І зараз гидкий черв’ячок ворухнувся під серцем. Він чомусь подумав: от коли б Басаманам замандюрилось їсти, чи пішов би він по хліб? Та нізащо! Послав би їх: "Ідіть під три чорти! Не великі пани — потерпите!" Чого там церемонитись із нашим братом?
Гарба зупинився, перебираючи важкі, немов крем’яхи, думки. А й справді, міркував Гарба, хіба ми церемонимось на шахті один з одним? Як свій чоловік, як темний роботяга, то можна і к такій матері послати. Це своє кодло, помиримось. Інша справа — оті "згори", в білих рукавичках. Ми перед ними, як вівці, збиваємось в купу, і язики нам аж туди затягує. А не дай боже сановна персона гряне з Луганська або з Пітера! О, як тоді заворушаться на шахті, а які масляні усмішечки, яке шапкування: "Раді вітати… щасливі бачити…"
Ну, чого ж ти стоїш, Гарбо, мов той пень?
Швидше поганяй, у панів слинка тече! Ми, чорна кость, можемо терпіти і мат, і голод, так на роду нам записано. А вони, оті чистенькі й благородні? То інша порода, вища. Вони, бачте, на білих хлібах випанькались, у білих перинках виніжились. Боронь боже дмухнути — чхатимуть.
Що ж виходить? Свідомо чи не свідомо ти, Гарбо, визнаєш їхню вищість, визнаєш, що вони чимось виділяються з-поміж смертних, визнаєш потребу особливого (деліка-а-тного!) до них ставлення.
Гидкий черв’ячок ворушився під серцем, але Гарба все-таки йшов, і побухкав брудними чоботярами в хату, і згріб зі столу фляги, холодну кров’янку, пхнув за пазуху кільце ковбаси.
З білими паляницями під одною й другою рукою вийшов на вулицю. Кинув оком на міст: щось не видно людей. Може, Басамани (про це говорили ще вночі) погнали біляків на кручу: хай пани витягнуть воза.
Стривожений хтозна-чим, Гарба побрьохав хутчіше.
Помітив, що над берегом стоїть один лиш кінь, череватий Марат. І те, як він стоїть, як уткнувся мордою в щось мішкувате, простягнуте на землі, — ще більше стривожило Гарбу. Він майже побіг.
Раптом скрикнув, змахнув рукавами.
Плюхнулись хлібини в калюжу. Покотились, ніби наздоганяючи Гарбу.
Він кинувся до коня, де стриміла гвинтівка. Стриміла, як тичка, багнетом униз.
— Клим! — упав Гарба під коня, люто затряс мертве тіло товариша.
Клим лежав горілиць, приткнутий до землі багнетом. Лежав, розкинувши руки, і в груди йому по самий ствол вгрузла гвинтівка. Бульбашилась з рота червона кров.
І в Гарби пальці були в крові, і ніздрі в коня в червоній піні. Той нюхав гарячу кров і здичавіло хропів.
— Клим! — безтямно тряс Гарба свояка за плече, тряс щосили й вигукував: — Клим! Клим, піднімайся!
У Клима здригнулось мертве повіко, в щілину проглянуло тьмяне, схололе око. Він зробив рух головою, ніби хотів підвестися.
— Він там… подиви… — прохрипів, вибулькуючи з горла піняву кров і захлинувся нею. Голова його плюхнулась в калюжу, як та паляниця, котрої не діждався.
Там? Він, здається, останнім зирком показав на міст. Що там?
Гарба, полишивши його, ошаліло кинувся з кручі, упав, підхопився і до воза.
Н-да… Мабуть, довго й люто відбивався Кузьма. Його зім’яли, втоптали в багно, скрутили в жмут. І ця безформна купа була забризкана кров’ю, кров сочилась з розколотого черепа.
— Гади! Гади ж ви! — присів, застогнав Гарба, готовий бігти, кричати, бити й трощити все, що стрінеться на шляху.
Але було пізно. Вже й мулом затягло сліди тих чотирьох, що, як вовки, бігли трусцем за верховим осаулом.
Чорно й пустельно було над Айдаром. Тільки в калюжі біліли дві паляниці, і зграя горобців наперехват дзьобала розкислу шкоринку.
* * *
Гарба, казав мені батько, не любив згадувати цю айдарську пригоду. А якщо й згадував, скрипів зубами: "Все в мені перегоріло тоді. Все!.. до останньої кровинки. Ти знаєш, який я став. Лютий до білої наволочі…"
ОДИН З ЛІСОРУБСЬКОГО РОДУ
…Щоб від стежок тебе блудних урятувати, і від чоловіка кривоязичного, і від тих, що радіють злу і ледарством веселяться.
(З приповісток Соломонових, II, 12–14)
ВАНЧЕС
Санько давно заготовив перші слова. Ще тоді, як вигнали його зі школи, він тікав думками до глухої осінньої пущі, бачив захований в лісі курінь і таємничих дядьків, що сидять на колодках, бачив себе, дорослого й незалежного, серед їхнього гурту. Не раз уявляв хлопчина: буде хороший день, святково горітимуть клени у сонячній тиші, він підійде до мовчунів лісорубів, чемно привітається, знявши картуза:
— Здрастуйте, дядьки. Коли ваша ласка, чи не приймете мене до свого куреня?
І ніби ненароком витягне з-за пазухи баклажку добрячої миколаївської, яку мати виміняла у шинкаря за сувій полотна.
Складна це наука — вступити до лісорубської партії. Тут головне попасти в точку, показати себе так, як спритний купець показує крам. Дорого, мовляв, не візьмемо, але й дешевше не спустимо. Лісоруби обмацають тебе прискіпливим оком (чи вийшов у літах, чи не з глевкого тіста), критично сьорбнуть оковитої і, витираючи вуса рукавами, скоса переглянуться: "То як, мужики? Хай іде собі, звідки прийшов, чи попробуємо його силу?" Скажуть: "Хе!.. Ще мало бульби з’їв!" — і все: не бути лісорубом тобі, хлопче, цієї осені. Скажуть: "А чо’, можна й попробувати", — тоді вже на себе покладайся. Підкотять сучкуватий дубовий корч, старий і дзвінкий, мов залізна ступа, дадуть сокиру й ошпарять глузливим смішком: "Ану, синашу, з одного розмаху… ось так!" Хекне лісоруб-дідуган, блисне колуном — і розлетиться скрипучий пень на дві половинки.
Тут, на "ведмежому" суді, пригадаються отчі слова. Темний ліс, казали батько, та ще темніше життя в лісорубів. Полощуть їх осінні дощі, б’є болотна пропасниця, виїдає очі ненаситна мошкара; але гірше за комара висмоктує кров шахрай-прикажчик, обкручує баргами шинкар, на кожній копійці обмахльовує купець-підрядчик. І все тому, що темний люд, неписьменний. Зацьковані хижим світом, дичавіють, обростають мохом і злобою сікачі-лісоруби. Живуть вони у своїх куренях замкнуто й відлюдно, як діди-старообрядці у потаємних скитах. І свій бог у них, свої жорстокі закони. Лютою карою карають свого ж брата-відступника. Якщо хтось зазіхне на чужий нужденний мідяк — утоплять його або з лісу проженуть з чорною міткою: сокира зробить своє, більше не запустить пальці у громадську касу. Якщо допече мухомор-прикажчик, недовго йому ходити з табелем: воно ж, знаєте, кругом бездонні болотні пельки…
Поліські вальщики та бойщики, прокопчені димом, проспиртовані брагою й сивухою, вони дуже суворо добирали нових людей у свою лісорубську спілку, не кожного і не одразу прилучали до своєї мужицької віри. І ось він, п’ятнадцятирічний хлопчина, мав з’явитися їм на очі. Тонкий, довготелесий, з білим пушком на юному свіжому обличчі, в стоптаних личаках, з полотняною торбою за плечима, — щось таке, ні школяр, ні парубок, середина на половині. Він давно готувався до зустрічі, ждав і боявся майбутніх оглядин. А що, як затюкають, засміють, проженуть зі свистом у хащі, мов знахабнілого зайця?
Та вийшло по-іншому.
Було це на спаду жовтня (саме тоді починається масове рубання лісу), коли батьки спорядили Санька на заробітки. З молодого сосняка, рано-вранці, виблукав хлопець на широку просіку, що вела до тридцятого кварталу. В лісі було тихо й вогко, і Санько відчував, як у роті йому стає гірко: гірка була кора, що набухла після дощів, гіркий був туман, що курився над купами гнилого хмизу. А повітря, холодне й різке, мов огірковий розсіл з льодком, аж продирало йому легені. Перші морозці обнесли чутливе листя з берез та ясенів, і вони, лісові сироти, покірно ждали зимових завій. Лише ялини, немов купчихи, пишалися на видноті рясними темно-зеленими сукнями. І дуби — кряжисті бояри — стояли у вогнистих шубах з лисячого хутра. Та це так здавалося оддалеки, а як тільки Санько підходив ближче, ялини втрачали жіночу подобу, ставали просто ялинами, з мітелками свіжої хвої, і дуби виглядали інакше — похмуро й насуплено, чернечого виду їм надавало чорне струпувате гілля. Може, саме тому, щоб приховати старечі зморшки на тілі, дуб-нелинь ніколи не скидає повністю листяного покрову. Санько примітив: дубове листя — і те, що осипається, і те, що й на зиму лишається на дереві, — було міцне, ніби коване з міді; воно відсявало гарячими барвами осені — від світло-жовтого тону до темно-коричневого, а деяке, з багрянцем, ніби аж підгоріло на сонці, бо, дивись, скрутилося в дудочки. Низини, канави, горби — весь ліс був устелений чистим, незайманим листям, і від того посвітлів і наповнився світлим шумом. Саме повітря, здавалось, шерхотіло, як сухий папір. Санько дивувався, звідки його стільки набралось, того дубового листу: і на деревах — повно, і під ногами — повно. Йдеш, загрібаєш цілу купу шамкотливих червінців. А довкола — така пухка й запашна постіль, що хочеться, як старому Бабаєві, покачатися, пораювати у тих лісових розкошах.
(Продовження на наступній сторінці)