— Та ні…Де ж би…хоч…Правда, — вилаяла раз прилюдно, назвала п’яницею і…(тим, що за бабами тягається). Так хіба ж не правда? (Їй-бо, правда! Як він бо й вуха біля чужої жінки одморозив. Ну й тільки оце й всього, о.
(Ого!...З цього треба було й починати. Досить і цього, тітко! А тітка всерйоз не надавала цьому ніякого значення.)
— Вірно, прилюдно це я, але ж і правду рубонула. Та й потім, — до чого ж тут політика і до чого план? Каже: "Скридитація". А чорти батька його знає (пауза).
Виходить, тітка за дискредитацію потерпає, сама того не знаючи. Чітко й одразу уявилося, як це воно вийшло і як стала тітка "підкуркульницею…тим часом тітка з чистим сумлінням доказує свою історію.
Одне слово — зробили, як схотіли, обкрутили і цить.
"Та що ж ви робите? Та де ж такий закон є?"
І не говори. А кричатимеш — будеш агітувати — гірше буде. Так як же не кричатимеш?..
А потім якось під’їхали підводою і, не знайшовши, що б узяти, — забрали кабана. Та й не кабан же то був, а кабанчик — єдине багатство з усього — і годувала, від рота собі одриваючи.
Як узяло ж мене тоді за живе. Та чия ж це власть, га? Та чи я куркулиха, що багатші за мене в колгоспі, а мене розбирають, і головно — кабана забрали, план довели, погрожують.
Так не буде ж по-вашому! Будь-що буде, але не по-вашому. І щодня до сільради чешу. Кричить на мене голова, гримає — і не доступитись. Хай ти, думаю, сказишся. Та до району — раз!
Ага! Он бач. Вони думали — дурна баба, а баба знайшла дорогу, знайшла справжню власть.
У районі й голову над тим собі не довгу морочили, тільки глянули на мої папери, знизали здивовано й кажуть, що ніякого плану мені не полагається, як по закону. Біднячка я. І всі документи як слід. "Перевірити справу" й перевірили…
А сільрада бач, що втнула: план довести довели, тільки так усе зробили, щоб і район про це не знав, і все невірні якісь документи поробили. Тільки ж не вийшло по-їхньому.
Скостили план. Я як на світ народилася. А голова: то був гримав усе, як не в шию штовхав, а то, брат, такий рідний та милий.
Ага. Стій же, думаю, трясця твоїй бабці. Ти ще мені й кабанчика вернеш. Живого вернеш…Умру, а тобі не поступлюся, докажу, яка я "куркулиха"…ну і…тут раптом жінка засмутилася і несподівано збавила тону. Похнюпилась: за цього кабанчика ото й іде й досі війна.
Уже й голову нашого зняли геть (прошпетилися. Суд, кажуть, йому буде. Давно б так…). Уже й кабанець той десь досі або дох, або його ззіли давно, або мо’, виріс з бугая, — а справа ні сюди, ні туди.
Район пропонує повернути. Сільрада каже: "Де я його візьму? Бери, каже, гроші по твердій ціні".
"Не візьму, кажу, я грошей. Кабана я здавала не державі. І нікому я не здавала, —не було такого закону. Кабана в мене відняли супроти закону, як і план довели. План скасували? "Скасували". Голову зняли за всякі такі й подібні діла? "Зняли"…Так хай же він мені повертає й кабанчика, хай повертає…
— "Ну тоді йти до району". Тим часом лякають мене знову, що ніби проти власті виступаю. Та де ж я виступаю проти власті? Я ж тільки управи на самочинство шукаю.
Розповівши, тітка замовкла і знову, схиливши голову, збивала поруч пилюку на колії. А вже аж по довгій мовчанці гірко докинула, як резолюцію:
— А ви кажете до колгоспу…Та як же я до колгоспу піду, як отака неправда? Га? Та якщо отакі будуть у колгоспі заправляти, то навіщо ж мені тоді той і колгосп…
По нивах — житами й пшеницями, що стали над шляхом на цілий людський зріст — подихає злегка вранішній вітер. І небо з червоного стає золотим. Ген, де смужкою піднявся туман, у низині понад Ворсклою бовваніє село, там досинає Нова Рябина, поставивши вітряки над шляхом на чаті.
Мені й чудно й прикро з тітчиного оповідання, надто ж з її заклопотаного обличчя, з вуст отих ворухливих, войовничо, міцно стулених. Аж дивно, де тільки в цієї жінки та стільки енергії й ініціативи береться.
Ні, їй треба бути в колгоспі. Вона мусить там бути і бути попереду з усією своєю завзятістю, з такою твердою вдачею; логічно цим і мусить ця її війна скінчитись. Але…подумати тільки, скільки часу й енергії, скільки нервів коштує вся ця історія, ця тяганина, скільки через те недовіри, сумнівів і вагань — і все через якогось головотяпа. І скільки ще тих головотяпів є на радянській землі…Часто ж вони бувають навіть одвертими шкідниками, куркульськими посіпаками.
Пригадалось, як взимку, на цьому самому шляху, тільки на санях, я мав розмову з дядьком. Їхали ми разом шкапою до села Яблучного. Це тут же, поруч. Говорили про колективізацію. І ось цей дядько, червоний партизан у минулому, потім червоноармієць, кілька разів поранений за неї ж, за революцію, бувши, а тепер звичайний собі, плохенький селянин-злидень — цей дядько на запитання, "чого він не в колгоспі" — відповів з гіркою іронією:
— "Як же я буду в колгоспі, коли навіть влада, коли той самий голова й члени сільради, беручи мене за петельки, щоб я йшов, самі не те, що не вступають до колгоспу, а навіть і не збираються. Замість того, пиячать з куркулями, багатіють, а нашого брата женуть в соз…Ще й глузують…"
— Але як же так. Стійте! Та ви ж червоний партизан. Та ви б до району. Є навіть партизанська ваша комісія…
Дядько тільки безнадійно махнув рукою. "У мене семеро дітей…Та й пробували інші — закаялись. Сільрада тут власть, і роблять, що хочуть. Як тільки що — "А ти проти власті?! — і пішло. А до району далеко…І скільки я не силкувався переконати дядька, що це ж контрреволюція ось така "власть", та таких до бупру . Треба йти в колгоспи, брати ініціативу до своїх рук і за жабра таку "владу".
Дядько з усім охоче згоджувався, але…похнюплено крутив батіжком і дивився десь понуро в білий сніговий простір. У нього семеро дітей, і до того ж він хорий…
Цілковита протилежність до цеї тітки.
Не знаю, чи вступив нарешті цей дядько до колгоспу, чи й досі крутить батіжком розгублено, але, що та Яблучанська сільрада таки потрапила до бупру, то це факт . Скінчилась їм сваволя й пиятика з куркулями на лаві підсудних, що й мусіло бути і з чим я дуже добре обізнаний.
Побоявся партизан взяти "власть" за жабра — прийшли такі, що взяли. Та хіба ж так узяли! І візьмуть знову. За хвіст і к божій матері в очерет гальмувати й шкодити.
І це (тітку послухавши) треба частенько проробляти, щоб Нова Рябина стала справді новою, а тітка Уляна не марнувала часу на походеньки, на безглузду "війну", а натомість працювала десь в колгоспній ударній бригаді та на громадській роботі.
2. СЕЛО! І СЕРЦЕ ВІДПОЧИНЕ… СТАЛЕВИЙ КІНЬ НА БУРЯКИ
Лише засіріє і сонце позолотить схід — по селу вже гасає трактор. Стугонить, зухвало, потужно. І від того обов’язково спадає на думку оте славнозвісне:
"Село! І серце відпочине…
Село на нашій Україні
Неначе писанка…"
Гай-гай. Не писанка. І не відпочине серце. І не дать йому відпочивати, не дать! Напружено й ритмічно, зрушене нарешті, б’ється воно, поспішає вперед, поспішає догнати те, що проспали "відпочивавши" століття. Хай б’ється. Хай поспішає.
Глянь!..
Ще сонце не зійшло, а в писанці тій тарарам, а в писанці гуд двигтить і тіпає обірвані сни, — то в ній (у писанці ж таки) вилупилось залізне курча і гасає по ній (по писанці), як Марко по пеклу, аж шкаралуща тремтить і розпадається.
І не курча то, а серце — ім’я ж йому — машина. Ні, не писанка то, що гуде і так рано зворушилось, — це колгоспія.
Бач…
Таке воно завзяте нині
Село на нашій Україні,
На нашій,
На новій землі.
Гуртом,
Без бога,
На машині….
Ні, не пізнать ці гори сині,
Як не пізнать "раби малі".
А це ж усього диш Нова Рябина, глухий закуток над Ворсклом, там, де розкинулися безкраї луки й голубіють гори.
Гори — це на правому березі, насупроти.
Може й ті самі, що сумував за ними великий співець поневолених, у панській неволі на засланні бувши:
"Гори мої високії…
Та тут не такії –
Руді-руді, аж червоні,
А там — голубії".
***
На світанку по селу стугонить трактор, гудом крицевим полохає сни. Щодня. Це перше, що впадає на око і б’є в вуха.
Широченною вулицею котить він валку возів — цілий ешелон, — а на возах цілу армію дівчат із сапачками, із співами…
Це колгоспівки. Це на буряки.
Підіймаючи хмару пилюки гримить оригінальний витвір епохи реконструкції: елешон без рейок і шпал, затьмарюючи кол. ідилічну "Малоросію" крицевою міццю.
Оце ідилія!
Правда, вишневими садками Рябина ніколи не пишалася, як не пишалася й гаями, і оті слова Тараса Григоровича про писанку її найменше стосувалися, але в цілому була вона така точнісінька, як і всі: дика, інертна, безперспективна нора. В минулому — печальне кріпацьке село. А от тепер…
Колгоспія на крицевих колесах, на широченнім шляху…
Дівчата співають пісень, перегукуються, гомонять молодо.
(Продовження на наступній сторінці)