Отроходін скінчив. Несподівано виштовхнувсь наперед, з-поміж сусідів, що тісно стояли, хліборобик, сухенький і якийсь обгострений рисами лиця і одежі: ніби пташкуватий весь: також і злеглі пучечки волосся були схожі на пір'я, в нерівних стрішках.
— Можна спитать? — звернувся він до хмурного Отроходіна.
Дядько стривожений, з хрипиком в голосі, теж — подібним до пташиного скрику. Не діждавшись відповіді, вискрипнув з обуренням:
— Хто ж діти візьме?
— Чиї, які діти? — осаджує дядька Отроходін, напружуючи губи в суворості.
— Дитинячі діти! — з відчаєм закричав дядько.— Мої діти, їх семеро, а їсти нічого. Хто годуватиме, коли в хаті ні скоринки, а ми з жінкою вмремо,— хто?
Отроходін мовчить, аж міниться. Тоді серед дядьків піднявся гомін:
— Спитав правильно! Куди діти підуть? А як же! Ви скажіть — куди? Хліба нема: вже забрано. Отроходін скипів, скипів неймовірно:
— До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!
Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники свічок, що гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух— дядьки посунули до дверей.
3
Тин, як розділковий ряд, до якого припав від сільради трикутник шпоришів, а напроти — здичавілий сад, його,. скажені нетрі.
Микола ставив крейдою знаки на кілках, що забіліли, обгорнуті в рисунок, мов ритуальні стояки древності.
Андрій, оглянувши символи, сів і вчинив перегляд кишенькового добра в складі: лінзи, що збирає світло в огненну крапку, орластого гудзика, перламутринки з райдужним свіченням і красновисика в образі оленя.
Погляд хлопця відхилений до сусіднього дворища: там — дія з участю трьох. Найменший, намірившися злізти на повітку, попросив помочі в середульшого. Той зчепив пальці, як підпору — ставити ногу. Спинається найменший, руками шарудить по кривій стіні... раптом послизнувся набік і впав. Піднявся, перейшов до краю стіни, де з попередньою поміччю повторив спробу, тримаючися за ріг повітки. Виліз би він але підійшов найстарший і потягнув за сорочку — знов падає хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший, звільнивши ліву руку, теж потягнув його за сорочку — в протилежний бік — і зрівноважив. Відходять утрьох від повітки і знаходять велику коробку. Найстарший кинув її об землю, аж заторохтіла; пішов далі в супроводі середульшого. Тоді найменший приставив її до стіни; злізши, як на підпору, простягнув руки і вчепився за покрівлю. Вгору потягнувся, помагаючи собі пальцями ніг, якими на стіні знаходив горбкуваті місця. Став на покрівлі і зробив крок-другий. Але виходить бабуся з повітки і кричить:
— Злізь мені заразі — чого посурганився? Він, миттю блиснувши наниз, побіг до двох старших; з ними і зник.
Андрій споглядав послідовність при здійсненні наміру, ніби картинку в книзі. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвістю, мов цвинтар. Дивна для пам'яті! Брала очі, його великі очі і темно сірі, як у матері.
— Що там бачиш? — питає Микола.— Поки нема нікого, піди до сільради, в вікно заглянь: як — тато?
Більший має право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді.
Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради — місцеві партійці.
Микола на них вимовив:
— Хліботруси!
— А ми ні: ми хліботруди,— сказав Андрій.
— В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.
Андрій мовчки згодився; потім повідомив:
— Я знаю, хто всякі другі.
— Що знаєш?
— Є хлібопроси, і всякі.
— Добре! — сказав Микола.— Твій горщик здібний варити. А ще?
— Ну, є... хлібоноси і хлібовози.
— Ще — хто?
— Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.
— Гаразд. А хто — ті, що хліб дають хлібопросам? Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло — плечима знизав від невирішення.
— Звуться: хлібодани! — назвав Микола,— Їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?
— Хлібобери, чи ні...
Микола поправив:
— Вони хлібохапи.
Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради, куди прикотили дрожки.
— Пам'ятай,— попереджує Микола,— щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумів?
— Я мовчатиму
Микола перевірив крейдяні окраси на кілках, доповнив декотрі. Витяг пожмакану книжку з кишені і, сказавши братові: "Гуляй, поки що!" — зосередився на сторінках з обідраними берегами. От, спільно мандрують Правда і Кривда, і мусять, згідно з умовою, хліб ділити. Правда спочатку постачає, далі — черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, і перша згодилась. Як клунок Правди спорожнів і гинула з голоду, то Кривда вийняла з неї очі — платою за дрібні кусники хліба.
Читає і жахається Микола, і обурюється: як же так?! Страшно ранить його підступність.
Книжку старші учні дали тихцем; звеліли: "Читай і думай! — чим відплачують нам, забираючи хліб".
Микола забув поглядати на сільраду, біля якої зграями гайворонів купчаться бригади, зготовлені рушати. Переживає він зміст, ніби самого напасть мучить: з кров'ю відбирає світло очей, ведучи на смерть; він — присуджений. Зловістя грозиться, заступаючи день.
Андрій побрів через пустош до сараїв,, потоплених між бур'яни: самі руїни з потрухлими дошками в плісні. Ходив, як сновида, по садибі, порожній після висилок.
Саморобна піч рудіє: цеглини, складені в неповний квадрат, і зверху аркуш заліза з круглою вирізкою. Був якийсь незримий зв'язок між знахідкою і почуттями хлопця, через що річ видавалася поглядові значно справжнішою, ніж довколишність, і пробуджувала болючий неспокій. Ніби десь бачив закуток, що розкривається перед очі. Бачив — з іншого обширу, прозорішого, ніж звичайний. Видіння виступає бічними обрисами примітне, а рештою — ледь приуявлюється з незримості і турбує, проситься, світліє, зневолюючи цікавитися і стояти тут: без слуху! — тільки силою душевною вчуватися в значення чогось більшого, ніж знаходить погляд серед пустки.
А гурти громадилися біля сільради, як хмари з грозою: слухали розпорядчиків, маючи при собі підводу, кожен — окрему. Перелітали птахи над прижовклими верховіттями, знехотя і важко підкидаючи крила. Мовчки стежив їх Андрій, поки брат скінчить книжку; коли ж читання згорнуто і впроваджено в кишеню,— тоді спитався:
— Хто живе довше, ворон чи змій?
— Могли виздихати, а виходить, потрібні. Мабуть, змій!
— Скільки років?
— Багато; від змія залежить. Забув... деякі — сотнями літ. Можу помилитись.
— Ворон скільки?
— Багато десятків. Він потрібніший — прибирати. Є також непотрібні: он!
Він дивиться на сільраду. Непотрібні, щось почувши від дверей, заметушились і стали до підвід на чолі з розпорядчиками. Враз висипали з сіней дядьки,— швидкою ходою розділилися в різні напрямки.
А хлопці, вгледівши тата, поспішили назустріч і побачили смутного, як ніколи; примітили Отроходіна, що, блискучий окулярним склом, зубом і течкою, показував секретареві сільради на тата і про щось довідувався. Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, пояснює дітям:
— На смерть вирізнив! Ми — осібні противники.
Зажурений, пішов з хлопцями додому.
*
Вигляд промовця, замість рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався полум'яно-мишастий і мінений в тінь, з гострими, ніби обкусаними в щипцях, защіпками жорстокості. За ним тьма і примари височинять: муругі, дедалі в міцнішому виході, і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя.
Жахається думкою Мирон Данилович: "Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель..." Кілька місяців в уяві — той жовтар з підсвіття, де позводив металічні нитки під ніччю і виставляється, ніби з пошесті, знаходячи очі Мирона Даниловича; влютовується посеред думок, учіпливо, без перерви, при кожному помислі. Навіть коли згадати про справу, і тоді враз, проти волі, влізає привиддя і мучить серце.
При стрічах із знайомими теж: раптом до сказаного припрядалось кляте марення — завжди.
Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? — і робити що?
— Ви,— посумував батюшка,— спокусились про звіра.
— Та ні! — перечив Мирон Данилович.— Ним я не спокусився.
Батюшка поправив:
— Не ним, а про нього; це — друга річ. Об чім, а не чим. Стережіть серце і не впускайте оману, воюйте з нею! Верніться в повну смиренність і живіть любов'ю, як світлом: до всіх, до Бога найбільше. І моліться в кожну хвилину. Молитва — найдужча сила на землі.
Вислухав пораду Мирон Данилович і щиро хотів сповнити, однак, через клопоти і зайнятість відбився; мара ж лізла в думки по-старому.
От, знов міниться промовець: говорить речення, мов крук на могилі віщує розор...
(Продовження на наступній сторінці)