А на вулиці в ранній зимовій темряві — рипання снігу, збуджені голоси, гелгіт під вікнами, фашисти ходили групами, з машин гриміли траурні марші, пила й виспівувала офіцерня, як на поминках. То тут, то там ввалювалися в хату, лізли до жінок:
— Матка, сало, яйкі, шпек — бістро, бістро! Ніч насувалась холодна, синя, крута, тривожна. Павликові теж не спалося, щось і йому розворушили в душі. В самому повітрі, відчувалося, нависло щось грізне.
Павлик лежав насторожено, оті гелготи, лайки, голоси — все аж хльостало його по душі, так все напружилося в хаті й за вікном, як перед різнею.
І от — кроки до них: важке скрипіння снігу, сміх і розмова двох, тупіт у сінях. Двері навстіж, і ввійшло двоє: оберет і не ординарець, ні, а новий офіцер, мабуть, із фронту, бо на щоці й за вухом у нього — білий бинт-перев'язка. Видно, друзі-фронтовики зустрілися і на радощах хильнули чарку. Очі в обох одсвічувалися зеленою кригою, неспокійно блукали, а губи. розпливалися в хмільненьких гримасах.
З порога вони показали солдатам в дві руки: марш на вулицю, швидко, звільніть кімнату!
Картинно, спираючись один одному на плече, вони застигли перед Павликом, і оберет, як на щось неживе, кивнув на Павлика, мабуть, показав камрадові: ось він, той самий...
— Мальтшік, будем іграль! — спробував зліпити усмішку офіцер з пов'язкою.— Отшінь, отшінь корошо іграль! Гут єсть, мальтшік?
Вони стояли вдвох, високі, наодеколонені, в теплих, на хутряних підкладках шинелях, з пістолетами за поясами, а перед ними лежав зблідлий за довгі зими, напружено зосереджений хлопчина, і .що він міг їм відповісти?
З нудьгою, з нетерпінням поглядав на вікно, де стояла крута синя темрява: аби ж мати скоріше! Він їй шепнув би одне слівце: жени їх, мамо, в три шиї, цих п'яних германаріхів, од них салом і шнапсом тхне! І мати розп'ялась би над сином, вона б криком і вогнем душі витурила б їх геть, окаянних, у сніг, на вулицю, не глянула б на їхні холодні пики і на пістолети за поясами.
Однак мати... Треба ж таке, щоб все збіглось докупи: саме перед тим мати розвела вогонь у плиті, хотіла поставити вечерю варити, кинулась до відра, а води ні граминки нема, сухо. Зітхнула мати тяжко й подумала з досадою: доведеться їй плутати ногами аж хтозна-куди, до самої греблі. Давно не було такого в селі, щоб криниця у них промерзла до дна, заскліла. І не тільки у них, а й у Вусті, у всіх людей на кутку. Морози пекли люті, та й прикмета ніби недобра. Пробили баби ополонку на ставку, і тепер всі ходили туди по воду. Мати взяла відра, коромисло, ще постояла в хаті, ніби не хотілось їй покидати самого Павлика (і така зловісна тривога в селі), згадала стежку в снігах, в обрушених заметах, запнулась тугіше і таки
пішла.
Тільки стихло легеньке рипіння снігу за нею, аж тут ці двоє в хату. Оберст і його фронтовий камрад.
— Мальтшік, будем немного іграль. Айн, цвайн, корошо іграль.— Той, з пов'язкою на щоці, безцеремонно взяв шахівницю і, трохи захитуючись, скидаючи на долівку фігурки, почав розставляти їх.
Одвернутися, сказати: не хочу, не граю, йдіть собі геть в пекельну ніч, звідки й прийшли? То ще подумають, що він злякався, відступив, здався без бою, заховався під материне рядно.
"Ну що ж, я готовий!" В Павликові знов прокинувся той упертий, нещадний до себе Пасько, який ліз на край вербової гілки, щоб собі і всім на світі доказати: він може!
Веселий хмільненький фронтовий камрад усадив оберста на лаву, сам став за ним, сперся руками на його плече і тепер сміявся, поляскував друга, підохочував його, як мисливець підохочує натренованого хорта: ату! Вперед! Зразу — і на шмаття його!
Та оберст після яєчні й шнапсу був затятий в думках, в честолюбстві, а сів за дошку — і в голові попливли хмари, а може, димова завіса з жовтим отрутним газом, летіли шматки траурних маршів, а фігурки тікали від нього, ховалися в окопах, і він мерзло супився, ліз напролом, важко й грізно дихав. Павлик вліпив йому конем перед самим носом"
— Мат вам, гер оберст!
— Ах-ха-ха! Ах-ха-ха! — залився, зареготав фронтовий кам" рад і щиро, з усього розмаху ляснув оберста по плечу.— Ето есть некорошо! Некорошо есть! Ганс, я не понімаль! Две сот марок ти виіграль у мой, у меня, а мальтшік проіграль! От-шінь, отшінь некорошо!
Від того реготу в оберста все лице пересмикнуло, затрепетало холодними жилками, він згріб фігурки й розсипав, знов хотів їх розставити, і видно було, як у нього дрібно-дрібно трусяться руки.
— Нох айн маль! Ще раз!
Тяжка, зловісна тиша повисла в хаті. Треба було кинути все, одвернутися, сказати: годі, не хочу, вбийте — не буду грати.
Але оберет, вже зовсім сліпий од накуреного диму (вони вдвох смалили сигарети), од реготу, од хаосу в голові, од нестерпної отруйної завіси, ломився крізь амбразури, крізь колючий дріт, в прірву, і тягнув за собою Павлика. А Павлик теж був як в лихоманці, не тямив, не розумів, над яким він урвищем повис.
Ніхто з них і не чув, як легенько прочинилися двері і заглянула в хату закутана в хустку білявенька Зінька. Вона притискала до грудей маленьку макітерку, ще теплу; то вона принесла Павликові добре підсмаженої картопляної бабки та ще й на густій соєвій олії, яку вони виміняли у німців. І от Зінька стала й оторопіло кліпала очима: що тут коїться? Повно диму в хаті, один німець регоче й пихкає цигаркою, а другий пригнувся над лавою, вп'явся очима в Павлика, ніби хоче проковтнути його. І коли Павлик в тому ж лихоманному азарті вигукнув: "Амба, капут вам, фріци!",— а за спиною реготнув отой з пов'язкою, оберст раптом підскочив, скреготнув зубами і вихопив пістолет...
Зінька довго не могла отямитися, розповісти потім людям, як воно все обернулося.
Гримнуло в хаті, вдарило вогнем і димом. А в диму — крик і ґвалт! Охнув Павлик, несамовито скрикнув німець, отой з пов'язкою, вдарив оберста по руках. Брязнув на долівку пістолет, випала обойма, й посипались патрони. Видно (так люди потім говорили), навіть фронтовик-німчак був приголомшений диким засліпленням оберста, його скаженою люттю, безсилою жорстокістю. І жорстокістю проти кого — проти лежачого хлопчини? Він з криком ударив свого друга в спину, одкинув його до дверей, і вдвох вони .мало не впали на Зіньку. Макітерка випорснула у неї з рук, бухнулась на високий поріг — і тільки бабка запарувала гарячою парою під ногами. А Зінька, до жаху налякана, з одним черепочком в руках, шмигнула у двері і, як мишеня по снігу, застрибала боком, навскоч додому. Що вона крикнула матері, сама не пам'ятає.
15
Мабуть, ніхто в селі так не любив дітей, оту замурзану, голодну, голопузу малечу, як добра, зморщена й зсутулена в клопотах Вустя. І ні в кого в хаті не товклося стільки малих розбишак, як у тітки Вусті, і своїх, і сусідських, і менших, і старших. То була справді в селі гуртова, одчинена для всіх хата, як і добра Вустина душа: заходьте, пригостить вас, зігріє, розпитав про ваше здоров'я, про бабу і бабиних онуків, дасть вам трави од пристріту і від ломоти в попереці, а дітям вашим, дивись, знайде якийсь гостинчик. Аби не тітка Вустя, хтозна, чи знали б діти в селі, що молена виростати одним великим гуртом, сім'єю, всім, своїм і чужим, в одній хаті.
Зараз тітка Вустя, нап'явши на свою голу душу куфайчину, притупотіла, настрахана, до Павлика, а двері тут навстіж, а в хаті темнющо, а смердить паленим порохом і накуреним димом, аж в горлі дере.
— Господи, де ж воно, дитя? Що зробили з тобою, синку, оті бузувіри? Іроди, поножовщики, на кого вони руку підняли? Мало їм крові на землі, щоб їх трясця била! Моїх двох синочків забрали, а тепер і цього безневинного, хлопця золотого!..
Вустя завмерла. їй здалося, що хтось в темряві поворушився.
— О, милосердний... Хто там ще є?
— Тітко, не оплакуйте мене. Я не вмер, я живий. Йдіть сюди, в мій куток.
Пресвята богородиця — Павликів голос! їй-богу, він озвався, золоте дитя! Та чи це не сон, не мариться їй?
— Павлику, як же воно? Не лякай, душа вискочить з тіла!..
— Присвітіть. Сам не второпаю.
Поки вона роздмухувала жар, поки присвічувала той нужденний каганець... І вжахнулася: кров! На щоці й на пальцях у Павлика! Не густо, легенько текла кров із чуба, темною латочкою напливала на скроню.
— Видно, гад, стріляв у сказі, в засліпленні і от промахнувся. Поза вухом чиркнув. Бачите, аж пальці в мене клеяться. І подушку я вимазав...
Павлик глянув на сусідку, на її біле, змертвіле, заклякле од жаху лице і засміявся, тільки якось нервово, з сухими спазмами в горлі:
— Не лякайтесь, тітко. Тепер я сто років житиму. Падав з верби — не розбився, стріляв у мене фашист — не вбив. Може, я од смерті зачаклований, як ото в казках буває? — і він знов здавлено й сухо засміявся, а проте (Вустя бачила) пальці у нього вистрибували, не могли застебнути ґудзика.
— Збирайся, Павлику, збирайся швидше. Бо раптом ще раз приволочиться той ірод мерзлоокий, воно ж п'яне,— зиркнула Вустя на вікно, а там тьма чорна, крики й гортанні голоси, і її вжахнула ця думка про оберста.— Давай, синочку, скоріше, я допоможу тобі, у мене в хаті перебудеш.
Вустя знала: де вона, там до неї прибіжать її солов'ята — он стоять вже нищечком в сінях і під хатою.
— Ану, діти, підтягуйте сюди санки, до порога, та хутенько. Мала, присадкувата Вустя, на коротких ногах-ступочках,
(Продовження на наступній сторінці)