«Нова рябина» Іван Багряний

Читати онлайн твір Івана Багряного «Нова рябина»

A- A+ A A1 A2 A3

Це вже геть згодом. Вдома. Коли за обідом мова якось зайшла про хиби й недоліки в роботі колгоспу — які, до речі, так болять цій товаришці, звичайній колгоспівці — молодій, напівписьменній. Але завзятій жінці.

— А я думаю так (це на хустки з’їхало. Ніяк вона й досі не може заспокоїтись). По-мойому: не вистачило – не треба було й починати, дражнити не треба було. Бут ту не про хустки йшлося – йшлося про хорошу зустріч і товариську подяку.

Ну, а коли почали давати, то давали б усім, або на вибір. Не вистачило всім, треба було дати кращим, зразковим, хто більш трудоднів виробив і найкраще виробив. Треба було не полінуватися й заздалегідь це продумати, підрахувати. І так і сказати: передовикам, а іншим згодом — то ніхто б і не гнівався.

А то, бач, що зробили: почали давати вряд. І вийшло: хто перший дотовпився, той і получив. І хоч вона має може найменше трудоднів, а я може найбільше, вона, виходить хороша, а мені дуля. Хто ж тут не розсердиться? І як тут не нарікати колгоспівкам, що їх так обійшли.

І не за хустку шкода (хустку я можу взяти собі й за трудодні та й носити), ні, шкода за кривду.

Ми не за нагороду робили – робили за совість, і робимо й робитимемо. Але, якщо схотіти потішити, то треба було зробити так, щоб нікому не кривдно було. От що.

А тепер казатимуть: "Жінки недовольні", "жінки колотяться", "темні".

Понятно, не дуже видні і, понятно, колотитимуться, як от отак робити. Ні, не по-мойому. Безглуздо. Я їм це у вічі скажу, та ще й на загальних зборах, при всіх" .

Ділова й завзята молодиця. Оцю б до правління. Правда, вона зовсім неписьменна, і вона має двійко малих діток.

 

***

"Все добре, і скрізь порядок ніби. І колгосп — це не така страшна штука, як думали, як розписували всякі там, їрунду вигадуючи. Я от працюю в гурті і вже так звикла й призвичаїлася, що й не знаю, як би я без того гурту й жила тепер. А от тільки…

Не вміємо ми, мабуть, ще як слід хазяйнувати в гурті, не навчилися ще. Чи мо’ в керівників не вистачає пороху, слабі мо’. Багато ще в нас неполадок.

Взяти, приміром, хоч би й ясла. Ясла — це діти, а діти — це все для матері. Ну і бачила я ясла в людей — так хіба в нас такі? Як от і не віддаю свого в ясла, залишаю з дідом, — хай хоч і замурзане, але, принаймні, знатиму, що воно доглянуте й не голодне, бо в яслах…Зле з яслами. Багато їх у нас — аж у 4-х чи 5-х місцях (у самій Будьоннівці), та тільки діла мало, розкидані бо, розпорошені по всьому селищу і треба дуже багато прислуги, щоб налагодити справу як слід, а людей таких умілих катма.

А нема щоб вкупі все це, щоб в одному приміщенні. Тоді б легше й доглядати і краще було б; всі ті, що працюють нарізно працювали б гуртом.

Погано ще тим (це, дійсно, насамперед впадає в око), що нема кому як слід "по настояному" ходити біля дітей — одна людина на всіх не розірветься.

А можна було б все це полагодити, коли б вчасно і як слід до цього взятися, щоб було кому над цим подумати.

Одне слово, іноді — чи бракує ще досвіду, а чи ліньки нашим керівникам поворушити мізком.

Сподіваємось на цього нового голову. Він робітник. Цей може дасть раду всьому, хоч і плохий ніби. Та він діловий і дуже багато працює…".

 

9. ДЗВЕНЯТЬ КОСИ…КУВАДЛА ДЗВЕНЯТЬ

Клеплють. Щоранку йде перестук по селу — ладнають, кують, до жнив готуються.

У кузні цілий день весело гомонять молотки — колгоспів ці сквапно ремонтують с.-г. машини; підкручують, міняють старі частини, припасовують нові. Жнива-бо на носі.

Тиждень, два — кінчать ось косити луки — і на поле. Туди, де жита й пшениці стоять, як стіна, де всі надії, ударництво й соцзмагання шумлять буйним колосом, наливаються, стигнуть. Від того, який буде врожай — багато залежить.

Це перші жнива колгоспівські. Через те й готуються до них так пильно, заздалегідь, як і до весни готувалися. Щоб не було зривів, щоб не пасти задніх і щоб не дати нагоди ворогам тикати пальцями:

— Ага! А ми хіба не казали?! Не колективізація, а один розор.

Весною може б хто й тикнув, так нікуди було.

— Це вони так за новинки, згарячу так погнали здорово… Подивимось далі… Щоб часом, глядіть, не того, не обіс…ся, — шипіли єхидно підкуркульники.

Так от, щоб того… щоб заціпило їм. Посміятись гуртом, молодо, і довести, що то таке колгосп і що то таке — колгоспники, як навесні довели…

 

10. ТРИ ПОКОЛІННЯ

Дід. Невістка з сином. І нарешті — Марійка з братіком.

Три покоління під цею одною стріхою; такі вони споріднені і разом такі відмінні одно від одного. І так вражає ця хата, затінена яблуневими вітами, вражає, як живий плакат, як діаграма.

Минуле, сучасне й майбутнє.

Дід — це минуле, його жертва. Він бачив і пережив кріпаччину, поневолення від царату, безправ’я, жахливі злидні. Вони його зігнули й виснажили. Дід доживає.

Невістка з сином — молоде, бадьоре подружжя — хазяїни великої епохи, колгоспівці. Невістка, ота сама Докія, брава молодиця. Чоловік її не згірший за неї, веселої вдачі.

І, нарешті, Марійка з братіком. Цим належить майбутнє. Все майбутнє. Тим часом Марійка гойдається в колисці, розмовляє невідомо з ким на невідомій кому мові, а братік (старший за сестру), прикусивши кінчик язика, старанно списує щось із книжки.

Дід залишається завжди сам на хазяйстві з онуками. Задумано палить свою люльку, куховарить і пильнує третього покоління.

Ми з ним умовились про харчі і тепер він має собі ще одну функцію: зав. їдальні. Себто харчити одного клієнта. А ще — має з ким погомоніти. Ми з ним по обіді довго сидимо при вікні, що в нього зазирають яблуневі віти, обтяжені пуп’янками, і, дивлячись, як Марійка вчиться дибати, палимо тютюн і гомонимо як давні приятелі.

Пройшовши важкий тернистий шлях, він зазирає в минуле, як у книгу, листає й вичитує межи неї сумні й смішні химерні сторінки. Не вернеться воно, як не вернеться й його молодість.

Бабуся його вже давно дотоптала свою стежку і відійшла, а він, хоч і дебелий ще, але теж пора збиратися. Тільки він хотів би (дуже хотів би!) побачити ще, як житиме Марійка й Петрик, як житимуть онуки, і розповісти тоді їм, як жили їхні діди-прадіди, щоб знали що то таке — безправ’я, щоб любили й шанували волю над усе, щоб берегли її як ока…

І усміхається дідусь, дивлячись на малят і знаючи, що онуки вже житимуть по-справжньому, по-людському і навіть і в голову їм не спаде, що було колись інакше; по обличчю йому бігає сонячний зайчик з вікна, перегортає з дідусем минуле.

А знадвору вривається жвавий, бадьорий стук, дзвін кувадла. Сонячний дзвін і загонистий стук.

То звідти, це там, де невістка й син, разом з тисячею інших невісток і синів, ставлять крокви, закладають підмурки, — звідти, де кують Марійці майбутнє.

1931 р. Червень.