Перевела погляд на риштування. Поруч із ними, вище й нижче, ніби повиснувши у повітрі, працювали майстри. Замішували цемент, пісок й нашаровували на стіну, важкі деталі кріпили шпурами. Вони працювали заклопотано, зрідка перемовлялися між собою, і Женя подумала; справді, скидаються на ластівок, що, хтозна-як учепившись за карниз, ліплять собі гнізда.
— Тату, а як ви з’єднаєте цей… орнамент? Щоб вийшла одна картина?
— A-а, це дуже просто! Придивись: стіна вже розкреслена на квадрати. Коли кожен закінчить своє ліплення, картини зіллються в одну смугу внизу і півдугою по всьому фронтону… Правда ж, це прикрасить музей? Сотні екскурсій приходять сюди, люди дивитимуться і казатимуть: "Гарно зроблено. Тут десь і Євгенія Цибулько доклала своїх рук", — батько м’яко усміхнувся. — Музей історичний, і орнамент, як бачиш, нагадуватиме людям про найголовніше в історії — про революцію, про наших предків.
— Тату! Дай я спробую… ліпити!
— Ну що ж, можна. Почнемо з виноградинок. Ось глянь на схему, на малюнок. У цьому квадратику — помітила? — перша виноградинка. І не кругла, а продовгувата. Почни. Сміливіше! Так, набирай цементу і раз! — батько крутнув пальцями на стіні й вийшла справжня виноградинка.
— Тепер я!
Женя зачерпнула розчину, висунула язика й націлилась оком на стіну. Ткнула пучкою, раз! — і посипався мокрий цемент униз у прогалину між одним, між другим настилом, а потім — ляп! — розплескався десь внизу на дошці.
— Нічого. Ще попробуй. Не святі горшки ліплять.
Тепер більше набирає вона розчину, кінчики пальців вмочує у воду і м’яко, обережно ліпить своє тісто до цегли, а тут… висовується із-під куртки лапка, і Синько шепелявить: "Та не тхак, не туди, ось!" — і він лапкою розмазує цемент, а заодно стелить білий слідочок через усю куртку. А батько стоїть, плечі у нього трусяться і очі блищать від сміху, що аж переповнює його.
— Ай, ти мені тільки заважаєш! — ляскає Женя по Синьковій лапі, старанно висовує язика і таки ставить крапку — виноградинку на стіні.
— Ой, дасть нам мати за те, що ми вимазались! — покрутив Цибулько головою. Дістав чисту ганчірку, змочив у відрі й заходився витирати на Жені темно-синю нейлонову куртку. — Е-е, дочко, та ти змерзла. Нагорі продуває. Мабуть, пора тобі додому.
— А ти ж обіцяв старий Київ показати!..
— Може, іншим разом?
— Ні, ні, зараз!
— Зараз. то й зараз., Та й перепочити нам слід. Ставай коло мене. Ось так, ближче. Я тебе своєю парусиною прикрию.
Батько пригорнув до себе худеньке вухасте дівча, обкутав полою. І так Жені добре стало у тата під пахвою, так тепло й затишно, що, здається, аби стулила очі — одразу б заснула й легенька усмішка дрімала б на її губах. А Цибулькові теж — до щему в душі — приємно було затуляти доньку од вітру, відчувати, як рівно й спокійно стукотить її серце, як повівами свого дихання ворушить вона волосинки йому на руці, аж лоскітно від того, одне слово, відчувати поруч рідне єство, лагідне, ніжне, слухняне, хоч і єсть у цього слухняного єства свій комизливий чортик.
Разом з дочкою батько трохи повернувся, щоб стати лицем до Подолу, і показав униз рукою:
— Дивись. Он він — старий ремісничий Київ. Як зберігся! Наче з восьмого чи дев’ятого століття переселився у наші дні.
Справді, то була вражаюча картина. В центрі міста — село. І село старе, дерев’яне, немовби із давніх-давніх часів. А кругом — гори, яри, глушина. Аж не вірилося, що все те — не макет, не розмальовані фанерні декорації до кіно, а справжня жива панорама.
В глибокому яру притаїлося древнє поселення — так звана Гончарівка. Зараз, коли дерева стояли голі й не заступали собою будівель, все городище проглядалося наскрізь — до голуб'ятників, до мініатюрних криничок у дворах. Крутим яром тяглась вузька звивиста вуличка — і яка то була вуличка! Ветхі почорнілі будиночки, що скидалися на давньоруські дерев’яні зруби. Маленькі різьблені ганочки. Місточки й кладки перед ворітьми. Ліниві димки з димарів. Скрип коловоротів і брязкання відер об цямрини. Вузенькі, під самими вікнами, зроблені із дощок тротуари. Проїзди — з глибокими коліями від коліс — вимощені каменем, за кілька століть грубий нетесаний камінь люди вичовгали до слюдяного блиску. А ще складні анфілади дерев’яних скрипучих сходів із лавками й перилами, які тяглися вгору і якими жителі вибиралися із яру в місто. Цю мирну архаїчну картину доповнювали старосвітські кози, що паслися на схилах, і босі хлопчаки (либонь, однакові зірвиголови в усі епохи), що бігали й борюкалися над самими урвищами.
Якби не радіощогли на горі, не склобетонні корпуси висотних сучасних будинків, що обступали яр, можна було б подумати: якимось чудом ти перенісся в часи князювання Володимира Святославовича.
Женя захоплено розглядала кожен дворик внизу, кожен провулок Гончарівки, а батько, що досі мовчав, не заважав їй надивлятися, нарешті озвався:
— Ну як? Правда ж, чудово!.. Коли б у. мене була кінокамера, — сказав він замислено, — я обов’язково зробив би фільм про цей неповторний куточок Києва. Він так захований од світу, що про нього мало хто знає навіть у нас, у Києві, навіть із тих людей, що живуть буквально рядом.
Так, Женя погодилася з батьком. Вона сама не раз бувала тут, на Старокиївській горі, і не знала (чи просто не здогадувалась), що треба пройти лише кілька кроків, повернути за історичний музей — і ти віч-на-віч зустрінешся із древнім Києвом, з тисячолітнім минулим.
— Тут, Женю, де ми стоїмо, — заговорив батько, показуючи їй рукою крізь риштування, — було колись верхнє місто, заснував його князь Володимир. Як бачиш, від верхнього міста нічого не залишилося. Згоріло колись. А там, у яру, селище стоїть так, наче воно законсервоване і наче по тих вуличках, де зараз бігають піонери, ходили у свій час — ну хто б, ти думала? — зброярі й книгописці Ярослава Мудрого. Як ти гадаєш, чому так збереглась Гончарівка?
— Бо вона добре схована, — сказала Женя.
— Правильно, дочко. Сама природа сховала її. Той яр, що перед нами (до речі, називається він Гончарним), з усіх боків обступають гори. Оця ближня гора з рудими стінами — це Замкова; збоку — гора Дітинець, далі Щекавиця, а он ген за нею видно тільки вершечок, — то Хоревиця. Гори, як бачиш, стоять кільцем, посередині яр, і яр глибоченний, з крутими прямовисними схилами, з глиняними зсувами. Ось тут, у природному гнізді, в котловині, і поселились колись ремісники. Бо для ремесла головне — що? — спокій і мир. Жили тут кожум’яки, ливарники, шорники, ковалі — і ковалі не прості, а майстри "вєсьма чудниє по злату, сріблу та міді", як писалося про них у літописі. Уяви собі, дочко, як вирувала тоді Гончарівка. Дзвеніли ковадла, палахкотіли печі, в яких випалювали посуд, пахло шкірами й дубовою корою, погримували бочки на возах. По всіх світах — в Грецію, Візантію, в Литву — розходились мечі, полив’яні келихи, золоті прикраси київських майстрів.
— А під час татарської навали? — спитала заворожена розповіддю Женя, почуваючи себе пташеням у батька під пахвою.
— От-от! Я саме про це й хотів розповісти.
Василь Кіндратович обережно повернувся, переступив з ноги на ногу, бо, мабуть, незручно йому було стояти навпригинці, обгортаючи однією полою Женю. Він вмостився краще, сперся ліктем на поручень і знов заговорив, зігріваючи своїм подихом доччину шию.
— Отож-бо цікаво, Женю, — підхопив батько, — Татари вже знищили й спалили були майже весь Київ, а про Гончарівку вони й не знали — обминули страшний і безлюдний, як їм здавалося, яр. Тільки пізніше хтось із татар додивився, що в котловині приховалося ціле ремісниче поселення. А я забув тобі сказати: з Подолу до Гончарівки важко було підійти, там піднімались, крім гір, два кріпосні вали, а з північного боку, де трамваї тепер ходять, протікала річка Глибочиця. Був один вільний прохід — крутим Боричевим узвозом, ось цим, де зараз Андріївська церква. Татари й сипонули сюди. Навалом, ордою, нещадною силою. І що ти думаєш, Женю? Оті ювеліри, оті мирні люди, що із срібла виробляли тонкі ажурні плетива, всі як один взялися за довбні, за мечі, за списи. А з ними жінки, діти, немічні діди. І стали грудьми проти ординців. Страшна, кажуть, битва була. Тільки після дванадцятиденної облоги й штурму здалась Гончарівка. Власне, од неї тоді майже нічого не залишилося.
Цибулько з дочкою помовчали, заглиблені в свої думки, і Женя, притулившись до батька, уявляла собі той нерівний страхітливий бій майстрових людей з розлютованою ордою. А батько сказав, що кочівники, як пил за вітром, налетіли та й розвіялися безвісти, а Гончарівка перегодом знов ожила і знов дивувала світ і керамікою, і золотими браслетами, і скляним — дорогим і рідкісним на той час — посудом.
— Колись, Женю, — промовив Цибулько, — пішечки походимо по яру. Обов’язково! Там і досі, сама побачиш, вулиці мають старовинні назви, ремісничі: Кожум’яцька, Гончарна, Лимарівська. Очевидно, як селилися ремісники цехами, так і називали свої провулки й вулички. Цікаво! — Батько помовчав, а потім додав: — Якби мені кінокамера, їй-право, зробив би фільм, про цей куточок Києва. Глянь: там кожен будиночок проситься в кадр…
(Продовження на наступній сторінці)