— Клим, це ти? — тряхнув плечем Гарба, але пересвідчився: брати і тут нерозлучні! Обидва бухнулись на нього. — Ви!.. Злазьте! Що я вам, лантух з соломою?
Майже поруч, у воді чи муляці, борсались коні. Темне багнище, темна купа, і щось хропе й ворушиться в тій купі.
Гарба схопився, схопились Басамани, кинулись навпомацки до підводи. Нарешті второпали, де вони і що з ними.
— Братці, та ми ж під мостом!
— Ну да, понадійся на Гарбу. Кістки не збереш.
— Що-о — понадійся! Ось, помацай — дошки висять. Якась бандитська морда розібрала місток.
— Вскочили… А ще як шарахнуть гранатою.
— Помовч, братухо!
— Сюди! — гукнув Гарба. — Чуєте? Кінь хропе. Ще задушиться к дідьковій мамі.
Не вода — каламуть, лізеш у неї, мов сліпець, тільки руками й нашастав: по втулки візок у воді, а коні десь тут, заплутались у посторонках. Один лежить на спині і люто б’є ногами по барках. Вода заливає храп, кінь щосили гребеться на берег, на пісок і стогне, наче людина.
Гарба й Басамани за вуха, за гриву тягли мокру й слизьку худобину. А темно ж, кат би його взяв, не видно, що з тим конем: хропе, трясе мордою, може, хомут повернуло й здавило горло.
— Ріж посторонки! — сказав Гарба.
Розплутали одного коня, випхали під берег. Другий кінь, клишоногий Марат, стояв на колінах, не піднімався.
— Очумів дурний, чи ногу зламав?
— Облиш! Потім розберемось. Давайте воза тягнуть.
Знов полізли у річку. Добре, що було неглибоко, — вода сягала не вище пояса. Пружна холодна течія аж сичала, заносила їх у круторий. Немов бурлаки, поцупили воза. Вчепились руками за люшні, піддали плечем: "Гей, братва!"— і пішли ривками, покотили візок на берег. Гуркнуло дишло, уперлось, неначе в стіну. Клим Басаман зник у темноті, пововтузився там і безнадійно свиснув: урвище! Високий припічок, майже на повний зріст людини. Та куди, руку піднімеш — ледь дістаєш до горішнього дерну.
— Ну й ну, вскочили!
Погиркались, пошпиняли один одного, поки Гарба не скипів:
— Тьху на вас, баби! Розкисли!.. Нас троє, та хіба не випхаєм цей тарантас?
Що не кажи, здорові були мужики, дружно взяли забагнюченого воза, взяли за спід, підняли над собою. І так, тримаючи на руках, попхали в темряву, на чорну невидиму кручу. Пхали на "ура", аж тріщали попереки і, як признався Клим, аж іскри летіли з очей. А віз, хоч умри, не піддавався. То десь упиралося дишло, то злетіла штельвага, то ненароком підковзнувся Кузьма. Не втримали, бухнули тарантас у грязюку.
Стояли, люто відсапуючись, поминали усіх святих і праведних. Вже, здається, й звикли до темряви, а все-таки лячно: рядом стоїш — і нічого не бачиш, навіть сірої плями. Тьма ще густішала, скрадала будь-які обриси й звуки.
Десь над головою в них форкнув кінь.
— Диви, як він забрався на кручу!
— Тварина розумніша за нас. Тут багно по коліна, а там, видно, сухіше.
(Невдахи-продармійці вдосвіта ще не так здивуються: майже поруч, сажнів за десять від мосту, був пологий узвіз до броду; можна було без мороки викотить воза і вивести коней. Та чи їх обморило, чи забило памороки, що не здогадались шукати узвозу, а з тупою впертістю бились грудьми об кручу).
Тільки тоді, як підсадили один одного і видряпались нагору, як з бідою пополам розпалили вогнище (вскубнули соломи з передка й відчахнули дошку з перил), — тільки тоді відчули: замерзли. До кісток, до самого нутра промокли, і трусить їх, аж зуби торохтять. Клим та Кузьма Басамани жадно дивились на вогонь, гріли над полум’ям віхті-руки, і зеленаві очі братів блищали по-вовчому, холодно й люто.
— Що, Гарба?.. так і будем труситься до ранку?
Гарба видавив із себе щось подібне до усмішки. Мамо рідна! Ну й підмарафетило хлопців, лиш зараз при вогні додивився: пики— як мазниці, на бровах, під носами — отакенні марагулі з грязюки.
— Чого скалишся, вуглеїд? Думаєш, ти кращий? Аби виглянув десь із вікна, год собаки гавкали б.
Вони сваряться, правда — незлобливо, але треба щось придумать. Не сидіть же їм до ранку, до того часу, як під’їде обіцяна в ревкомі підмога. Та й новий загін пришлють не для того, щоб витягувать їх з болота. Це ж сміх — звалились три бовдури з мосту!
Гарба запнувся в плащ, роздратований тими думками.
Підійшов до вогню кінь, блиснув фіолетовим оком. З темряви, високо підкидаючи голову, заскакав до світла Марат. Бач, підламав-таки ногу, кульгає. І як він на кручу виліз?
— Хлопці, — сказав Гарба, — а он ще якийсь вогник.
— Де?
— Прямо, прямо дивіться.
В глибині темного виру, здається, на горі, блимав маленький жовтий вогник. Він то спалахував, то затухав, то знов спалахував, наче хтось посилав сигнал у тривожно-гнітючу ніч. Гарбі пригадалось, що казали йому в ревкомі: якщо їхати Старобільським шляхом, то перше за Айдаром буде село Бутове. Очевидно, вогник і блимав з крайньої бутівської хати.
Гарба встав, узяв гвинтівку.
— Ви той… посидьте тут, а я сходжу, розживусь у дядьків лопати. Буде лопата, так ми хутенько, раз-раз, обвалимо кручу і тарантас — нагору.
З "куренем" на голові і ще вищий від того, почвалав Гарба у пітьму. Гвинтівку тримав під рукою, як вила. Ступав обережно, намацував у темноті дорогу. Земля вислизала з-під ніг, то угиналась канавою, то виростала горбом, і важкотілого шахтаря заточувало то в один бік, то в другий. За халявами чавкала вода, мокра сорочка прилипала до грудей. Він ішов напрямки, орієнтуючись на тьмяний вогник. Чомусь ввижалось йому, що в хаті сидить стара жінка-селянка, така худюща й сива, як його мати, і няньчить слабу дитину, може, своє онуча, бо чого б це люди так пізно світили — вже, либонь, скоро засіріє на сході.
Вогник ближчав, круглішав, а незабаром жовтою плямою означилась віконна рама. Навкруг було глухо й темно, плюскала вода у баюрах, важка й гнітюча мла давила на плечі.
Гарба надибав якусь загорожу, обійшов її. Хатній дух, теплий і трохи кислий, привів його до порогу. Ага, ось вони, шершаві одвірки.
Побухкав у сіни.
Двері в хату були прочинені. На долівку падало світло— білим косинцем. Як вогонь у печі, гоготіла густа басовита розмова.
Гарба навіть не зважив на ті голоси.
Спокійно просунувся в двері. Без стуку.
І вкляк на порозі.
Якби під ним запала раптом земля — не так остовпів би. Може, йому приверзлося? Завжди, як із темряви ступиш на світло, — засліплює очі.
Труснув головою. Чи можливе таке? В хаті… білокозаки. Живі, натуральні біляки. Сидять за столом. Їдять чи збираються їсти.
Справді засліплений, Гарба стояв на порозі, очманіло дивився на білих.
А козаки, теж очманілі й засліплені, дивилися на Гарбу.
Двометровий здоровань грянув зненацька, як мара. Як болотне страшило. Чоботи в багнюці, плащ у багнюці, мулом заліпило баньки. І стирчить з-під пахви гвинтівка.
Біляки так і скам’яніли на місці. Хто з м’ясом в зубах, хто з чаркою на пригуб’ї.
Очі у них полізли на лоб.
І в Гарби шкура затерпла. На що завгодно сподівався, тільки не на сутичку з кубанцями. І де? В нашому тилу, за сотню кілометрів од фронту… Руки його самі потяглися вгору. Але замість того, щоб сказати "здаюсь", Гарба, несподівано для себе, гаркнув на всю горлянку:
— Встать! Руки вгору!
Гупнули біляки, всі як один підперли стелю руками.
"Отакої! — власним очам не повірив Гарба. — Що ж далі?"
Свідомість, здається, сама працювала за нього. Раз, два, три і на покуті ще двоє — значить, їх п’ятеро. Браві хлопці, в кубанках, у новенькій формі. Старший, либонь, осаул, отой кругломордий, з геройськими вусами. Диви, як вирячив білки. І вусом нервово посмикує. Ось він за спиною іншого — тихцем — шаснув рукою за пояс.
— Назад! — крикнув Гарба, клацнув затвором, хоч знав, що в магазині жодного патрона.
Гарба дивився прямо, не спускав очей з біляків, але бозна-як, ніби внутрішнім зором, охоплював разом і те, що оточувало його з обох флангів. І перше, що він помітив, — це гвинтівки й шаблі, кинуті біля дверей, у тому кутку, де жінки, як правило, ставляють рогачі. Ага, виходить, голубчики самі себе роззброїли! І такі шовкові, хоч вірьовку сукай!
Підбадьорений цим, Гарба пригадав стару солдатську "хитрину", про неї чував не раз від шахтарів-ополченців. Не вельми мудрий виверт: покажи, що ти, брат, не сам.
Ну що ж, помирать, так помирать. І Гарба — добре, що стояв поблизу вікна, — гухнув прикладом у раму. Дзенькнуло вибите скло, трухлява рама вилетіла геть, а в діромаху війнуло чорною сирістю.
— Клим! — гукнув у темінь Гарба, наче той Клим стояв за вікном, тільки й ждав сигналу. — Зараз буду виводить. Якщо той… кладіть на місці.
Дулом — під самі пики:
— Виходьте!.. Разом! Руки не опускать!
Кожного так пропікав зирком, щоб із "запасом" нагнати страху. Пропустив їх повз себе, не стримався — хапнув дві новенькі гвинтівки і вискочив у двір.
Після хатнього світла знов засліпило його, на цей раз непроглядним мороком. Під вугільним склепом, десь неначе в глухому забої, жеврів маленький вогник — очевидно, біля мосту. І Гарба командирським тоном, який не знає пощади, скомандував:
(Продовження на наступній сторінці)