– Ну, що ж, познайомимось! Мене звати Дженет.
– Привіт, ой, добрий день! – привітався Хлоє, а за ним і його друзі.
Дженет запросила всіх додому. Мандрівники зайшли до оселі, просторої, з високою стелею. Стіни були пофарбовані в червоний колір, а підлога вкрита доволі великим килимом, за формою схожим на квітку. На стіні теж висів килим із зображенням двох цуциків, які, весело погавкуючи, ганялися один за одним. Це був магічний килим, що передавав динаміку рухів та мелодійність звуків, по кімнаті линув спів птахів та гавкіт собак.
– Джоне! У нас гості! – гукнула Дженет.
– Що? Іду, іду, – почулося буркотіння із сусідньої кімнати.
До гостей вийшов доволі товстенький чоловік. Він був повною протилежністю своїй дружині: очі сірі і круглі, мов дві тарілочки, а вдягнений у костюм коричневого кольору з жовтою в метелики краваткою.
Дітей незабаром посадили за стіл, що вгинався від їжі та різноманітних напоїв. Після смачної вечері гостинні господарі запросили погостювати в них. Діти, забувши про небезпеку, погодились, хоча магічна карта, що залишилася в руках Ліза, могла виказати їх місцезнаходження.
Будинок Дженет і Джона був розташований біля самісінького кордону, та він стояв на землі Рондо. Поруч з будинком сріблястою стрічкою, пронизуючи простір, звивався повітряний кордон. Він відділяв будиночок від саду, перетинаючи двір. За ним простягались простори країни Мано.
Дітей покликали до сніданку, стіл знову був заповнений різними стравами та напоями. Але тільки Хлоє підніс ложку до рота, як двері відчинилися і в хату ввалився… Ліз!
Юі швидко шмигнула під стіл і потягнула друзів за собою. Майже тієї ж миті озвався Ліз:
– Ви не бачили п’ятьох дітей-втікачів?
– Не бачили! І зійди з килима, він чистий! – крикнув Джон.
– Сходжу, сходжу… – непроханий гість позадкував до дверей і зник за ними. Ліз знав, що господар будинку колись був хоробрим воякою. Зобри кажуть, що в його арсеналі є навіть два уславлених мечі!
За кілька хвилин із схованки визирнули діти.
– Нам потрібна зброя! А то сидітимемо, як миші в норі! – гомоніли між собою друзі.
– Про що ви там шепочетесь? – запитала Нора.
– Та нам пригодилась би зброя, бо на війні, як на війні, – пояснила Юі.
Нора переповіла її слова батькам.
Джон підійшов до килима, що висів на стіні, і відкинув його. Собачки вмить завмерли , а діти побачили три полиці зі зброєю! Там були і луки зі стрілами, і кинджали, і бойові сокири, і списи, і ножі, і молоти, і булава, і мечі, а ще щити та обладунки.
– Беріть, – мовив господар.
– Тут є мечі, про які згадував Вінсент у замку Ліза! – захоплено промовив Хлоє.
– Мечі, хоч і виготовлені з різних металів, проте мають однакові магічні властивості, – проказала Дженет, – від їхніх ударів зобри не вмирають, а лише переходять до іншого світу. При цьому в душах назавжди гине зло! Згодом за допомогою чарів їх можна повернути назад у Мано.
– Чи в Рондо, – додав Вінсент і поцікавився: – Я хочу взяти такий меч, можна?
Джон згідно кивнув, а другого меча подав Хлоє. Той подякував, узявши в руки магічну зброю.
– Я беру лук зі стрілами, – сказала Ернеста.
– І я лук, – взяла зброю Аліна.
– А я візьму спис, – проказала хоробра Юі.
– І спис, і стріли, – пояснив Джон, – можуть поранити, але не вбивають – вони згубно діють тільки на зло, якщо воно живе в душі зобра.
Потім дітям підібрали обладунки та традиційний одяг манойців і випроводили тренуватися в сад, який був по той бік кордону, на землі країни Мано.
– Тільки не постинайте квітів! – застеріг Джон.
– Я беру їх, тобто вояків, під свій контроль, – підняв підборіддя Хлоє і отримав добрячого штурхана від Вінсента:
– Що?
Через кілька хвилин почалися тренування.
РОЗДІЛ XVIII. ПТАХ ФЕНІКС
З вогню зринає Фенікс-птиця!
У медальйоні ж – блискавиця!
Гарно попотівши і отримавши кілька подряпин, "бійці" врешті-решт припинили свої тренування. Юі сіла на землю, обхопивши коліна руками. Вона одна-єдина не мала ні відмітинки. Зате їх в Аліни було аж дві – одна на щоці, а друга тягнулася від лівого зап’ястка до ліктя. Аліна лежала на землі і мріяла про те, як вони переможуть Ліза! У Вінсента на спині і на правому коліні світилися синьо-зелено добрячі синці. Хлоє ж мав кривавий слід від лівого ліктя до плеча – справа рук Юі. Її стріла ковзнула по руці хлопця, не вп’явшись у тіло, але лишила по собі криваву борозну. Ця червона лінія неабияк докучала Хлоє, тож він приклав до рани листя
подорожника і пом’яті пелюстки лілії – це мало позбавити від болю і хоч трохи заживити рану. Всі мовчали.
Тут у сад прийшла Нора, вона принесла глек води, яблучні пиріжки і кілька груш.
"Вояки" накинулися на їжу з вовчим апетитом, адже вони не встигли до пуття попоїсти.
Потамувавши голод, діти порозлягались на траві, ніби ліниві коти.
Та невдовзі Юі схопилася і вимовила лише два слова:
– У дорогу!
І друзі, сердечно подякувавши Джону і Дженет та попрощавшись з Норою, рушили в дорогу.
Надворі – спекотне літо. Вийшовши за місто, до річки Аони, що протікала по землях країни Мано, мандрівники розбили табір.
Юі з Вінсентом робили курінь із гілок, та ось одна паличка, вивільнившись з чіпких пальців дівчини, вдарила її по носі. Юі, зойкнувши, відскочила вбік, затискаючи носа руками. Було совісно сміятися, але пригода чомусь всіх звеселила.
– Ги-ги-ги! – перекривила Юі. Зараз войовнича дівчинка почувалася так, ніби була йогом, що перед глядачами піднявся на кілька метрів над землею і тут же гепнувся вниз. Вона була ображена і принижена. Аби хоч трішки заспокоїтися, Юі відійшла від компанії і сіла осторонь на землю біля якогось згарища у позу "лотос" медитувати. Постаралася сконцентруватися на своїх почуттях, зібрала до купи всю свою силу та відвагу. Аж раптом поблизу неї, в попелі, щось ворухнулося. Вона здивовано простягла руку до вуглинок, що залишилися від багаття, і враз відсахнулася – з попелу здіймалося крило птаха. На очах у Юі відроджувався Фенікс. Юі тихцем покликала друзів. Легкими, нечутними кроками, щоб не сполохати птаха, підійшли два юнаки і дві дівчини. У військових обладунках вони виглядали старшими і сильнішими, та, звісно ж, тут і час минав швидше. До них згори долинав звук фанфар. Це був гімн, який віщував перемогу. Медальйони Хлоє та Аліни, опинившись під впливом сузір’я Волосожар, почали вібрувати. Юі взяла медальйон у подруги, в руках у неї він засвітився червоним сяйвом. Провела долонею по колу, яке було зображено в центрі на двох схрещених магічних мечах кришки медальйона. У ту ж мить із середини чарівної речі вилетіла синя блискавиця і влучила в камінь, розколовши його навпіл.
Медальйон відкрив друзям свою войовничу властивість – породжувати блискавиці! Почувся шурхіт крил – це птах Фенікс здійнявся в повітря.
РОЗДІЛ XIX. ТАЄМНИЦЯ ХЛОЄ
Жахливо, друг твій у біді!
Як помогти йому тоді?
– Поговорімо, Хлоє, – підійшла Аліна до хлопця. – Розкажи мені про себе, – подивилася йому в очі.
– Що тобі розповісти? Те, що я народився не в Рондо, а в Луамі (це місто в країні Ур)? Маг Уан прокляв мене і сказав: "Ця дитина буде проклята, поки вона з друзями, чиї імена починатимуться з букв А, В, Ю і Е, не позбавлять Ліза трону і хлопчик не займе там його місця". І тоді він прошепотів мені на вухо ім’я, яке колись, якщо я відкрию його комусь ще до того, як Ліз буде скинутий з престолу, може просто убити мене! Він подарував мені цих два медальйони і чарівний папірець, який велів передати тільки вірному другу з іншого світу, щоб той міг його розірвати на чотири частини та помістити у чотири різні стихії, але це тільки в разі крайньої необхідності. Я був ще малий, але Уан все це міцно вклав мені в пам’ять. Потім він пішов і більше не з’являвся! – сказав Хлоє. – Пізніше повітряним поштовим потягом мені доставили від нього посилку. У ній був плащ-невидимка! У пошуках справжнього друга я й подався на вашу планету, втрапив до твоєї школи.
Хлоє зазирнув дівчині в очі:
– Аліно, я тобі дуже вдячний за все, що ти зробила для мене та для жителів країни Рондо.
Дівчина зніяковіла.
– А ти пам’ятаєш те ім’я? – запитала вона.
– Так, пам’ятаю. Уан зробив так, щоб я його пам’ятав завжди. Проте мене хвилює інше: Ліз попіклувався, щоб я не міг його скинути з трону; коли мені виповниться чотирнадцять років, його магія подіє на мене так, що я скажу комусь це тричі кляте ім’я, і тоді … – юнак затнувся, уявляючи, що може бути потім.
– А чи довго ще до твого дня народження? – схвильовано спитала дівчина.
– Дай порахую, сьогодні посередник другої декади літа, шістнадцяте червня, мм... лишилося рівно п’ятдесят днів, тобто до двадцять шостого жовтня, – понуро відказав Хлоє.
– Не сумуй, ми обов’язково щось придумаємо! Ти не загинеш! Ми переможемо Ліза! – намагалася заспокоїти друга Аліна.
(Продовження на наступній сторінці)