Прийшов додому Катранник і ліг. Як ліг, в такий сон запався, що відкрив очі пізно другого дня. Зразу ж пожував печива і запив холодною водою, небагато беручи з відра: боявся опухнути. Вийшов надвір; була надія на знахідку чи добрий випадок.
Коли пускався воріт, відчував, що трохи ніби зв'язаний, невідомо чому. Оглянувся на перехресті, лихо!.. Доганяють: Шікрятов і другий, в сивастій ушанці і пальті землистого кольору.
Катранник переходить на другу сторону вулиці і чує, вони — так само. Схолонуло серце і впало: "Братимуть!" Уже тупав, як на страту. Напасники ж порівнялись і супроводять. На другому розі Шікрятов скомандував:
— Іди з нами!
Проминули сільраду і ведуть на площу. "Хіба в церкву? —здивувався Катранник.— Вона ж закрита".
А ні! — відчинено її. Заведено туди хлібороба і поставлено перед окуляри Отроходіна, що ждав коло підручного гуртка.
Селянин до "тисячника" байдужий. Очі заполонені купами зерна, заввишки в старі могили, посеред церкви і попід стінами: скрізь підгнивало. Недалеко від дверей — картопля, видно, що обмерзла; долі вона і в мішках також, по обидва боки переходу. Між купами зерна і картоплі складено пилястий ліс, дошки і обаполи — сама соснина. Недокінчена прибудова запилилася риштуванням і рядами стовпів, що їх сполучили з стіною прицвяховані рейки. Всюди порохнява і павутиння в руїні, якою обернувся недавній храм,— а був чистий, мов зірка.
Шікрятов, кинувши на приведеного, доповів:
— Осьде він !
— Як звуть? — удає неуважність Отроходін. Хлібороб подумав: відомо ж вам, кого взяли. Помовчу.
— Тебе питаю, як звуть? — раптом закричав, аж прибагрів, Отроходін.
Мовчить селянин, коли допитувач пронизує зором крізь крижанисті стекла окулярів. Знов стали насупроти і зітнулись поглядами на звуженій життьовій смузі. Один помітно обрезкнув після останніх зборів. Але другий вимарнів — на свій кістяк; обличчя означувалося тільки череповими обрисами і темніла небрита борідка, ніби з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою сірістю віддавав, надмірно високий, над запалими очними ямками. Так часом виглядають тифозні. Очі побільшали і, здається, побілішали: стали зовсім сивасті і висвічували гіркоту душевну в пристиглому погляді.
Отроходін, що хотів криком тільки розбити мовчання, став відчувати, як нерви зриваються справді в гніві. Продовжуючи допит, відводить погляд на Щікрятова.
— Як його звуть?
— Звуть: Катранник Мирон, злісний підкуркульник; приховує предмети церкви, коли підлягають конфіскації і здачі державі.
— Он як!— протягнув Отроходін і намагався струсити з самопочуття якусь прикрість або приховати від власної думки.— Так він злісний...
Мирон Данилович дивиться, ніби мимоволі, на допитувача, здавшись на хід подій: як буде — так буде. "Хіба я злісний? — питає в думці. — Аж ніяк; мені однаково".
Вимовляючи "злісний", Отроходін глянув на селянина, але відбіг від його очей. Нерівновага в нервах посилювалася, і несло, як на хвилі, з палючою втіхою. Тільки непевність була — як допит продовжити далі? Виручив Шікрятов, земляк бистрий і второпний.
— Вирито в попелищі закопані буряки. Десь там і чаша: золота, зроблена як художня, і кругом дорогі камінці. Відома постанова комісії, щоб передати державі: а він сховав. Однесли до нього дівчата і самі повтікали з села.
— Хто свідок?— питає, для судового значення, Отроходiн.
Свідок є: одна комсомолка; випадково чула, як Катерина, та, що втекла, розказувала про Катранників. А бригадир бачив — чашу брала Катерина.
—Негайно здати чашу!— призначив Отроходін, здобувши металічний тон, мов командир при окопі.— В противному разі ти відповіси і сім'я з тобою.
— Його жінка з дітьми втекла,— повідомляє Шікрятов,— я сьогодні взнав.
— А, відчула, що злочин розкрито. Мабуть, і він намірився тікати, як спровадив сім'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович відповів без мови, розвівши руки і заперечливо головою відхитавши,— не брав, не знає. Бо вирішив: коли змовчати цілком, вони думатимуть, що сховав чашу і принімів; бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сім'ю.
Отроходін бачить і радіє в думці: "Індус розколюється! Натисну"
Тупотом набіг на селянина і закричав:
—Чого відхитуєшся! Де чаша?
Зрозумів тоді Катранник — стій мовчки і непорушне. Бо вчепиться личина в кожний знак. Застиг селянин: хоч болісно впекла напасть.
Знов викриком допитувач різав слух:
—Кажи зараз! Бо тут тобі кінець.
Насунувся хмарою, що кидає з зіниць блискавку:
—Кажи, поки дійду до п'яти: раз! два! три! чотири!.. Чуєш, одчислю п'ять і виб'ю душу з тебе, ну, я жду — кажи! Чого мовчиш?
Катранник безмовний. Тоді враз, руку відкинувши, розмахнувся Отроходін і вдарив селянина по голові. Ойкнув той і, скручуючись на місці, впав до ніг допитувача: лікті стукнули об підлогу.
Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,— чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! краще — так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками.
Про життя селянина, як окрему цінність, гадки в Отроходіна немає.
— Розворуши!— звелів Шікрятову.
При дверях, поруч мітли і лопати, стояло відро з брудною водою, — приніс Шікрятов і линув на голову непритомного: той відкрив повіки і застогнав; а поливач метко вдарив ногою під ребра. Заворушився тоді селянин від різкого болю і пробує встати, опираючися руками об запилену долівку.
Шікрятов і напарник — "сива ушанка" — рвонули його під руки і поставили; всилу він на ногах тримався. Голова падала на груди. Мов невидющі були очі, без живого свічення.
Від того звеселів Отроходін несамовито, вимовляючи в думці собі: "Погас! Погас!"— про брак світла в очах селянина. Навіть не приховує почуття, тільки удає, що дуже радий притомності побитого.
— От, проснувся! Хто знав, що ти такий? — торкни і вже валишся, а сам винен, бо роздразнив мене. Залізного можна збісити. Ну, кажи, де чаша?
Пождавши марно, міняє голос:
— Їсти хочеш, і сім'я теж. Я нагодую!— Повернув обличчя до гурту і звелів: — Мішок пшениці!
Два підручні тягнуть від стіни обпорошену вагу.
— Скажи, де чаша, — мішок твій!
Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його очі і розкрито. Дивився безвиразно він... А вмить аж сіпнувся і втопив погляд в живий колір пшениці! Ось — хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: "Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти".
Він закрив очі і, звісивши голову на груди, мовчить.
Допитувач сказав до підручних:
— Борошно принеси!
Вже почув Мирон Данилович, що ставлять і другий мішок; не хотів дивитись, але подужала примана: бачити ще раз — справжнє борошно, білість його. Глянув... Крупчатка! З неї пекли празниковий хліб, який звали в дитинстві — "папка"; можна б сьогодні спекти, вернувшися звідси. Ще ніколи за життя таким диким зойком, нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба: з'їсти хліба! Катранник задрижав весь і простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволіючи, до відкритого мішка. Швидко ж і обпав, знеможено закривши очі, — тільки здогад проблиснув: "Це підстроєно наперед, мене погубити..." Заморочилися думки від змори і виснаження. В очах стемніло. Він обвис, як гiлка, що надломилася і зів'яла.
Допитувач побачив: жертва півмертвою випадає з рук; а вiдзначив собі: "Подіяло! З'явиться сам і проситиме". Одночасно ж досада впекла, бо примітив — на мить в очах селянина знов віджило свічення, хоч враз сховалося під повіками.
Отроходін подав нетерпеливий знак видалення: кінцями пальців.
Поведено хлібороба за двері і, через східці, кинуто на сніг, i його шапку — слідом.
Від холоду він очуняв; тихо постогнуючи, ворушився, як каліка. Підводився потроху, спершу на коліна, потім і на весь ріст. Заточуючись, похилив через площу. Від морозного повітря і снігу, до якого лежав опухлою скронею, швидко полегшало: біль притих...
"Мабуть, я переступив якусь межу — легший зробився".
Все думав: казати жінці про допит чи ні? "Помовчу, бо за мене душею болітиме".
Додому брів під хуртовинкою, що вже зривалася; почув розпачливий крик неподалеку. Помітив: на крик прямували iнші — кожен одинцем, не так, як колись гуртками єдналися, поспішаючи і знаходячи здогади про подію. Вже розсипано зв'язки людські і всяк понурим напрямком своїм простує з замкнутою думкою і відстороненістю серця, мов здичавілий. Рідко туляться в купу по два чи три чоловіки. Зібравшись, глядять мовчки, як жінка біжить — кидається Серед сніговію то в один бік, то, стрічаючи обмерзлу осичину, в протилежний бік, до хати, і зразу відбігає, мечеться, як сліпа. Одно кричить:
— Убийте мене! Убийте мене!
(Продовження на наступній сторінці)