Оленка з вікна бачила, як сніг притрушував гробок, — сиділа і стежила. "Там бабуся мертва!" А зовсім живою собі уявляла покійничку; от, прозвучить поклик. Навіть чути, чути голос, мов звичайно вимовляється "Оленко!" — вона здригнулась від несподіванки і хотіла мамі крикнути, що чути, як бабуся говорить. Та ні! — не треба виявляти, нехай це буде так. Тепер гарна могилка; над нею тато поставив хрест, що скоро теж зробився білий весь. Сніг летить густий і частий: закрив і могилку, і сад, потім запорошив і шибку, до якої підступили вечірні сутінки.
12
Мирон Данилович і дружина беруться до лузги; товчена в ступці і пересіювана, точиться новою речовиною.
— Щось, наче борошенце! — визначила з недовірою господиня.
Це "щось" не зовсім розбите. Доводиться знов крутити до відчуття нещасної знесиленості в грудях, мов хворості — з зітханням, схожим на стогін. Аж зрештою речовина остаточно змінила вигляд і, зачерпнута на долоню, порадувала Дарію Олександрівну.
— Вже пересипається, як борошно. Можна пекти. Зготовлено печиво, при нетерпеливому жданні дитячому і загляданні в піч.
Вирішиться, чи житимуть, харчовані з лузги. Чи — гинути.
— Чого ж? Смак від хлібного,— сказав господар.
— Їсти можна! — додала дружина і питає дітей: — Як вам?
Микола розкуштовує. А менші їдять швидко і без болісного кривлення, як було від макухи. Однак доня поскаржилась:
— Гірке, гірке!
Старші згодні, що — гірке; спершу ж боялись віднадити.
— Гірчить, як полин, хоч хлібний дух! — ствердив тато.
— Полин, не полин, а їсти можна; звикнемо,— поправила мати, говорячи до малих.— Добре, що дістали.
Микола, надкусивши, пожував повільно і тихо поклав кусник. Знов ліг.
Менші враз перестали їсти.
— Що ж робити? — турбується Мирон Данилович.— Якби маляс...
— Добре: пряники будуть! — схвалює жінка.— Спочинь сьогодні, а вранці підеш. Зараз пшоно зварю.
Кашу, що вкипіла як слід, їли, ніби на празник. Микола пожвавішав і вибрав ложкою до лусточки.
Рано господар вирушив на цукроварню, взявши ціпок і відро з накривкою.
Скрізь навіяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур і бережучи сили. Почина сніжком трусити, але дорога відома, як своя долоня. І стовпи значать. Сніжок раптово стих — вийшло сонце: обсипало степ, що став сліпити страшенною білістю і запалювався іскрами, через які пролягли, синіючи, тіні від стовпів. А знов хмари низько зайшли; тоді посіріло в степу. Стемнів сніг і тіні розтанули. Подорожньому здавалося: без кінця йшов.
Он, за білими деревами, огнисті прямокутники вікон; селяни тягнуться до димного дворища.
Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези відро: спершу зрівноважено його, потім наповнено темною і тягучо-густою рідиною, подібною до меду, тільки ж запах нудкий.
Відро накрив покупець щільно, ні крапля не проціджується; зверху ганчіркою обмотав і, вмістивши в мішок, закинув собі на плечі.
Вже і заводський двір з ковтунами димовими і пасмами пари, мазутною чорнотою серед снігу і рудизною цегли, стукотом підвід і висвистом паровичка, частим дзенькотом допоміжних цехів і потужним стугоном центрифуг, що доходив від головного корпусу,— видався веселіший, ніж попереду.
І степом ішлося жвавіш, хоч вага ломила рамена і гнула на сніжну дорогу. Став відпочивати. Радів: будуть мастити малясом печиво і збивати прогірклість — від сирості взялася, чи що? — або готувати малясники з лузгою. Можна прожити деякий час.
Вечір згасав з тривожною червоністю по обрію в сизому присмерку, коли Мирон Данилович вернувся до села. Біля крайніх хаток при дорозі стояло двоє, сторожко і знедобра позиркуючи і розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що ніс мішок. Обидва — хирніші, ніж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур і йшов прямо. Посторонились, мов тіні: пропустили.
"Будь я дрібніший, пропав би! Задушать отакі",— Мирон Данилович приспішив крок.
Прийшов потемну додому і звеселив сім'ю.
— Одне гіркувате, друге цукрувате, може, разом добрі будуть,— сказала дружина, наливаючи в миску маляс.
Оленка торкнула патьок на березі миски і облизує пальчик.
— Пожди! — вмовляє мама.— Зараз пряники спечуться.
— Вже й пряники,— всміхнувся господар. Оленка помислила і, показуючи на медвисту теч, промовила:
— Як лікарство...
Лузга злипається в грудочки, тверднучи, а нудкість не ви, поютрюється, як і гіркота. Всі голодні, їли всі, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.
Найменший відкушував пожадливо, поки втишив гостру голодність. Потім ощадне споживає, з забарністю, потребуючи довгочасності самого їдження — вiд мимовільної спонуки: як звірик.
Найстарший з'їв трішки і пішов по кухоль. У шлунку сталося щось: мов невагомі речовини заповнили місця під ребрами, або сам змінився, і тепер закрито глибочину його для їжі, тому — пекота. Можна подужувати її, хоч болюче віддається на серці.
Дико зголоднівши, Оленка жувала печиво: терпіла нудний смак, поки живність переважала відразу; аж ось — неможливо далі! Кінчили вечерю.
Другого дня, коли прокинулися, вже розвидніло надворі. Світло біліє крізь шибки, заліплені снігом. А в хаті так холодно і так скорбно від безнадійної злиденності, що сам день перестав радувати собою,— всі зразу ж звернулися думкою до печива. Доїли остачу і ждуть, поки спечеться новий малясник. Він, покладений на стіл, виглядав принадно: чотирикутник темно-рудого кольору заповнював "лист", бляшаний аркуш, загнутий вгору всіма краями. Порізали корж на кусники, беруть в рот,— знов віднаджує, як і вчора. Батько і мати терпеливіші, переборюють відсмак, їдять, але діти небагато спожили і — кінець.
— Їж, дитинко! Чого не береш? — питає мати Оленку, думаючи: "Нехай хлопці чують і привертаються до миски".
Ніхто не простягнув руки по свіжий кусник. Раптом — дряпання в надвірні двері.
— Я знаю, хто! — сказав Андрійко, піднявшися з місця: бігти в сіни.
— Зорик,— здогадалася Оленка і теж поспішила до порога.
Мати спиняє:
— Куди ж ви? Одягніться, тоді виходьте!
Вхопили діти по одежинці на плечі і вискочили з хати. "Справді, біля дверей стояв, опустивши голову, Зорик, їхній собака, який влітку пропав, та він і жив недовго в дворі. Мирон Данилович надибав його в полі і поманив за собою — подарунок для дітей, що всяку тваринку люблять. Пес давно, мабуть, відбився від свого попереднього двору і здичавів надто, бо покрутився біля хати, поплигав біля дітей з місяць і відбіг воріт.
Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо блищить, бляклими цятками в чорноті.
Хотіли діти погладити — він відходить.
Оленка побігла в хату і винесла кусник малясника, кинула на сніг... Собака торкнувся писком до печива, втягнув повітря раз, другий і підвів голову — не взяв кинутого. Ще підождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тільки, що кличуть: "Зорик, Зорик", без жодного дання, він знетерпеливився, повернув від хати і потрусив сніжною вулицею.
Коли діти вернулися, мати нагадала:
— Їжте, бо прохолоне!
— Я годі! — сказав найменший.
— Оленко, чом не їси?
— Вже не хочу. Нехай малясник буде на обід.
— На обід я ще спечу.
— То нехай буде на вечерю.
Микола зразу ж ліг: жовтий з обличчя і аж темний, як бабуся була перед смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала, що болить, приносила пити гарячу настоянку з зілля, як чай, припрошувала брати печиво,— він пив, казав, що не болить нічого, але більше не їв. Що ж вона зробить? Єдиний лік для сина — хліб: міг би врятувати. Вона чоловікові:
— Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно.
— Піду, — чи хоч пригоршню наточать?
Знову, взявши костур і мішок, Мирон Данилович пускається в дорогу, білу і холодну. Виходячи з села, бачить, як біля хати, що дверима близько до воріт, став чоловік з навислими бровами і вусами, підперезаний поверх широкого ватника; став і стукає.
Мирон Данилович пригадав: тут Сіненки; господар тут з найраніших колгоспників на селі.
Вийшла жінка і чує:
— Ваш чоловік умер. Руками вдарила об поли:
— Та як же так? Він пішов борошна шукати.
— Готовий.
Заголосила жінка на весь двір:
— Що я з малими робитиму? — їх п'ятеро. Ой, лишенько! Діти, ходімте до тата прощатись...
Як утішав сповісник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. "Це б помогти треба, так чим? — і дивився ж, замкнули: ні заробити, ні купити. Тільки в кошару женуть, а там однаковий похорон". Вийшов за село і вгледів: люди на дорозі спиняються коло мертвого, що його шапка відкотилася набік. Одна рука відкинута, друга придержує мішок. При обличчі збився сніг, ніби відгортано перед смертю. Селяни відходять; Катранник теж віддалився, роздумуючи: "Страшиться кожен мертвого, себе впізнає".
Скоро почув зойк і оглянувся — вже Сіненчиха з купою дітей підходила оплакувати покійника. Стали сім'єю і голосять. Підвода спинилася: відвозити небіжчика до ями.
Невесела дорога! Простують згорблені люди; дехто присідає перепочинути, сил нема.
(Продовження на наступній сторінці)