Мати швиденько взяла хватки і витягла з печі чавунець — там, біля золи, тримала трохи юшки; поставила на припічку і шукає кухоль і не знайде: вкрай розгублена... Зрештою, відшукавши, набрала юшки; дрібно зацокотів кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його, як на присуд собі, — чи зостанеться Микола жити з ними, чи будуть покинуті: в порожнечі, як у прірві вночі.
Його очі світліші, ніж перед дрімотою. Дожував коржик, повільно — смакуючи. Батько переломив другий коржик надвоє і наділив менших: хрумкали і підходили до печі запивати юшкою. Бачивши, як мучився старший братик, були і досі налякані.
Загроза проминула, але материна душа — в тривозі. Страх збільшився вмить, бо в Миколи над щиколотками, крізь лахміття, видно: на припухлих і розірваних місцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла синового. Метнулась шукати чистої полотнини і, знаходячи ранки, перев'язувала їх.
Після того Микола знов заснув.
У хаті тиша: до самого надвечір'я; коли ж зайшли сутінки, Мирон Данилович найтихішим шепотом розповів дружині, як навідувався до Самохи. Згадав про чутку: що дехто їздить хліб шукати в місті, хоч то небезпечно. Ловлять і, завівши в глухий степ, кидають на погибель, або в яруги звалюють — не знати, чи правда.
Дружина схопилась при згадці про хліб:
— Спробувати можна, бо вже смерть. Від тих, що хапають, можна втекти; всіх не піймають...
Під час розмови побачили — син піднімає руку розпачливо: ніби тоне в річці і знак подає, захлинаючися і б'ючися останніми зусиллями. Підбігли до нього, але він зітхнув, як з важкої гіркоти, і стих. Не поворухнуться уста і вії не здригнуться: вже недвижні! — втекло життя від них.
Мати припала — мов прикипіла кістками рук: здавалося, стратила розум, і от смерть її саму звалить, спинивши терпіння, що проривається то в квилення, то нестямний плач. Поруч неї стояв батько, тінь людини; рідко йшла, як огненна, сльоза по безкрівній щоці. Діти коло них — трусяться від тривоги, ловлять руки мамині і татові: наче незносимий мороз обвіює, і хочуть зогрітися. Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим словом, — ніколи не крикне. Тільки гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді зробить, — про що вони просили. Світив добрістю братик їхній, і навіки такого другого не буде. Вони гірко покинуті без нього.
Пізно ввечері, біліючи сорочкою на грудях, що до них мерехтіла свічка, лежав Микола в другій хаті. Було холодно, але стояла купкою родина і все не могла відірватися поглядом від покійного.
Матір не можна впізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив смертельно, — тоді опав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло.
Треба двічі повторювати слова до притерплої душі, бо втратила відчуття навколишньості; як сновида. Навіть не плакала того вечора. Чоловік, погасивши огник, вивів її з світлички, що стала покійницькою. І діти вийшли з ними. Погас огник над грудьми старшого сина, мов життя в тутешньому світі: назавжди. Зосталась темрява, через яку переходити, прощаючись — їм і йому.
Мати лягла на печі. Попереду вона мала постіль на полу, невисоко піднятому над долівкою, між причілковою стіною і піччю: там, коли був маленький, тулився також Микола. Потім для нього поставили ліжко, при самому вікні. А цієї зими пересунули до печі, бо з вікна холодом несло; ліжко тут і зоставили, хоч власник покинув його.
Була жива бабуся — на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутінок, в якому живо творилися події для настраханої уяви.
Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала.
Лежить на печі мати з дітьми: горнуться до неї, вона ж, тримаючи їхні руки, ніяк не опритомніє, не вирветься від горя, що калічить серце. І вже змученість, дужча від нещастя, закрила їй повіки.
Наступний день відкрився сірий. У хаті хвороблива мовчанка; з кутів дихає холодна сирість, і малі кашляють, аж надриваються. Життя почало йти, ніби в тумані чи мряці. Очі недужі в кожного: з лихоманковою запаленістю.
Мирон Данилович робив труну і копав нову яму, поряд недавньої.
Винесли туди покійничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землі і, ставши до краю, хоче кинути — впустити з пальців, але сама хилиться вниз, розсипавши темні грудочки. Впала б вона, якби Мирон Данилович не підхопив під руки. Довго ще не могла отямитись.
Уже свіжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо .чорною поруч бабусиної — під снігом ніби срібної.
До самого смерку пролежала мати недужою; ввечері підвелася з гострим поблиском в зіницях.
— Поїду з дітьми в місто: по хліб! — сказала чоловікові. — Хоч кусник знайдеться; бо всі поляжуть...
14
Зібралася в дорогу швидко, та й брати нічого — тільки скупі карбованці на квитки, дещо з теплішого рамтя і торбинка, в якій, крім варених картоплин, були кусні малясника. Сім'я пішла на станцію в післяобідній час. Спершу мати так спішила, що діти підбігали за нею; згодом, трішки заспокоєна, стишилася.
Потепліло. Хмари низькі по всьому небу, темні коло обрію, аж чорні, як вугіль, із синявістю. Там тоненька стрічна вечірнього огню, безконечно смутного і мов змореного, пролягла при землі; непомітно згасла.
Окремі постаті, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутінку над дорогою.
Не було заметілі, і сім'я встигла до чергового потягу, що опівночі, а як спізниться, то перед світанком міг прибути в окружне місто.
— Не знаю, що з нами буде,— сказала, прощаючись із чоловіком, Дарія Олександрівна, — може, вижебраю для них...
Закрила очі хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скріпившись духом, наказує чоловікові:
— Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадем на снігу. А поки є куток...
Знов зупинилась, бачивши його в такій скорбі, як ніколи, і тоді зродилося передчуття — ніби повів з чорного поля прийшов до серця і сповістив розлуку, не зовсім близьку, але більшу, ніж сьогоднішня. Треба подужати болісний напад.
— Їдемо, як човном на страшне море; думаю про одно:
коли додому?
— Тільки обминіть облави — недарма чутка про них. Вдарив дзвінок.
— Прощайтеся!— звеліла дітям Дарія Олександрівна.
Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився він дуже: перший раз в житті —так! до глибин душі, що її страждання шарпнуло, мов буря — дерево, відриваючи від ґрунту.
Пішли рідні від нього в вагон і весь час оглядались, подаючи прощальні знаки долонею і хусточкою. Вітали наостанок з вікна, коли потяг відходив, аж поки зник він коло хмар, безсвітних, як земля; темрява закрила його слід. Тоді пішов Мирон Данилович мимо станційного будинку — на дорогу. Двері прочинялись і чути було з репродуктора передачу:
іржавий голос вигукував про велич вождя.
Сунуть кволі постаті від станції, освітлені електричними стяжинами, що з шибок простяглися в сутінок зими.
Бричка дожидає; мабуть, з начальства придержався в буфеті хтось, біля дорогої "стопочки".
Відходить повільно Катранник! — мов домівля його тут зосталась. Відчув, який покинутий він без рідних, сам-один,— непотрібний нікому і чужий, пробігуща тінь від хмари: нікому немає діла до нього. Порожній світ став і сирітський; тільки ж причаїлась люта сила, як на страшній сторінці з книги дитячих літ. Сирота вчився тоді в сільській трикласній школі. І так приникав до малювання, що вчителька питала: "Звідки живі лінії тобі приходять, Катраннику?"
Він їх, мов нитки пісенні, вів олівцем на шорсткому папері: любив їх. А пропала думка про малярство — за недолею. Одного разу виобразив хижака в степу. Трава безліччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крізь нього смугою, ледь помітною, означується тулуб звіра, манячіє охраста голова. Очі згострені кутиками і поставлені косо з напнутих щілин стежить, без жодного проблиску теплого, жорстокість, означена в вістрях двох блискучих клинців на серединах. Безмірно роз'ятрилась вона з жадоби крові: на жертву, що повинна підійти близько. Необачна! — обдурена сповидною безпекою серед непорушного процвітання, зближається до смерті в муках. Личина ворога, зловісно-жовта окриває, аби знепримітитись, травинами свій вигляд: яскравими, як свічки, в пахощах, що збуджують радість. Причаюється погубник під похил рослин і в повів відворотного вітру, ховаючи разючий пахкіт. Грозить, як втілення хижості безодні. Зготовлений до вхвату зубами в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви і внизати пазурі в м'ясо… Зубата машина, для кривавого терзання, здібна гнати з буряною швидкістю. Приховується до секунди нападу... тоді —плижок і хряск! І, зойкнувши, сконає жива істота.
Ось тепер: скрізь падають люди; з рідної хати дві душі
вхоплено.
В сумній самоті відходить Катранник від станції; враз бричка проторохкотіла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель.
Хмари видавались камінними, непровидними чорнотою, мов обгорілі — при самій сніжній скатерті, що блідно посвічувала крізь ніч. А здалеку, в мороці, мерехтіли рідкі огники села.
(Продовження на наступній сторінці)