Сумувала вся Земля. А печалі Зірниці не було меж. Вона місяць перебувала в Гірському Будинку Самотніх, а потім ще з більшою енергією кинулася у вир праці. Самовіддане служіння на благо людей, любов до юних привели її на вершину учительської праці. Рада Старійшин Землі обрала її Покровителькою Вищих Шкіл.
Все це блискавкою майнуло в думці Сонцезора, і серце його радісно забилося, сприйнявши в себе глибокий, дружній погляд Великої Матері.
Мовчазно, одними лиш ледь помітними жестами привітались вони. Усміхнулись одне одному. Потім вона сказала:
— Один твій учень сьогодні вступає у повноліття. Ти це хотів сказати мені?
— Так, Зірнице. Ім’я його — Ясноцвіт.
— Прекрасне ім’я. Воно відповідає його суті?
— Я вірю в це.
— Ти добрий учитель. Чого ж бажаєш від мене?
— Перше: кілька хвилин твоєї присутності. Звичайно, з допомогою екрана.
— Згода. Кілька годин зранку у мене вільні.
— Друге: мені потрібна ще одна дівчина. Ти знаєш, Зірнице, що Космічна Група повинна бути гармонійною. Для цього потрібна рівновага Начал.
— Подруга потрібна Ясноцвіту? — строго запитала Велика Матір.
— Так.
— З цим треба обережно, — задумливо сказала вона. — Не поспішай.
— Але ж скоро — Великий Іспит для групи. Без необхідної повноти Іспит небажаний.
— Я сказала — зачекай. Я сама поговорю з ним сьогодні.
— Я цього й бажав, — зрадів Сонцезір.
— Ну от і гаразд. Ще щонебудь?
— Третє: нам потрібна енергія для проникнення в інші виміри. Сьогоднішня лекція — на цю тему.
— Надовго?
— Хвилин десять.
— Гаразд. Я зв’яжуся з Радою Старійшин. Вони розпорядяться. Про час повідомлять тебе з Центрального Енерговузла Землі. Все?
— Все.
— Я буду чекати. Викликай мене упродовж години. Велика Матір послала Сонцезору привітну посмішку, махнула ледь помітно рукою. Екран згас.
Учитель полегшено зітхнув, поглянув на хронометр. Наближався час зустрічі з вихованцями.
Сонцезір зайшов до спільної їдальні. Там вже нікого не було. Учитель приязно всміхнувся. Напевне, зібралися в аудиторії і ждуть. Знають, що сьогодні буде щось незвичайне.
Він переглянув список страв. Вибрав собі ананас, яблучний компот. Швидко поснідавши, рушив нагору, до центральної аудиторії.
Його вже чекали. Двері до залу відкрив Ясноцвіт.
Сонцезір зупинився на підвищенні, оглянув свою групу. Всі учні, привітавшись з Учителем, стояли. Вони ніби чекали чогось від нього.
Учитель збагнув їх настрій. Наказавши жестом сідати, мовчав. Дивився на рідні, близькі обличчя, думав.
Незабаром розлука з ними. Надовго. Це буде Великий Іспит, або, як звали його педагоги Землі, — Іспит на Людину.
Важко буде Сонцезору розлучатися з вихованцями. Уже зараз дрижать, напинаються туго незримі ниті зв’язку, які міцніли протягом багатьох років. Недарма Учитель вкладав у кожного з них серце і душу, знання і весь свій час, досвід і любов. І тепер не можна сказати, що учні його — це щось окреме від Учителя. В кожному з них — його частка, зернятко його ідей, його безсонних ночей, його волі і бажання. А коли зернятко виростає згодом у могутнє дерево — хіба дерево і майбутні плоди його не завдячують всім, що матимуть, колишньому непомітному зерну?
Чи витримають учні важку Дорогу? Чи не зігнуться, не впадуть під натиском бурі?
Колись життя саме посилало тяжкі випробування кожній людині. А тепер відсутність хаотичних перепон замінюється іспитами, призначеними Учителями, перед тим, як групи учнів вступають у самостійне життя.
Сонцезір з надією і вірою оглядав принишклих, здивованих вихованців, ніби хотів заглянути в глибину їх сердець.
Космослав. Найстарший з них. Йому — вже сімнадцять років і три місяці. Могутня, широкоплеча постать. Гордовита постава голови. Він схожий на античного героя. Чорні кучері, бліде обличчя, палаючі темним вогнем очі. Здається, що всередині його весь час горить світильник, який не дає йому спокою, пориваючи все вперед і вперед.
Так воно і є. Космослав ніколи не задовольнявся знаннями, які здобував від учителів та книг. Він ненаситно прагнув все більшого і більшого, він ніби бажав поглинути в себе, в свій спраглий мозок весь неосяжний Космос. У цьому Сонцезір відчував щось тривожне, хоч і відзначав потай геніальність старшого учня.
Вже в п’ятнадцять років Космослав легко проаналізував теорію відносності Ейнштейна і розкритикував формули так званої "сферичності" часу–простору. Окрім наукового таланту, учень мав здатність не розгублюватись у найскрутніших умовах. Це він довів, плаваючи по Тихому океану. Тільки завдяки його мужності і винахідливості екскурсійний пневмохід не викинуло могутнім прибоєм на рифи острова, де його розбило б на друзки. Так. На Космослава можна покластися. У всякому разі, Сонцезір відпустить його на Великий Іспит з легким серцем.
А поряд з ним сидить подруга Мирослава. їй ще нема сімнадцяти. Ніжна, як весняна берізка. Навіть білі коси, що спадають хвилями на спину, підкреслюють цей образ. її очі весь час опущені вниз. Вона ніби прикриває чомусь свій погляд. Та коли подивиться — важко витримати потужний промінь її очей. Здається, сипі струмені ллються з глибини її душі. Вона незвичайно принципова. Сонцезір не пам’ятає, щоб вона колинебудь згоджувалась з товаришами, навіть учителями, якщо вони апелювали до авторитетів. Вона настирливо відстоювала свою точку зору, аж поки сама не переконувалась у протилежному. І вже тоді послідовно визнавала свою помилку, нітрохи не бентежачись.
Прекрасна пара. Космослав і Мирослава. їх не страшно буде послати в глибини Космосу, до інших світів. їм не соромно буде представляти собою людство Землі.
А ось Пломінь. Цьому сімнадцять. Зовнішність його не відповідає імені. Він весь у собі, у внутрішньому світі. Філософ, стоїк. Він прагне до найпотаємніших глибин абстракцій, до розуміння найзаплутаніших проблем Буття. Годинами він просиджує, як часто бачив Учитель, у гірській ущелині, над водоспадом, і обдумує якісь лиш йому відомі проблеми. Але Сонцезір не турбує його, не бажає вивідати тайну самотності, бо з таких прогулянок Пломінь приходить з великим і прекрасним здобутком — він передає на розгляд Учителя записи своїх філософських міркувань, нових гіпотез, які дуже часто бувають цінними і навіть практичними.
Його подруга — Горлиця — чимось схожа па свого товариша. Така ж замріяна, лагідна, ніжна. Попелясті коси, складені вінком, приязний погляд зеленкуватих очей, тонкі риси обличчя. Вона справді схожа на горлицю — скромного дикого голуба. І така ж поетична, як і цей лісовий птах. Про будь-яку подію чи явище вона обов’язково складає вірші.
Пломінь і Горлиця не підведуть Учителя. Вони, безумовно, вийдуть переможцями з будь-якого іспиту. Мрія і знання, роздум і любов — ось що поєднує цю пару учнів.
Ну а про Віору — кремезного, спокійного сімнадцятилітнього юнака — і говорити нічого. Погляд його темносірих очей завжди впевнений і незламний. Ні бурі, ні грози не злякають його. Силу волі і мужність підкреслюють і обриси крутого підборіддя, і стримана повільність рухів, за якими таїться колосальна енергія.
Він завжди щось творить. Ніколи не бувають спокійними його трудящі руки. То майструє нову модель телеприймача, то займається схрещенням квітів, то випилює з сухостою іграшки для невідомих дітей. Вийде Віора переможцем з життєвих бурь — Учитель знає напевне. Хто любить труд — того не злякає ніщо.
І Хвиля — подруга Віори — може впевнено виходити на космічні шляхи життя. Як вона схожа на древніх руських жінок. Готова завжди допомогти другу, товаришу, непомітна, турботлива.
Як мало часу минуло — менше ста років від останніх катаклізмів на Землі! — а які зміни в людях. І найкраще це видно по таких дівчатах, як Хвиля. їй лише шістнадцять з половиною років, а вона вже вміщає в собі цілу епоху. Разом з працьовитістю далеких предків вона ввібрала в себе високе знання Нової Епохи, з відданістю поєднала велику любов до кожної людини Землі, не чекаючи за свою любов ніякої відплати. Воістину, праця і любов до людини стали невіддільними якостями жителів Землі.
І нарешті наймолодший, Ясноцвіт. Він віддано дивиться на Учителя, чекає чогось незвичайного. Знає — хитрий, — що сьогодні буде якийсь сюрприз.
Про нього важко щонебудь сказати. Він ще недавно в групі. Потрапив до Школи після катастрофи з його батьками на Місяці. Сама Велика Мати рекомендувала його Сонцезору.
Нічим не відзначився Ясноцвіт, але Учитель любить його найбільше. Йому подобались і замріяні блакитні очі юнака, і його приглушений говір, і нестримні гарячі рухи. Сонцезір просто так, не ґрунтуючись ні на чому, глибоко вірив наймолодшому учневі, був переконаний у його славному майбутті, відчував, що в глибині єства Ясноцвіта налає велике і віддане серце, таке серце, яке вело Спартака проти римських тиранів, а Джордано підносило у безмежні світи.
Ось тільки жаль, що нема подруги в Ясноцвіта. Ну та сьогодні все виясниться.
Учні, здивовані довгою мовчанкою Учителя, потай перезиралися. Сонцезір помітив це, всміхнувся.
— Бачу, — просто сказав він. — Не дивуйтесь, друзі мої. Просто мені захотілось подивитися на вас, подумати про вас перед довгою розлукою. Не дивуйтесь — ця розлука необхідна, хоч і важко мені думати про неї. Але сьогодні мова йтиме не про це. Ясноцвіте…
(Продовження на наступній сторінці)