, Зірниця обіцяла поклопотати у Раді Старійшин… Нам дадуть енергію для експерименту з багатомірності.
Очі учнів заблищали. Космослав підняв руку. Сонцезір попередив його.
— Я знаю, що вам не терпиться від цікавості, — промовив Учитель. — Але зачекайте кілька хвилин. Я все поясню. Спочатку зустріч із Зірницею.
Загорівся великий екран Зв’язку. Сонцезір пригасив денне світло, опустивши матові голубі штори на віконниці.
Учні завмерли, дивлячись на об’ємне зображення кімнати, знайомої всім вихованцям Вищих Шкіл. Ось почувся шелест кроків, і перед учнями з’явилася постать Великої Матері.
Вона була у фіолетовій сукні, з широкою бузковою накидкою на вузьких плечах. її тонкі руки простяглися до дітей, глибокий, невимовно ніжний і рідний погляд Матері проник у серця учнів.
— Шлю вам своє серце, діти мої, — пролунав її голос.
Сяйво очей і радісні бурхливі слова любові були відповіддю. Вона почекала трохи, поки в аудиторії запанувала тиша, потім звернулась до Ясноцвіта:
— Сину Ясноцвіте. Вітаю тебе з повноліттям. Тепер ти, як твої товариші, незабаром підеш на самостійні дороги життя…
Ясноцвіт аж хитнувся вперед, щоб сказати слова подяки Зірниці, але вона ласкаво попередила його, вказавши жестом помовчати.
— Вашій групі належить незабаром пройти Іспит. Яким він буде — це визначимо ми з вашим Учителем після останньої зустрічі з вами. Але, щоб пройти його, необхідна повна гармонійність групи. Ви, напевне, знаєте, що ця гармонійність включає в себе і рівновагу Начал. У кожного з вас є друг. Так була створена ваша група. Троє дівчат і троє юнаків. Це не лише механічне поєднання, а й дружба сердець. Сподіваюсь, я не помилилась?
Цнотливі і радісні усмішки були відповіддю.
— Любов — основа Буття, — вела далі Зірниця. — Тільки велика любов може бути основою творчості, труда, подвигу. Лише любов має Космічне Право дати життя новій істоті. Раніше було далеко не так. Насилля, обман, розпуста і легковажність панували в храмі любові. І це позначалось на житті всієї планети. Приниження жінки дало гіркі наслідки — світ був конгломератом лицемірства і рабства, сваволі і ненависті. І тільки Комуністична Ера рішуче ліквідувала ганебне порушення Космічного Права, встановила рівновагу Начал, піднесла значення Любові до Основи Буття.
Ось чому я звертаюсь сьогодні до тебе, Ясноцвіте, і запитую: чи є в тебе подруга, з якою ти хочеш пройти шлях подвигу?
— Нема, — поспішно сказав юнак, густо почервонівши. — Я про це не думав, Велика Матір…
Учні засміялися. Зірниця теж посміхнулася.
— Це не дивно, — сказала вона. — Але я гадала, що ти з кимсь дружиш?
Ясноцвіт мовчав, зовсім присоромлений. Зірниця перезирнулася з Учителем, м’яко додала:
— Гаразд, сину Ясноцвіте. Ми покінчимо з цією розмовою. Але пам’ятай — я не даремно розпочала ЇЇ. Ти зрозумів?
— Я запам’ятаю, Велика Матір, — прошепотів хлопець. — Я зрозумів.
— От і чудесно. А тепер — до праці. Бажаю успіхів, любі мої сини і дочки. Сонцезоре, Енерговузол дає енергію.
Зірниця піднесла руки в привітанні. Екран потьмарився, згас.
Сонцезір зійшов па підвищення. Натиснув кнопку на пульті. Знову піднялися штори на вікнах і золотисте проміння Сонця заповнило аудиторію.
— Твоє повноліття, Ясноцвіте, — сказав Учитель, — буде відзначено чудовим і рідкісним експериментом. Енерговузол Землі дає енергію для проникнення в інші виміри часупростору. Цим займаються, як ви знаєте, лише визначні вчені Землі, бо подорож в іншу структуру Буття таїть у собі небезпеки і несподіванки. Для нас зроблено виняток. Сьогодні — лекція па цю тему. Після неї — десятихвилинний експеримент, який наочно продемонструє вам реальність глибинних світів.
Бачу, що ви палко бажаєте одразу ж почати експеримент. Зачекайте. Спочатку побесідуємо на цю тему.
Я нічого нового вам не скажу. Або майже нічого нового. Просто ми разом з вами пройдемо стародавніми шляхами пізнання, щоб прослідкувати шукання Розуму, який невтомно, крок за кроком створював гігантську мозаїчну картину Істини від сивої давнини аж до сьогоднішнього часу. Та мозаїка — то не заслуга однієї людини. Навіть не якоїсь групи людей. То — результат тяжких подвигів мільйонів борців за Світло, за Прогрес. Кожен вогник тієї мозаїки Земної Науки є вогником відважних, самовідданих сердець, які не шкодували ні життя, ні сил своїх в ім’я еволюції…
Ми почнемо, власне, не з наукових теорій чи передбачень. Згадаємо всю еволюцію живого світу, яка і є поступовим переходом життя на все вищі й вищі щаблі існування, в глибші й глибші виміри всеосяжного часупростору…
Сонцезір пройшовся по підвищенню, зупинився біля вікна. На одну мить замислився. Погляд його сягнув за білосніжні хребти, в глибінь неба, ніби щось хотів знайти там. Потім повернувся в аудиторію, блискавицею пробіг по обличчях учнів.
— Я згадав давню притчу чи казочку, — сказав учитель. — Вона має філософське зерно і підходить до нинішньої розмови. Притча розповідає таке.
Жилобуло в предковічні часи плем’я людей. Воно потрапило в глибоку гірську долину. Минали віки — тисячі літ. Люди забули про те, звідки вони прийшли. Вони не бачили нічого, крім гір, хмар над ними і своєї долини. Вони задовольнялись тим, що мали, і не прагнули до більшого.
Якщо народжувались діти, які питали батьків чи дідів: "Що там, за горами?" — відповідь була категоричною і вичерпною: "За горами нічого нема! Там кінець світу".
Так гасили батьки вогники пошуків в серцях дітей. І знову минали віки.
Та нарешті народився хлопець, який не задовольнився звичною відповіддю. Він довго думав, а потім вирішив перевірити твердження батьків.
Він зник з селища. Його спочатку шукали, а потім махнули рукою. Вважали, що хлопця пожер хижий звір або він упав у прірву. Та минув час. І в селищі з’явився новий чоловік. Він був гарний і розумний. Він був сміливий і не схожий па місцевих людей. Старшини запитали його, звідки він.
— Зза гір, — відповів пришелець.
— Не може бути, — заперечували старшини. — За горами нічого і нікого нема. Там кінець світу.
Пришелець сміявся:
— Ви мені теж так говорили. А я не повірив. Я пішов у гори. Піднявся на вершину. І не кінець світу побачив, а зовсім нові землі.
— Хто ж ти? — з острахом запитували люди.
Пришелець назвав себе. І, справді, батьки, родичі і знайомі признали його.
Він розповів їм про те, як змагався з крутизною гір, як у муках подолав гірські перевали і льодовики, як побачив з вершини по той бік хребта нові долини — квітучі, прекрасні, заселені.
— Там живуть люди. Багато різних людей. Там великі міста і селища. Там бачив я поля, засіяні хлібом, насаджені садами. Там, ще далі,— широкі ріки і моря. Ви навіть не знаєте, що таке моря. Це такі великі озера, що навіть берегів їхніх не видно. Досить вам сидіти в долині. Ходімо через гори. Там всього багато: і їжі, і простору. Там діти наші побачать безмежний світ, їх очі не впиратимуться в гірські масиви.
Старшини і діди заперечливо хитали головами, але молодь схвально зустріла слова пришельця. Довго сперечалися вони. І нарешті вирішили йти.
Пришелець попереджував, що не треба брати нічого, тільки однудві пари взуття, їжі, щоб подолати перевал, і більше нічого. Там, на тому боці, все є.
Та не послухались його. Понабирали переселенці всякої всячини. І худобу вели вони на прив’язі, і їжі запасли на багато місяців, і різного лахміття.
Піднялись вони до підніжжя найвищих гір, які треба було подолати. Більшість переселенців, змучені великими вантажами, зчинили ґвалт. Вони відмовлялися йти далі, кричали:
— Тільки дурень може повірити, що там, за горами, є щось, схоже на нашу долину. Кидати живе і шукати мертве? Нема дурних.
Вони повернулися назад. Кілька десятків молодших пішли далі. Але й вони несли на собі багато майна, бо не вірили повністю пришельцю. З них лив ручаями піт, горіли підошви ніг, пили плечі. Тільки пришелець легко і радісно поривався вперед, перескакуючи з каменя на камінь.
По дорозі відстало ще кілька чоловік. І нарешті біля самого перевалу знемогли всі. Пришелець заохочував їх, показував близьку вершину, але ніхто не бажав навіть дивитися в той бік. Внизу зеленіла між хмаринами їхня долина. Там було мило, там було звично, долина непереможно тягнула їх вниз своїм спокоєм, своєю очевидністю, своєю правдивістю.
А пришелець нічого не дав їм, крім красивих слів. Вони вже піднялися так високо і нічого не бачили, крім гір.
— Ще трохи, ще зовсім недалеко! — благав їх пришелець. — Ну, чекайте, я сам піднімуся…
Він зробив ще кілька десятків кроків. Останнє зусилля — і перед ним відкрився вражаючий краєвид. Пришелець повернувся до родичів своїх і натхненно сказав:
— Брати мої! Погляньте — яка краса. Ось, я бачу її. Ген блищить море вдалині. Зеленіють великі ліси. Біліють села. Золотисті хліба котять хвилі з краю в край. Який простір! Яка сила! Брати мої! Піднімайтесь сюди!
(Продовження на наступній сторінці)