Вона просвітлила творчість: в світоглядовому складі її, в повноті духовного значення і краси, з якими вірші захоплюють кожне немертве серце і покращують його. Тільки навмисні сліпці не можуть побачити поетової побожности, справжньої і щирої, в цілому "Кобзарі" і зокрема в творах з візією Царства Божого, що єднає небо і землю, відроджуючи людей з пропащого побуту і освячуючи їх. До таких належить "недомучений варнак": Дивлюся,
Мов на небі висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють. Дивлюся я, а сам млію. Тихо задзвонили У Київі мов на небі...
0 Боже мій милий!
Який дивний Ти. Я плакав, До полудня плакав. Так мені любо стало:
1 малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився ... Подивився кругом себе І, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись...
Поезія цих рядків гарна і повна сердечности, ніби вірші Вольфрама фон Ешенбаха та інших майстрів, що славили священний Монсальват.
Питання про релігійність чи атеїзм Шевченка — це питання про світогляд одного з найбільших ліриків світової літератури. Для науки об'єктивної воно, в його першорядній значності ,виступає з повною вагою всіх його сторін; з окремими прикметами і явищами, що деколи одні одним суперечать.
Так висвітлюють спадщину інших великих поетів на Сході й Заході, іноді в цілих бібліотеках, складених з досліджень про один твір.
Але теперішнє радянське літературознавство наперед приносить настанову від партійного кола, згідно з якою світогляд поета мусить бути при одній "генеральній лінії". Така настанова призводить до курйозів або до схоляетики, зовеш далекої від наукового дослідження.
Бога тут, при розборі світоглядових поезій Шевченка, треба весь час мати перед очима ту особливість релігійного життя людей, що вони не йдуть прямою дорогою через площу, але наче сходять на верхів'я гір, до духовного сонця, між всіма туманами і грозовими хмарами: стежкою тісною і нерівною — край безодень. Підносяться і зриваються, терплять болючі падіння, мучаться сумнівом і зневірою, іноді навіть відступністю, після якої настають гіркі, з кривавими сльозами, каяття і спокути. Весь час — боротьба духовна: гостра, пекуча, з терпіннями і зусиллями душі в стражденних відчуттях.
Так було навіть з декотрими великими праведниками в минулому — на їх гірській стежці, де тільки через подолання всякого сумніву і страху підносилися до стану очищення власного серця від гріховної тьми.
Часто буває так з надзвичайно чутливою і віруючою людиною в мистецтві, коли, як Шевченко, серед виняткових обставин доведена до розпачу всіма нещастями, і то не стільки своїми, скільки — ближніх своїх, впадає в зневіру, навіть з образою для Творця: в висловах духовного самознищення, після чого каяття з найбільшою гіркотою загладжує наслідки тимчасового відвороту. Так терпів і Шевченко.
Але його твори: "Єретик", "Молитва", "Подражаніє Ієзекіїлю", "Осії. Глава XIV", "Во Іудеї во дні они", "Така, як ти, колись лілея", "Подражаніє 11 псалму", "Ісая. Глава 35", "Лічу в неволі дні і ночі", і десятки, десятки крім них, сповнені чистим християнським духом. Весь "Кобзар" пройнятий ним, як небагато інших творів світової поезії, скажім, поема Данте чи Мільтона, чи вірші, що складали мудрі християнські лірики: Франціск із Ассізі, Сковорода, Хуан де ля Крус, Якопо да Тодді та інші.
Майже на кожній сторінці "Кобзаря" читаємо такі вислови поета-християнина: "Будем жить, людей любить, святого Господа хвалить"; "Боже милий! Як хочеться жити і любити Твою правду"; "я тихо Богу помолюся"; "Слава Тобі, Христе Боже!"
Шевченко писав, як про завінчення життя, про можливість славити Бога. Весь довколишній світ — книга похвали.
І місяць з зорями сіяв, 1 соловейко на калині То затихав, то щебетав, Святого Бога вихваляв; І все то, все то в Україні !.. *
Молюся! Господи, молюсь! Тебе хвалить не перестану! Найлюбіша хвилина життя поетового: коли можна в мирі душевному говорити до Бога.
За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває рожевою пеленою, Мов малу дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З Богом заговорить ...
Шевченко заповідав нащадкам віру в Бога як найкоштовніший скарб життя, про який нагадується постійно в цілому "Кобзарі"; заповідав, знаючи, що від віри живої — спасіння: в цьому житті і той-бічному.
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Поклоняться всі язики
Вовіки і віки.
Злагодивши шкільний Буквар, Шевченко сам написав до нього повчення про віру Христову і подав разом з молитвами. Читаємо:
"Ширилось і ширилось святеє слово Христове, на опоганеній землі. Огнем і кров'ю людською очистилося, яко злато в горнилі, теє святеє Божеє слово, але своїм святим тихим, ясним світом, тоді ж осліпило очі людей поганих; найшлись лжеучителі і лжепророки. Тоді, 315 року по воплощенії сина Божія, в городі Нікеї зібрались пресвітери і єпископи, ревнителі святої Христової заповіді, і одностайне, однодушне написали Християнам символ віри".
"Беззаконіє і неправда вкрались знову в душу людськую, і Правдоучителі сховалися в дебрі і вертепи; побудували собі скити, келії, і святії монастирі; і в своєму святому пристанищі молилися Богу; і іноді подавали святеє правди слово беззаконним темним людям. Тоді, коло 372 року, в тихій своїй келії, озвався за слово Христове Едеський диякон Єфрем Сірін, і повчав людей і в Церкві і на улиці, яко заповідь Христову передав нам свою святую молитву".
Ці слова Шевченко написав незадовго до смерти, в кінці 1860 року, і вони мають значення його духовного заповіту для всіх молодих поколінь в Україні.
Отже, комуністи через Академію Наук і видавництва в Києві і всьому СРСР вчинили вражаючий фальш супроти "Кобзаря", розповсюдивши силу друків про нього, ніби про твір поета-безвірника.
Треба визволяти Шевченка з каторжної омани; розбивати бронзові накладки-міти, з яких зложено підмінну личину.
Ось — міт про Шевченка як поклінного школяра в "революційних демократів", Добролюбова і Чернишевського.
З численних прикладів візьмем характерний, видання Академії Наук СРСР: "Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко"; друковано в Москві 1954 року. Тут скрізь означення про поета: "солідаризуючись із Чєрнишєвським і вторячи йому"; "як Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов, він (себто Шевченко)..."; для Шевченка від Чернишевського — "надхненна сила"; "величезний вплив", "теоретична зброя"; дружба з ним "помогла піднятися"; Шевченко "перетворює в життя" його "формулу", і т. п. Словом, наш Шевченко тільки слідоступ за плечима росіян — Добролюбова й Чернишевського. Чи ж так воно насправді?
Ану пригляньмося до бронзової вигадки! Коли народився Добролюбов? — 1836 року; а коли в світ вийшов "Кобзар" Тараса Шевченка? — 1840 року; і коли закінчена поема Шевченка "Гайдамаки", в якій цілком виразилися його погляди і на минувшину і на сучасність України? — 1841 року.
Скільки віку тоді було Добролюбову? — 4 чи 5 років; пішки ходив під стіл, на якому лежав "Кобзар" Тараса Шевченка.
Коли народився Чернишевський? — 1828 року. Скільки віку було йому, коли вийшов "Кобзар"? — 12 років; школярем сидів біля стола, на якому лежав Шевченків "Кобзар".
В 1845 році з'являються твори Шевченка, в яких всьому світові видно цілком зформований світогляд з концепцією філософською, історіософічною, мистецькою, соціяльною, релігійною: "Великий льох", "Іван Гус", "Кавказ", "І мертвим, і живим, і ненарожденним", "Заповіт", "Псалми", "Холодний яр", "Наймичка", "Сліпий" та інші.
Скільки років було Добролюбову? — 9 років: міг читати ті твори, водячи пальцем і не розуміючи. Скільки років було тоді Чернишевському? — 17 років: міг читати і частинно ,трішечки розуміти концептивну сторону.
В 1847 році Шевченка заарештовано, суджено і вислано. Через десятиліття, в 1857 році, приходить наказ про звільнення. Наступного року, як записав Шевченко, "громоносний локомотив", зупинився в Петербурзі.
Чи поезія Шевченка в цей час співзвучна світоглядові затятого атеїста і противника християнства — Чернишевського?
Ні, якраз діяметрально протилежна! — про що й свідчать такі вершинні твори світової християнської поезії в XIX столітті, як "Неофіти", "Марія", "Еретик" та інші.
А потім? Теж — протилежна.
Читаймо "Молитву" Шевченка (1860 року), про яку Академія Наук УРСР проголосила, що там поет "пропаґує атеїзм".
Там благання до Бога: подати тільки "любов, сердечний рай", всім "братолюбіє" послати, щоб ми "любили правду на землі". Шевченко навіть поправляє вірші, видалюючи з наступних варіянтів почуття ненависти.
Треба тільки спинити зло і його творців, але не мстити з ненавистю і жорстокістю: це цілковита протилежність до ненависницької пропаганди "революційних демократів".
(Продовження на наступній сторінці)