Ніч насувалась на неї темна, десь ледве чутно погримувало за горбом; напевно, далека фронтова заграва трохи підсвітлювала небо на сході. А в неї було три ночі бездумних тяжких блукань, глибокі балки, замети, трусанина тіла й душі, ночівлі на чужих хуторах, десь у вистуджених сінниках" сараях.
Фронт, як видно, таки насувався, частіше погримувало з темряви, снували в снігах, в чорній пітьмі фашистські обози, машини, гурти солдатів, і вона боялася заходити в села, де зараз ворушилося все від окопної німчури. їй здавалося, що за нею ходять, що хтось плутається по її слідах, вона бачила нібито за собою, в степу, дві-три постаті і серед них оберста.
Обмерзла, вона доволочила ноги до якогось великого приінгульського села. Сил далі не було йти, стала під копичкою соломи, спиною в кубло, заціпеніла: якщо не перегріється в сю ніч, пропаде, зовсім задубне. Тряслась в кублі, коли раптом вийшов з хати хлопчина, років дванадцяти, видно, хотів наскубти соломи. Злякався, наставив ключку на неї, мов на якесь приблудне нічне страховисько, зіпнув, як риба, ротом од страху: "Ти! Пшов! Ану!" Та сам крутнувся і дременув од неї з. німим криком: вовк!
...Вийшов я з хати, а на вулиці темно й глухо. В холодному небі, десь високо-високо над землею, тривожно гули літаки. Я їх знаю: то німецькі бомбовози. До переправи летять. Он погримують дальнобійні за Інгулом. Скоро наші припечуть фашистам, побіжать вони.
. Я взяв ключку і пішов до соломи. Та тільки ступив до кубла, а там — щось чорне, все в снігу, очі лихоманко горять. "Хто?" — аж тенькнуло мені в грудях.
Через хвилину мати моя пропихала в хату якусь обмерзлу, закутану жінку. Ми її всадовили на лежанку, напоїли чаєм, а вона дрижала вся, вистукувала зубами. Ми їй вмостили подушку під спину, обгорнули ватниками, сказали: "Засніть! Погрійтесь". Однак спати жінка не могла, дивно, невидющо поглядала на вікно, а потім попросила:
— Запніть шибки. Бачите, він там стоїть, надворі, оберст, полковник...
До самого ранку жінка розповідала гірку свою повість — про Павлика, про солдата Черкеса, про себе. А коли вона, зовсім ослабла, обм'якла в теплі, обмовилась про те, як підпалила хату і кинулася безтямна в сад, в сніги, мати моя охнула і втупилась в темряву, туди, де сиділа ця жінка:
— Що ви наробили, нещасна душа? — гукнула мати з болем.— Навіщо ви мучите себе, терзаєте, хіба вам справжнього горя мало? Лихо-лишенько, аж куди забилась людина, і даремно, даремно все!
Тепер ця приблудна жінка умовкла в кутку, насторожилась, мабуть, всіма думками стрепенулася: "Як? Що вона ще наробила безглуздого?"
— Чого ж ви побігли? Чого не оглянулись, до людей не постукали? У вас є сусідка Вустя? в Вустя? Так от: вона забрала вашого сина, швидко перевезла, в хату сховала. Та боялась, що німці прийдуть, раненько встала, на сани його ї одвезла на хутір, до сестри чи братової своєї, не скажу точно.
Довго, мовби прокидаючись од страшного сну, жінка вдивлялася крізь хатній присмерк в біле сонне лице нашої матері. Підвелась, сіла простоволоса на лежанці. Щось в її очах стояло, як морозяний туман, а тоді попливло, розвітрилось, прояснішало трохи.
— Слухайте, а звідки ви знаєте? Про Вустю? І про Павлика Мого?
— Як не знати? Господи, тут одна дорога понад Інгулом, ї стільки у нас люду перебуло за зиму, стілько горем, нещастям перегнало і з вашого села, і з усіх сусідніх та навколишніх. А про Павлика та про Калашника люди зараз найбільше в селах балакають, що день, то нові чутки. Кажуть, він вам дуже близький родич, Калашник, і ніби вночі до вас часто заїжджає, тайкома од фашистів, і два мішки сахару якось привіз — для людей...
— Т-с-с, тихо! Ви кажете: Вустя сина забрала?
— Ну, Вустя. Оце вчора двоє з вашого села було, кудись вони тікали: один — дід старий глухуватий, звати його Сала-бай, чи що, а другий — такий малий, горбатенький...
— Диви, Вустя,— одходила, отямлювалась жінка, та все ще не вірила собі й нам.— А й справді, коли я, ну геть очманіла, кинулась в сад, то мені причувся-таки Вустин голос. Може, вона й справді кликала, може, звала мене, а я, зовсім одурівши...
Вона сповзла а лежанки, навпомацки, поспішливо почала збиратися:' нап'ялювала підсохлу на плиті і від того короблену куфайчину, валянки, хустку.
— Піду! Сили небесні: третю ніч тиняюсь! Видно, геть збожеволіла, сина в селі покинула і погнала, побігла в ніч...
— Та куди ж це ви? Погрійтесь, перебудьте до ранку, а тоді... Хай валянки оно протряхнуть, вони ще мокрі. І часинку поспіть.
Щоб довго не впрошувати її, мати моя швидко погасила сліпачок, захлискала босими ногами, перевірила, чи замкнено двері, а тоді шепнула тихенько в темряву: "спім!" І не тільки нам, а ніби шепнула й лаві, насупленим куткам, старому струхлявілому мисникові і вітрові за вікном.
Мабуть, година була страшенно пізня, коли б це не сіріло, не світало надворі, бо тільки я притулився до печі, як одразу й заснув. Скільки спав, не знаю. Коли прокинувся, в хату сочилося з вікон холодне зимове світло, і я второпав, що вже підкрався день і що мороз на вулиці й сьогодні пече. Глянув на лежанку — нікого нема. Ти диви, аж не вірилося. Мені навіть здавалося, що нікого вночі й не було, що ота закутана жінка і вся її історія з Павликом і Черкесом, все те мені просто (приснилося, наплелося за довгу зимову ніч. Та ба, а то що лежить на лежанці? Не сон, не якесь нічне видіння, а вузлик полотняний: справжній! Десь його, видно, ховали у запічках, і він порудів, підсмалився, і хтось його туго стягнув конопляною мотузкою. Жінка забула, Павликова мати. І я згадав, як вона злякала мене вчора під копицею соломи, з кубла.
Воно, може, й не добре було, та я не втерпів, трішки розв'язав той вузлик, з одного лиш краю, щоб двома пальцями залізти. І витяг... Мамочки, витяг я ліпленого коня, а він з білою гривкою, на низенькій ніжці-підставці, от жаль, тільки вуха у нього повідкришувалися. А ще витяг пішака, офіцера. Придивлявся, принюхувався до сухого хлібного запаху і хотів уявити собі: який же то Павлик, і як він грав у шахи, і чи ми зустрінемося коли-небудь з ним?
Тихо, грізно було на вулиці. Повалили фашисти через наше село, посунули валкою, злі, побиті, перев'язані, одразу видно — в окопів. "Одступають!" — носилося з двору в двір.
Глухо й швидко хтось затарабанив нам у замерзле вікно, я злякався, подумав: окопні і, дивись, оберст з ними! А попросилися в хату, щоб трохи пересидіти лиху годину, наші люди: високий чорнобородий дід-степовик, така ж міцна його баба і троє онуків — лобатий нахмурений хлопець (видно по очах: гарний забіяка!) і двоє менших дівчаток-онучат. Вони гуртом обступили ледь-ледь теплу нашу лежанку, витягли з торби щось перекусити, і коли шморгав носом і простягував руку лобатий хлоп'як, дід грізно цитькав на нього, супив накошлані брови, а на онучок поглядав ласкавіше, примовляв їм: їжте, сороки, їжте. І, мабуть, не для них, не для своєї, баби, а скоріше для нас з матір'ю, дід почав гомоніти, одкашлюватись, охриплим, однак міцним голосом оповідати про всякі дорожні пригоди і про степові чутки.
А був, знаця, у нас недалеко, кілометрів з десять на хуторі, один одчайдушний хлопчина. Грав, кажуть, дуже гарно витинав на баяні і душевно співав пісень, особливо цю: "Ой, наступала та чорна хмара"... Збиралися коло нього такі ж малі одчайдухи, як ось мій онук Серьога (а ти цить, Серього, вуха настав і мовчи і хліб святий не колупай, чуєш!). Збиралися і таємно слухали радіо, ховав те радіо в себе хлопчина. І гранати, ружжа вони збирали. А вночі приїжджав до них Калашник, і вони їхали на станцію і там безстрашні діла творили: просто у вагонах фашистів підривали. А був з ними ще один солдат-фронтовик, Черкес, він зібрав цілий загін хлопчаків, і хотіли вони одного полковника вбити, оберста, страшно люту тварюку. І послали на розвідку отого хлопчину, що грав на баяні, кажуть йому: взнай і скажи нам, Павлику, як туди краще підступитися (того хлопця, значить, Павликом звали). А він проліз серед ночі в хату, де спав полковник, та звалився через лаву, загримів, а фашисти в ґвалт і схопили його живцем. Зв'язали, побили до крові, а вдень вивели під хату, поставили, щоб розстрілять. І от підкочує одна машина, виходить здоровий мужчина-офіцер в хрестах і каже полковникові, оберегові: сідайте в машину і беріть отого хлопчака, ми з ним по-своєму сквитаємося. І повіз їх в степ. А то був Калашник. Оберста вони тут же поклали в сніг, дали йому нашої земельки, а самі на станцію махнули. І от, може, ви чули, цілий ешелон полетів тоді з мосту, якраз проти Долинської. То все Калашник з отим відчайдушним хлопчиною...
Ми з матір'ю слухали цього міцного, обвітреного на морозі діда і нишком, спідтайна переглядалися: бач, знов принесли нам чутки про Павлика. Та ми вже знали про нього і не з дорожніх розповідей.
Я глянув на дідову сімейку, на лобатого онука, на бабу його в короткому кожушку, на двох дівчаток, а вони всі грілися коло плити, і раптом подумав: а може, давно-давно колись, в оту тяжку годину татарщини, коли степ наш за Інгулом, за Салган-могилою, топтала дика орда, ось в такій же приземкуватій хаті і такий же міцний дід-степовик сидів з онуками коло вогню і розповідав їм про живого Байду, і про живого козака Голоту, і про вірного його джуру молоденького Шума, і та журлива дідова розповідь понеслась потім по селах, від хати до хати, від людей до людей, і десь вона стала думою, а десь піснею про вірного Шума, а десь і загубилася на далеких дорогах. Може, й з Павликом, з Калашником буде таке? Може, без цих історій, без гірких наших чуток, без хатніх, з крові, з голоду Й війни легенд ми б просто не жили на землі, а якщо й жили б, то зовсім не так і не такими б людьми?