Так само почувалася й решта мандрівників.
Потяг прямував на захід.
РОЗДІЛ XXIII. СОН АЛІНИ
Майбутнє в снах – таємна далина!
Аліна, Хлоє... Небезпек – сповна!
Аліна лежала на долівці, важко дихаючи, а над нею переможно стояв Ліз і тримав у руці кинджал. Вони були в потязі, що летів, ледь похитуючись.
А десь віддалено грав магнітофон якусь скорботну мелодію. Дівчинка не могла розібрати, яку саме.
Ліз єхидно зареготав, і його жовті зуби зблиснули, мов тридцять два заіржавілі ножі:
– Даремно ти, Аліно, не захотіла стати королевою Рондо! Я правив би, а ти б красувалася в короні, купалася в розкошах! Панували б неправда і зло. Нині ж ти стала небезпечною.
Пісенька змінилася на ще скорботнішу. Аліна чула її вже виразніше.
Ліз заніс руку з кинджалом (тепер вони опинилися на лузі) і намірився проштрикнути ним дівчинку.
Коли зброя була вже за кілька дюймів від серця, невідь-звідки взявся Хлоє. Він відкинув Ліза від Аліни, і вони обидва покотилися клубком по землі. У противника був кинджал, а в хлопця – нічого, окрім власних кулаків.
Мелодія змінилася і тепер звучала, як хіт. Так-так, як хіт молодіжної музики про кохання. До Аліни підійшов Хлоє. У нього на плечі була чималенька рана, яка кровила.
– Спасибі тобі! – мовила дівчина. – Зараз перев’яжу рану.
– Пусте, – відмахнувся Хлоє. І в нього на лиці з’явився вираз самовдоволеності, який ото з’являється в хлопця тринадцяти років, коли той отримує похвалу від дівчини.
Хлоє подав Аліні руку, і та встала, потім піднялася навшпиньки і … чмокнула свого спасителя в щоку, але той не почервонів, як тоді, коли він поцілував Аліну, не відаючи, що за ним спостерігає Вінсент.
– А зараз... – але він не договорив, бо Аліна прокинулась.
Вона лежала на своїй поличці в потязі, який летів у повітрі. По чолі мандрівниці стікали краплинки поту. Дівчинка задихалась і тепер старанно відновлювала дихання.
Навколо сиділи її друзі, і її спаситель у снах теж був поруч. Аліна глянула на плече Хлоє, і, звичайно, там не було жодної рани.
Дівчинка, не вагаючись, розповіла своїм супутникам сон. Виявилося, що Хлоє теж бачив це саме сновидіння, тільки за кілька ночей до того, як по них приїхав Лон. У сні Аліна його рятувала від Ліза.
Коли Роан приніс їм по склянці молока, діти думали про сон, намагаючись розгадати те, що їх чекає попереду.
Куди подівся Лон, і де зараз Ліз?
Розділ ХХІV. Місто риб’ячих кісток
А ось і місто риб’ячих кісток!
Чи, може, це за пустощі урок?
Друзі мандрували в потязі вже досить довго.
Вінсент кілька разів ледь не вивихнув руку: хотів було дотягтися до цукерниці у вагоні-ресторані, бешкетуючи разом з друзями.
Хлоє ж вилив на себе склянку лимонаду, Роан провів його до ванного вагона, і той добрих півгодини ковбанився у воді. Аліна вийшла на сходи і ледь не дала сторчака вниз із потяга, тоді хлопці кинулися її виручати, але за кілька секунд їм довелося рятувати ще й Ернесту! Юі ж безтурботно гуляла по даху потяга (він їхав повільно і дуже граційно), але тут і її спіткала халепа: повітряний мандрівник проїжджав над деревом, верхівка якого заплуталась у колесі потяга, через що всіх досить сильно струснуло: Юі гепнулась на розлогий каштан, мов лантух картоплі. Потяг вернувся і підібрав дівчинку.
Та ось за кілька тижнів друзі досягли Моани, і їх висадили з потяга.
– Куди нам іти? – запитала Ернеста, дивлячись услід повітряному мандрівнику, що невблаганно віддалявся і невдовзі зник у мороці захмареного неба.
– Чудово! – похвалив Хлоє ситуацію. – Ми на місці, де повно риб’ячих кісток! – хлопець підняв кісточку і гидливо її кинув. – Чудово! І що ж нам тепер робити? Га?! Ось до чого призводить бажання літати! У нас немає ні провізії, ні транспорту, ні бодай якогось приміщення або намету! Чудово! І чому у мене таке погане передчуття?
– Хлоє, не кричи. Ми не знаємо, куди йти, – це правда, але кудись же мандруємо, – заспокоїла друга Юі і водночас дала відповідь на питання Ернести.
– До речі, тут, напевне, водяться змії, – застерегла друзів Юі. – Будьте обережні!
– Ой! Що це?! – підскочивши, зойкнула Аліна.
Медальйон у її кишені нагрівся і збільшився. З медальйоном Хлоє коїлося те ж саме. Може, їх хтось доганяє? Хлопець і дівчина озирнулися.
Те, що вони побачили, засмутило їх. Вони здригнулися. Позаду них стояв Фімка.
Усі кинулися до найближчого пагорба з кісток.
– Я знаю, він підсліпуватий. Коли він був ще іграшкою, у нього відірвалися очі, і я пришивала йому нові. Я його любила, – зітхнула Аліна, намагаючись говорити трохи тихіше, ніж у неї виходило. – Він нас міг і не помітити.
Фімка справді їх не побачив. Роан обіцяв доставити дітей сюди, і, здається, Фімка щойно чув їхні голоси. Потяг уже відлетів, але де ж діти? Ведмідь ще трохи потоптався і перевальцем пішов за пагорб.
РОЗДІЛ XXV. ОСІННІЙ ДОЩ
Коли врятуєш щось живе, то знай,
Що ти не марно цей відвідав край!
Тільки-но мандрівники виглянули з-під купи кісток, як уперіщив дощ, і дітям довелося витягати плащ, який, крім того, що був невидимкою, залишався все ж і плащем. І всі п’ятеро радо пірнули під нього. Плащ захищав дітей від дощу, вітру та чужого погляду, але осінній холод пробирав до кісток. Кожен думав про теплий камін, затишну ковдру, гарячу піццу, цікаві телепередачі і щасливе муркотіння кішки в кутку. Це ж так добре!
Раптом діти почули якийсь тихий, ледь чутний серед барабанного стукоту дощових крапель об сукно натягнутого плаща та риб’ячі кістки звук, дуже схожий на шипіння.
– Звідки цей звук? – першою зреагувала Ернеста. – Ви чуєте шипіння?
– Я ж попереджала, що тут можуть бути змії, – мовила Юі.
– А змії можуть бачити крізь плащ, – боязко спитав Вінсент.
– Вони свою жертву знаходять по запаху. Ти чим пахнеш? Особливо їм смакують біляві хлопчики, – пожартував Хлоє, і всі разом розсміялися.
– Не бійся, змії перші не нападають, – заспокоїла Вінсента Юі.
Шипіння повторилося. Тепер воно звучало дуже жалібно, як писк.
– Он воно! – показав рукою Вінсент убік сусіднього пагорба.
На жовтих риб’ячих кістках, у каламутній калюжі, ворушився маленький золотистий клубочок.
– Не робіть різких рухів, – попередив усіх Хлоє. – Поруч може бути доросла змія.
Проте не встиг він закінчити попередження, як з-під плаща вискочила Ернеста і, не зважаючи на сильний холодний дощ, кинулася до сусіднього пагорба.
– Ернесто, зупинись! Це може бути отруйна змія! – вигукнула Аліна, кинувшись їй на підмогу.
Але було вже запізно. Ернеста ухопила в руки невеличке створіння.
– Та це ж змієнятко! – вигукнула Аліна.
– Воно зовсім замерзло, бідненьке! – Ернеста притисла його до грудей, захищаючи від дощу та вітру. Змієня враз перестало пищати, обвивши холодним мокрим тільцем теплий пальчик Ернести.
– Ернесто, Аліно, хутчіш до нас! – покликав Хлоє, підійнявши кінчик невидимого намету.
Дівчата пірнули під плащ.
– Бачите, яке воно ще малесеньке! – показувала Ернеста живу знахідку друзям.
– Воно дуже миле! – вигукнула Аліна. – Ернесто, яка ж ти молодчина!
Змієня принишкло, згорнувшись клубочком у долонях дівчинки. Здавалося, від холоду воно зовсім заклякло. Ернеста, недовго думаючи, сховала маля собі за пазуху. Друзі притулилися щільніше один до одного, закутавшись плащем, щоб зігрітися.
РОЗДІЛ XХVI. ПОДАРУНОК ЗМІЇ
– Магічна здатність – оживляти
вміння, –
Почулося в зміїному шипінні.
Коли дощ трохи вщух, мандрівники вибралися з-під купи риб’ячих кісток. Вітер швидко розганяв хмари. Визирнуло сонечко. Ернеста витягнула з-за пазухи змієня. Воно зігрілося і тепер, весело граючи кільцями, звивалося в неї на долоні. Ернеста, з радощів підспівуючи і пританцьовуючи, закружляла у веселому танку.
– Обе-реж-ж-жно, дівч-ч-чин-ко, – раптом почулось поруч голосне шипіння. – Не впус-с-сти моє ди-тинч-ч-ча! Обе-реж-ж-жно!
Ернеста скрикнула і відскочила вбік – до неї повзла велетенська змія, повільно наближаючись. Дівчинка, трохи оговтавшись, опустила маля на землю. Воно напрочуд швидко кинулось до матері і сховалося в складках її кілець.
Вінсент, що стояв поруч з Ернестою, смикнув її за руку і потягнув за собою.
– Заж-ж-ж-жди!
Ернеста обернулась – змія повзла за нею.
– Ой, це ти... ви розмовляєте? – позадкувала від змії дівчина.
– Я, а хто ж-ж-ж! – почула вона у відповідь.
Друзі здивовано глянули на Ернесту.
– Ви це чули? – вражено спитала вона.
– Шипіння чули, – підтвердив Вінсент.
– Ні, мені здалося... – почала була Ернеста, але враз замовкла. – Ви точно більше нічого не чули?
– Я те-бе не скри-вдж-ж-жу, Ер-не-с-с-с-то! Ти вря-ту-ва-а-ла мо-є ди-тя-я! – прошипіла знову змія.
– Вона розмовляє! – вигукнула Ернеста.
Діти вражено переглянулися – вони не чули нічого, крім голосного шипіння.
(Продовження на наступній сторінці)