Яка ж моторошна річ — та "академічна" заява!.. вона вказує, що літературознавча "радянська наука" в Академії Наук в УРСР протиставлена важливим фактам з історії українського письменства і, як також "радянська преса", змеженіла вкрай.
її зобов'язали складати бронзову личину з мітів — для закриття справжнього образу поета, що в апогеї свого творчого піднесення змалював, як найвищий подвиг на землі, терпіння і мучеництво в ім'я Христа.
Тепер пригляньмося до поеми "Марія"; написана в кінці 1859 року, теж на вершині Шевченкового генія, вона, як і "Неофіти", належить до його шедеврів.
Чи тут є "пропагування" атеїзму ,згідно з заявою Академії Наук?
Передусім треба означити, що оповідаючи про життя і самопожертву Марії, поет вибрав погляд, якого дотримуються виразники декотрих течій т. зв. реформованого християнства: шануючи святість Богоматері, заперечують догмат непорочного зачаття, прийнятий католицькою Церквою і Церквою православною. III Вселенський собор Ефеський назвав Марію Пріснодівою і так славлять співи в Божій Службі.
Шевченко мав глибоку відразу до мертвотних явищ, спричинених частиною діячів офіційного російського православія, в ієрархії якого бачив скорупованість. Про тих попереджено ще в "Апокаліпсисі" найсуворішими словами; наприклад, "і Ангелові (вісникові, тут — єпископові) Сардійської церкви напиши: так говорить Той, хто має сім духів Божих і сім зірок: знаю твої діла; ти носиш ім'я, ніби живий, але ти мертвий". І потім: "і Ангелові Лаодікійської церкви напиши... ти говориш: я багатий, розбагатів і ні в чому не маю потреби; а не знаєш, що ти нещасний і жалкий, і злиденний і сліпий і голий. Раджу тобі купити в Мене золото, огнем очищене, щоб збагатитися, і білу одежу, щоб одягнутися..."
Шевченко дуже добре знав Євангеліє, і бачачи те, проти чого попереджувано, — бичував вчинки декотрих серед кліру, які не послухалися пророцтва. І він вважав: потрібне очищення, подібне до того, що проголосив Іван Гус, вибраний в герої поеми "Єретик".
Це переконання ніскільки не зменшувало побожності! Шевченка-християнина. Він з невиразимим благоговінням звертався до Богоматері і славив її пресвітлу святість. І в поемі "Марія" звернення його звучить як дивний псалом до Цариці неба, до якої схиляється в молитовному поклоні, виспівуючи своє серце — всі жалі і скорбі.
Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю. Святая сило всіх святих! Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, пречистая на їх, Отих окрадених ,сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пєтая! благаю! Царице неба і землі!
Звеличення Богоматері духовною красою і уклінною шаною приєднується до найкращих сторінок релігійної поезії на Заході.
О світе наш незаходимий! О Ти, пречистая в женах! Благоуханний сельний крине! І сталося дивним чином, що Шевченко в сюжеті поеми відбивши реформаційний погляд, сам же — в особистих віршах, від себе — оспівав Богородицю Пріснодіву, пречисту і пренепорочну: як славлять католицька і православна Церква. Він боготворить Христа як Спасителя світу, як Месію, як "живого істинного Бога", — всі ці означення дано е поемі; і сказано, що Спаситель вчив: Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Марія, слухаючи повчення Сина, мала радість неізреченну — Самого Бога на землі Вона вже зріла. Після того, як Ісус Христос та Іоан Хреститель "путем терновим" розійшлись, — обидва здійснили найвищу самопожертву.
Учні, втративши Наставника, настрахані грізною карою смерти, занепали духом; тоді Марія їх скликала і підбадьорила.
І Ти великая в женах! І їх униніе і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії!
В поемі "Марія", віршами ясними, як сонце, прославлена Богоматір, що через Неї світло слова Божого поширилося на всі кінці землі — між всіма народами. Це ж є і подвиг .значення якого поет "пропагує", супроти всякого безвірництва. Він відновлює культ Богоматері Покрови, що його ісповідували запорозькі братчики. Тому і в вірші "Іржавець" — звернення до її милости в позвах із царем і спів про її заступництва за січовиків:
Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала Матер Божа Сльозами святими. Заплакала милосерда, Неначе за Сином. І Бог зглянувсь на ті сльози. Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглій дорозі.
Вернулися запорожці,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовний
Образ Пресвятої.
Поставили в Іржавиці
В мурованім храмі.
Отам Вона й досі плаче
Та за козаками. В світлі Шевченкової поеми, автори "академічних "заяв негаразд виглядають, а ще гірше — їхні начальники, про яких було в поета грозове передчуття:
О муко! О тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних, жаль, Сліпі і малії душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот і кують Кайдани новії.
*
... Правда Божа Встає вже, встала на землі. Щоб фараони стереглись.
І зовсім по-сучасному звучать рядки з візією смерти страшного мучителя:
Царя вже Ірода не стало. Чогось увечорі наївсь, Та так наївся, що й опрігсь, — Такеє то мені сказали.
Між іншим, додано і про "вчителів" (хоч тоді ще не було Академії Наук УРСР) — про тих, які противляться правді:
Без правди горе! — Горе вам...
Чи не тому вирішили, що "у пляні нашого завдання" і т. д., треба скоріш відшарпнутись на сторону.
Тут є глибока причина. Вже вичерпано суто комуністичні авторитети при совітчині, передусім авторитети "клясиків марксизму", багатокнижництво яких виявилося в ході "соцбудівництва" мертвою мудрістю, нецікавою і непереконливою для живого життя. І режим присусідився до календаря національного з його надійними клясиками. Замісто марксистського "прометеїзму", що перестав захоплювати маси, почали припрягати національну героїку з історії царської Росії і, почасти, з минувшини народів підкорених. На додачу до пригаслого і прив'ялого ідеологічного патосу, браного від первоосновників і продовжувачів комінтерщини, стали привертати впливи з творчої сфери великих діячів літератури і мистецтва: щоб осінити сіризну "соцбудівництва", духовно озлиденілого вкрай.
Ця т. м. "контрактація" авторитету класиків національних для звеличення невдалого експерименту відбувається в найбільшому ,хоч 1 штучному, навіть ґвалтовному пристроюванні творчих велетнів — до стану речей в СССР.
Довго борсалися навколо постаті Шевченка; приміряли різні викройки, підшиваючи його світогляд до совітчини, і все — марно. А мусіли знайти вихід, бо пошана до імени Шевченка серед народу безмежна: мати його проти себе, означало для партії ідеологічну поразку. Коли ж побачили, що справа з приточуванням безнадійна, пішли на прямі підробки, і виставили світогляд поета в совітоподібній ортодоксальності, потрібній для пропаґандивного вжитку.
Перетворено побожного клясика в атеїста і пояснено метаморфозу зачіпками з окремих висловів. Але вони в "Кобзарі" становлять тільки епізодичні елементи світогляду: не виражають його єства і духовного складу, характеру і системи. Хвилинами виявляють найбурхливіший, до станів відчаю, почуттєвий драматизм творчости, а часом крайній розпач перед несвітськими кривдами, який, відбившися в несамовитих протиставах образної мови, скоро ж і проходить
Здається, серце Шевченкове вподібнювалося до вулканної гори, коли вона руйнує себе в огненних вибухах, закриваючи попелом небо і сонце, розкидаючи гаряче каміння і спливаючи полум'яною кров'ю, мов від нестерпної муки на глибині. Пройде вибух, — знов над вершиною відкриється сонце в чистому небі. Так серце поетове терпіло горе; і ті люди, що судять з окремих розпечених каменів, під час розпачу кинутих до блакиті небесної, ліпше б мовчали.
В стані обурення і зневіри, з болями сердечними і розсердженістю, навіть з приступами нестямного гніву, він кинув декілька пекучих віршових рядків докору і винувачення, в стилі богоборства, що ширилося тоді в романтичній літературі. її мотиви заперечення підносив творчий Захід, маючи на чолі Байрона і декотрих "бурхливих геніїв" новішого покоління.
"Кобзар" містить в кількох місцях зовсім короткі віршові вислови з закидами — відбитками не світогляду, а раптових збурень душевних, що швидко минають і змінюються МОЛИТОВНІСТЮ, постійною і глибинною для Шевченкового серця. Іноді поет вживає назву "ідоли" і, — також у множині і мало-значності, — "боги": завжди для означення вигаданих людьми кумирів, при яких лукаві люди коять зло і обман, так само, як вони, "вовки в овечій шкірі", часом прикриваються також ім'ям істинного Бога, — коли коять лихо.
їхньому криводумству протиставлена, численними і найрішучішими віршами "Кобзаря", як творчої цілости, віра в єдиного Бога Вседержителя, — то була віра всього життя Шевченкового.
(Продовження на наступній сторінці)