— Порадую своїх,— сказав дідок.— Трудно нам: жінка не здужає робити; дочка, сімнадцяти років, одиначка в нас, туберкульозна. Вчиться — їй харчів кращих треба, де взяти? Я роблю в палітурні, діло знаю, бо тридцять років практики, а зарплатня яка? Копійки? Бува, роботи набіжить, до ночі потій; потім пусто, я відпрошусь на день, — звичайно, з платні вичитують.
Мирон Данилович хотів промовити: "Біда!" — і здержався; то правда, що біда, але в цю хвилину чого нарікати? Він остеріг:
— Коли б нам довезти вимін!..
Вага зростала на плечах, ніби кожна пшонина робилася залізною, непереможно тягла вниз, і лузга ставала — як цегла, ломила плечі.
Завіяв сніг і стих. Часто відпочивали супутники, геть засапані. Як притяглися до станції, зразу ж застояли чергу по квитки. З речами отаборилися поблизу, під стіною; і ждуть — півдня.
Наближається година квитки брати, аж тут облава. Станцію оточено. До кожного клунка підходять: "Розв'язуй!" — переглядають і перетрушують.
На щастя, крупи, пшона, лузги не віднімали того дня. Борошно грабували підряд. Мирону Даниловичу і брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий, але широкораменний чоловік у рудому, ніби ржавому, пальті: мав три пуди борошна — все загарбали "круки". Мовчав остовпілий, бідолаха, ніяк не міг до тями прийти; зрештою вимовив: "Останнє! Тепер — всім кінець!.."
Жінки, ограбовані, як той чоловік, горювали голосно.
Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи "круків" і два в штатському — теж гайворони, хоч в іншому пір'ї, з парткомів, "шишки" звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік: ніби їм навіки байдужно, однак з найхижішою гостротою темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається "чисто", себто без пропусків.
Лементи жіночі проходили мимо: незначущо для них, ніби сніг, що знов зірвався з жалібним вітровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стіни станції, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і дітей.
— Знаєте, чия воля виконується через отих? — показав дідок на розпорядчиків.
— Чия? Партійний цар — їх воля.
— А через нього чия?
— Світової корчми. Повно золота і чортів.
— А далі?
Мирон Данилович мовчить, і дідок, спочутливе глянувши на нього, підказує відповідь:
— Звіра!
— Звіра?.. Якого звіра?
— Того, що в злій збиранині твориться. Але напроти нього, з багатьох теж, церква згуртована, як великий голуб. Вороги ж її складаються в подобництві звіра: він з дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі компартії,— зразу кинувся на сім'ї людські; розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, виклинатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі... Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить.
— Це ж ми бачимо!
— Бачимо це, а не видно нам, що князь і пан цього сидить близько на престолищі... Він не в пеклі: там горяч і туди вкинуть його в судний день. Тепер же ширяє під небесами — в воздусі, так названо простір між небесами і земним світом, інший простір, ніж повітряний і зірковий. Там нічого нема. Страшне море грозиться з марюками: стрічає кожну душу — зараз по смерті людини. Тільки вкріплені серцем до Церкви врятуються з прірви: однаково, чи православні, чи з других приходів. Тут, між нами. Церкві дано силу — зібрати всіх добрих, в останні часи спасіння. Держіться твердо, бо сказано: хто вірний до смерті, одержить вінець життя. В годину скорбі смертної відновіть правду перед очима! Ну, пора: потяг біжить.
Мирон Данилович був забраний всією думкою в пояснення дідкові, рішучі і гострі, що аж обпікали голосом і вражали баченою височінню. Он воно! — мов двері розчинились перед зором. І вжахнула вселенська безодня, перед якою душа втішиться думкою тихою і висвобідною — про порятунок, дужчий за смерть.
Прибув потяг; почалась веремія коло приступців.
11
Хуртовина не вгавала цілий день і цілу ніч, замітаючи навкруги: все — біле і обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю з морозним пилом, що закрив землю з поживними корінцями.
В хаті німо і всім така зимність, як в могилі: не від самого нетоплення, коли стіни вихолодніли, але також від занепалості, з голоду.
Дров мало: зосталось трохи дощок і трохи хмизу в підпіччі, треба берегти, щоб юшку зварити, бо діти зовсім охлянуть без теплого.
Кожне терпить про себе і конає мовчки. Бабуся занедужала: лежить на холодній печі, не може руки підвести.
Діти, забувши про свою біду, припадають до її плеча; беруть її зморщені стемнілі руки в свої долоні і до обличчя собі тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати її.
Дарія Олександрівна вкинула в горщик жменьку пшона: від рештки, якої вистарчало — хоч трохи зварити і посьорбати з миски двічі на день.
В сараї знайшла купку поколотих тонких пеньків і стару солому, а зовні, під стіною, відтрусила з снігу соняшничиння. Витягла розхитані кілки з решток тину; порубані, підуть в піч.
Через день, це було вранці, Дарія Олександрівна згадала: близько самого прислону над струмком, зосталися невикопані бурячки. Як вона про них забула? — можна зварити борщ і недужій поможеться.
З лопатою пішла на грядку. Відгрібши сніг, копає мерзлу землю і вибирає бурячки. Все дрібна дрібнота і небагато, на один раз в чавуні зварити. Пальці змерзли, аж зашпори заходять; довелося снігом розтирати. Несла в відерку здобич і думала: всі дома зогріються і повеселішають.
Вернулася в хату і починає перемивати бурячки. Менші діти сидять на полу, закутані — хто собі яку лахмітину забрав, і стежать мамині рухи; старший на ліжку, ніби спить, хоч тільки очі заплющив.
Дарія Олександрівна хотіла врадувати стару.
— Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогодні легше?
Немає відповіді.
"...Мабуть, мама сплять",— подумала так і знов порається з бурячками; а зауважила, що якась незвична тиша на печі,— нервами відчула: це не так, як завжди. Здається, дивна відсутність настала в хаті. І це відчуття все наростало і все дужче непокоїло Дарію Олександрівну. Вона злізла на піл і підійшла до печі; тихо, тихо питає, аби не розбудити, якщо стара спить, але, коли не спить, щоб почула.
Тишина.
Прихилилася тоді Дарія Олександрівна — глянула в обличчя старій, і враз такий страх і біль обгорнув всю істоту її, що вона не стрималася і розпачливо скрикнула: "Мамо!.."
Перед нею лежала стара з закритими очима, такими глибоко запалими і темними в заглибинах! — а застиглий рот був трішки відкритий.
Взяла її руку Дарія Олександрівна: холодна рука! Безживна, ніби сама кістка в рукаві.
Тоді жаль з гіркою образою за оце життя, закінчене в нещасті, але все праведне, все світле,— поранив, дуже поранив серце. Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця.
Дарія Олександрівна мовчить біля печі, а сльози біжать, біжать неслухняні, одна по одній — ніщо не спинить їх, тільки часом судома струсить груди і плечі; і нічого не бачать очі за плачем. Лише чує вона, що діти всі збилися біля неї і менші квилять.
Коли втихли менші, видно було: вони налякані; і говорили тихо, шелестіли, як пташенята.
"...Бабуся мертва", — потім повторювали, не то переконуючи самі себе, не то питаючи маму.
Дарія Олександрівна спорядила стару на відхід і, з поміччю старшого сина, перенесла через сіни — на стіл, в другу хату, що стояла останнім часом зачинена. Так і говорили, як треба було зайти туди: "в другу хату", хоч то тільки половина житла.
— Андрійку! — наказує пошепки мати. — Піди принеси свічку: вона в скриньці, і сірники — на карнизі.
Приніс хлопець, що мати звеліла. От, горить свічка в руках бабусі, кидаючи блідий посвіт на обличчя, що так пожовкло і вкрилось тінню, так схуднуло і запалося. Сама шкіра вкриває череп. Але вираз був спокійний. І навіть здавалося: ледве помітний відтінок врочистості оповив обличчя.
— Моліться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство! — просить мати, стримуючи плач і з зупинками вимовляючи слова.
Послухалися малі, посхиляли чола: шепчуть, хто як уміє.
— А тепер ідіть, мої любі, я сама побуду коло бабусі! Чує мати, як вони перейшли через сіни в світлицю і двері зачинили.
Видається їй — тут стара десь і глядить невидимо, з нею говорити можна: почує, коли проказати.
— Мамо!—втишуючи серце, просить вона.—Я знаю: ви нас любили і все для нас віддали, собі не взяли нічого; ми такі винні перед вами, дуже винні, не пам'ятайте, чим ми вразили!
Дарія Олександрівна присіла долі, притулилася головою до дошки стола і знов так гірко і невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос, щоб діти не почули: ніби струмок залив обличчя; поки притихла.
Підвелась і стояла, закривши обличчя долонями і хитаючи головою в відчаї.
(Продовження на наступній сторінці)