А Женя подумала: як славно, що вона прийшла сьогодні до батька. Сама виліпила виноградинку на стіні, — це раз. А друге — таке цікаве почула про яр… Женя не призналась ні собі, ні татові, але їй таки прикро стало за себе: стільки разів бувала вона тут, коло музею, і нічогісінько не знала про Гончарівну. Мабуть, треба не просто дивитися, а й бачити. Бачити так, як тато. Ось тут, попереду музею, виступає із землі залишок старого муру. Для Жені — то звичайна стіна, цегла й замазка, і більше нічого. А для батька — ціла історія. Він оглянув давню кладку, поцмокав язиком, подивився і півдня розказував їй про стародавнє городище, про перших будівничих, про Візантію, про секрети старовинних майстрів, про пожежі, руйновища й відбудови.
Треба ж — стільки бачити у звичайній цеглині!
Якщо кимось і буде Женя, то так: або вивчатиме, що робилося на землі в давнину (Петро Максимович, директор школи, ставить їй п’ятірки і каже: "Тобі. Цибулько, пряма дорога в історики!"), або разом із батьком будуватиме Київ. А ще краще, коли б разом — і будувати Київ, і копатися в землі, вивчати, що було колись на тому місці, де ти зараз риєш котлован під нову споруду.
— Я буду, тату, як ти, — почервонівши, сказала Женя. — Робитиму і знатиму… все про Київ… і взагалі… про все-все на світі.
— Так воно й буде, Женю. — Василь Кіндратович стояв зворушений не менше за дочку, навіть голос у нього приглух від хвилювання й припливу тепла. — Так воно й буде, Женю. Я вірю тобі — ти в мене розумна людина.
Він ніжно поцілував її у м’які шовковисті завиточки на шиї і вже діловито промовив:
— А тепер — додому тобі. За уроки.
Довго, врочисто звучав дзвінок, оголошуючи велику перерву. 5-А напівспорожнів. Учні порозбігалися хто куди: одні в їдальню, інші на чорний хід за колону, щоб там спокійно пограти в поштові марки. Костя Панченко уже посвистував з вулиці, гукаючи Бена. А Бен сидів за партою, нудний та зажурений. В’яло, без ніякого смаку дожовував дідовий бутерброд і думав про те, що в джунглях Амазонки бродять тигри й леопарди; а мати десь у Канаді, а він, забутий і покинутий Бен, все життя сам та сам, двір остогид йому до зелених чортиків, і ганяється за ним Фурдило з кочережкою, називає Бена босяком і громителем. "Втечу!" — було написано на печальній фізіономії Бена.
Женя зітхнула — вона прочитала в очах свого друга-суперника оте рішуче "втечу!". Добре мені діло, подумала Женя. Без Бена у дворі все стихне й заглухне, трава виросте до пояса, і тільки пенсіонери дріматимуть на лавках з нудьги, й Женя тихо, крадькома потяглася за Беном дикими стежками в джунглі, але раптом зупинила себе: "От ще! Понесло мене хтозна-куди! А англійську забула повторити…" Розгорнула підручник і досадливо поморщилась: знов! Тепер з іншого боку напасть. Хихоньки, веселе перешіптування на задніх партах. Женя повернулась… проте ні, не розсердилась, сама розтулила губи й заусміхалась. Яка тут англійська, коли Віола Зайченко починає спектакль!
Віола зібрала дівчат, розсадила навколо себе. Сама вмостилася на парту, взяла в зуби кілька шпильок і, потріпавши косою, начесала на тім’ї високу смоляну гривку. Виконавши цю операцію, сказала:
— Я, коли вийду заміж, візьму собі чоловіка розумової праці — художника або кіномеханіка.
— А я офіцера! — вихопилась пухкенька, рум’яна, як пампушка, Світлана Кущ і вся зашарілась.
— Ти страшно темна, — спогорда глянула Зайченко на Світлану й знову повернулась до дівчат, щоб її бачили всі. — Мода на офіцерів давно пройшла. Тепер мода, щоб ти знала, на шовкових чоловіків, на приручених… Ні, я вийду заміж за простого чоловіка — щоб дома сидів і обіди варив. І житиму так, як наша сусідка Фая. Прийде ця Фая з інституту (десь вона там в лабораторії працює), прийде, сумочку кине в куток, впаде на крісло і говорить: "Ах, як я втомилась, жах! — Віола томно відкинулась назад, заплющила очі й помахала перед собою уявним віялом — долонею. Потім гнівно підвелась і театрально відстовбурчила палець. — Кузику (гак Фая кличе чоловіка), Кузику, чого то наш Боря плаче? Ага, мокре дитя. То не стій, хіба ти не знаєш, що треба робити, — поміняй пелюшки. A-а, він ще й той… Ну, тоді скупай у ванночці. І поспівай, поспівай дитині пісеньку, не бійся, не зірвеш голосу. А тепер, Кузю, біжи в магазин, та хутенько, бо в тебе ще й вечеря не зварена. Мав би совість — жінка голодна прийшла!"
Віола так ловко передала і голос, і пози своєї сусідки, що клас ніби живу побачив Фаю і її горопашного Кузика. Хтось у класі веселенько заблискав зубами, хтось сказав про Віолу "артистка!", з дівчачих рядів донеслось: "І в нас є така сусідка!" (Це Женя озвалась). А Бен, що до цього похмуро мовчав, стукнув себе кулаком по грудях і глухо кинув:
— Щоб на мене… та я б тій Фаї! Не знала б куди й тікати!
— Герой! — знищила Бена своїм поглядом Віола Зайченко (а очі в неї були чорні, великі й гострі, як у циганки). — Він їй дав би, чули! Ти краще розкажи, як ти дідові життя не даєш, і як дід за тобою з компотом бігає, і як задачі за тебе розв’язує! Експлуататор нещасний! — додала Віола з убивчим притиском.
Бен у відповідь скорчив холодну міну й перекривив Віолу. Але на його кривляння ніхто не відреагував. Усі поглядали в куток, де сиділа шкільна білолиця красуня Зайченко, й ждали, чим вона закінчить свій спектакль.
А Віола, відчуваючи на собі зацікавлені погляди класу, прибрала гордого вигляду, ногу заклала за ногу, жестом поставила перед собою того ж таки затурканого Кузика і взялась доскубувати його:
— Не плач, Кузю, не треба. Витри носа. — Віола хусточкою провела у повітрі, витираючи Кузі носа, — Заспокойся, рідненький. Така вже доля тепер у кожного з вас, у мужчин. Ви всі стали бабами. Ну, чим ти зараз мужчина, скажи? Може, ти ходиш на мамонта? Може, ти годуєш сім’ю? Чи плугом ореш на паркеті й дрова рубаєш на кухні, коло газової плитки? Та за вас, за голубчиків, зараз усе до крихти техніка робить! А ви — тільки з блокнотиками і портфелями ходите, як дамочки. І фізичних сил у тебе, Кузю, не більше, ніж у тих тьоть, що тягають ящики в магазинах. Ти глянь тільки на себе: розпух, розм’як, став зовсім безвільний. Мабуть, і ходити розучився б, якби я тебе на базар не посилала… Отож не плач, дорогенький, не ремствуй… Скажи ще спасибі жінці, що вона тебе дома терпить, не списала в утиль, як старі бабині меблі…
— Ну й артистка! — почулося за спинами.
Клас повернувся. У дверях стояв Петро Максимович, директор школи. Ніхто й не помітив, коли він ступив на поріг, навіть дзвінка ніхто в 5-А не почув — так заворожила всіх Віола. Схиливши лису голову, директор стояв і з-під кущуватих брів дивився, як грає самозакохану даму Віола Зайченко — ця не по літах висока й надміру доросла дівчинка. Хтозна, чи сподобалось йому старикувате розбалакування Віоли, бо директор слухав її, посміхаючись однією половинкою лиця. Правда, він завжди так посміхався, трохи дивнувато — ліва щока в нього теплішала, зморщувалась, оживала, а права, колись контужена була сіра й нерухома.
— Бісове дівча! — пробурчав директор напівсерйозно, напівжартома. — Ич, як висміює нас, представників сильної статі. Треба сказати Ізольді Марківні, щоб записала тебе в драматичний гурток, — пропадає істинно божий дар. А я й не знав раніше, що так уміє копіювати дорослих, — вже сам до себе пробурмотів директор.
У першу мить, коли історик зайшов у клас, учні розгубилися, кожен ніби приріс до підлоги. Потім, як за помахом невидимої палички, всі сипонули на місця. Віола враз злетіла з парти, сховалася за спинами товаришів, з награним переляком водячи по класу швидким, збудженим поглядом.
"Ох і влетить мені зараз! — говорили її сміхотливі блискучі очі. — Вліпить мені двояку — за талант, за божий дар!"
Директор пройшов до кафедри і, за звичкою, кілька секунд посидів, заплющивши очі. З першої парти Жені видно було, що в його голові все ще гуде й видзвонює шкільна канцелярія.
— Всі в класі? — втомлено спитав директор.
— Всі! — підхопився Бен і застиг, як по команді' "струнко".
— Чудово. Не будемо порушувати нашої традиції. Надамо перше слово черговому. Бен… пробачте, ви мене цим Беном завжди сплутуєте… Андрію, ходи до дошки. Ти, кажуть, стратег, полководець, самозвано генеральські погони собі почепив (ну-ну, не ображайся не ображайся, це дружній жарт). Так от: ти, звичайно, проштудіював роман Джованьйолі "Спартак", який я вам давав на позакласне читання? Чудово. Я так і знав, що книга тобі сподобається. Тепер давай, голубчику, разом обміркуємо — з військової, з політичної, з економічної точки зору: чому Спартак зазнав поразки?.. Не треба поспішати, давай спокійно, вдумливо…
Бен до цього був похмурий, тигри ще блукали перед його затуманеним зором; та коли він почув про вождя гладіаторів, про битви повстанців-рабів, кров прилила, до його лиця, очі спалахнули. Бен стукнув каблуками і по-військовому відчеканив:
— Товаришу директор! Для мене причина поразки Спартака абсолютно ясна: Спартак програв останній бій тому, що в нього не було кулеметів.
У класі хвилею прошелестів сміх. Після Віоли Бен розпочинав новий спектакль, ще веселіший, тільки робив він це не жартома, а серйозно.
(Продовження на наступній сторінці)