А дачники никали по фойє й "наводили паніку" на місцеву публіку, що поштиво розступалася перед ними; розглядали портрети вождів, скульптури, макети оформлення всіх попередніх вистав, на спеціальних підставках розставлені попід стінами, стенди фотосвітлин з найкращих сцен різних п'єс, а особливо макети й світлини цієї останньої вистави, цієї прем'єри, — й кривилися знуджено, скептично, з виглядом людей, що бачили в "столиці всіх столиць" справжнє мистецтво, а це — "ах, ах, провінція!". Але з ще більшим почуттям власної вищості дорогі гості розглядали публіку, вони навіть не ховали того почуття власної вищості й гідності, відбитого в кривих посмішках, — оглядали цих "пейзанів" і "пейзанок" так, як напевно англійські та взагалі європейські колонізатори не розглядали колись готтентотів чи бушменів "відкритої" ними Африки, чи екзотичних дикунів Малайї. І це таки були "екзотичні" тубільці, як на рафінованого аборигена Москви. Ну, от така, скажем, дівчина, що засоромлено ховається за спину хлопця! — сорочка на ній вишита пишними квітами, така, знаєте, "малоросійська", доісторична пейзанська сорочка, ще як у Гоголя в "Сорочинському ярмарку", а спідничка коротенька, з претензією на сучасну моду, щільно обтягає стегна, а ноги — голі, взуті в якесь розчавлене копито, а не в елегантну туфельку. Ну, що це?! А коса в півпуда вагою, аж згинає дівочу шию, відтягаючи голову назад! — Ну хіба може бути щось смішнішого?!. І обличчя дачниць і дачників розтягаються в делікатно-іронічну, "братню" посмішку. Такий несмак! Боже, який несмак! А хлопці ще смішніші, — штани дудкою, або гармошкою, краваток і натяку немає, черевики часом не в жарт просять каші, нафта й мазута замість парфум, а особливо фасонно виглядають оті штани, випущені на чоботи, — зворушлива, допотопна мода "навипуск". І це називається сучасна передова молодь!.. Ну, старші як старші, що з них спитаєш. "Ах, ах, провінція!"
Молодь сама відчуває свою біду. Але... замішання скоро минає. Його заступила зумисна бравада. Зумисна. З духу протесту. Брак краваток і накрохмалених ковнірців та манжетів, брак вуальок та рукавичок молодь надолужувала задьористим юнацьким сміхом, випинанням розхристаних "стаханівських" грудей і біцепсів, зневажливими поглядами в бік тих модних "піжонів" та намазаних стрижених "красунь"; з умисним залицянням найвідважніших хлопців-джиґунів до тих "панянок", безбожно ламаючи й коверкаючи їхню (і без того кепсько засвоєну цими "пейзанами") мову... Це ж вічна пісня тут — неув'язка поміж лексикою й фонетикою "панів" і "рабів", що так часто зшаржовано в різних приповідках і анекдотах... "Не хатіцца ль вам прайтіцца, там гдє мельниця вертітся?.." А раніше ще додавався й глум з панської французятини:... "Сам пан теля пасе!!." "Жре пан ріпу, кінь траву їсть..."
Скоро молодь вже не розступалася перед тими пиховитими дачниками, а йшла на них муром, затискаючи у всі кутки. Старші люди, сивоусі ветерани цього міста, досвідчені герої безпросвітньої праці, сиділи попід стінами, спостерігали те все й втомлено посміхалися. Слюсарі, токарі, мулярі, шевці, лимарі, ливарі — всі, можна, сказати, "сучасні дворяне", "від станка" й "з-під станка".
Лише старий Чубенко крутився поміж молодими. Він сам відмолодів у такім крутіжі кипучої молодості. Усміхнений по самі вуха блаженно й безпредметно, він крутився немов тріска серед виру, ходив до буфету, випивав шклянку холодного пива (від горілки обачливо й стоїчно утримувався), повертався назад і никав по всіх фойє. Саме ходіння це робило йому колосальну втіху.
Стільки молоді! Стільки прекрасної молоді! Правда, обідраної, правда, часом замурзаної, правда, іноді напівбосої, але якої ж прекрасної! Хлопці — як дуби! Дівчата — красуні писані, стрункі, чорнобриві... А скільки тих студентів і студенток!.. Старому так і кортіло від надміру доброго гумору підморгнути котрійсь отакій бистроокій і смішливій або закохано замріяній. Але замість того Чубенко зупиняється перед портретом Сталіна, підморгує йому, мовляв, "от, бачиш!?" і йде собі далі, штовхається об юнацькі плечі й груди в водокрутні. З найвищого начальства він був поки-що тільки сам-один, решта прийде пізніше... якщо прийде.
Та молодь, що її колись запрошувала Ата на прем'єру, молодь з далекого колгоспу "Соціалістична Перебудова", теж прийшла! Ата була мило здивована й зворушена, коли її викликав "сердитий", як завжди, Харитон: "Йдіть, там уже парубки до вас аж з край світу...", — й коли вона вийшла в театральний скверик та й побачила знайомого хлопця й дівчину — то був Микола й його подруга з числа тих, що колись проводжали культбригаду. Гарний, чисто виголений і охайний Микола, ніяковіючи, доложив, що вони тільки делегація, а що їх прийшло аж дванадцятеро, "аж дванадцять косарів!", але для всіх не вистарчило квитків у касі та... по правді, не вистарчило й грошей, — і от вони згадали її запрошення колишнє та й б'ють оце чолом: п'ятьом не вистарчило квитків...
Ата дістала їм контрамарки й сама тішилась, що дістала, бо сьогодні це проблема навіть для неї; просила не гніватися, що їм доведеться сидіти десь "на курнику". На це дістала подяку й веселу, тільки трохи приперчену, Миколину відповідь:
— Нічого... ми привишні... до курника...
Так що й вони прийшли, ті Атині поклонники з далекого колгоспу, з тієї "Соціалістичної Перебудови", такої вбогої й облупленої, що від самої згадки про неї світ у очах темніє...
Перед самим впуском до залі було виголошено через мегафони в усіх фойє, що всі ті, хто купив квитки на перший, і другий, і третій ряд партеру, мусять зректися своїх місць, як помилково їм проданих, і зайняти або приставні місця в партері, або приставні місця на балконах... Це стосувалося тих "стахановців" і "ударників соціалістичної індустрії" й "соціалістичних ланів", що мали щастя купити "бронь" найвищого начальства. Зчинився рейвах. Бідолашний директор утік. Його заступив представник культпропу товариш Лівшиць і, приймаючи покривджених у кабінеті директора, тихо але строго роз'ясняв їм, у чому справа. Маєстатичний, як втілення власті, як власть сама. Від того його тихого спокійного голосу, що особливо натискав у своїх аргументах на авторитет облвідділу НКВД, який теж має зарезервовані "законні місця" спереду, буря моментально уляглася. Так, ніби нічого й не було. Навіть найворохобніші зразу поприкусювали язики й понуро поспускали голови, — і нічичирк... Інцидент вичерпано...
Найвище начальство прийшло вже аж тоді, коли публіка заповнила всі місця залі — виповнила вщерть партері балкони, й проходи, й вже хвилин з десять тупотіла, вимагаючи початку а чи то вимагаючи, щоб хтось нарешті заповнив ті три ряди порожніх стільців спереду, бо то через них не може ніяк піднятися завіса. Всі дивилися на ті порожні місця й тупотіли. Особливо гриміли балкони, бо звідти та щербина в партері була найвидніша і досада там була найпекучіша. Вони гримотіли, ніби викликали найголовніших персонажів сьогоднішньої вистави, що мають прийти й оті всі місця зайняти. Під грім тієї тупотняви й викличних аплодисментів і зайшло нарешті начальство кількома групами, й зайняло всі ті порожні місця. Тупотнява й аплодисменти гримнули голосніш, а тоді одразу й вщухли.
Ось так нарешті всілися всі, вгорі й унизу. Театр переповнений. Ніхто не пам'ятає, щоб ще колись тут було стільки людей... Директор викликав посилену команду пожежної охорони та наряд міліції для охорони порядку.
* * *
В дірочку, проколупану в театральній завісі пальчиками й пальцями, зі сцени видно море людських облич, що заповнили увесь простір від підлоги й до стелі, від землі до неба — море пломеніючих очей... Не зала, а щось таке безмежне, як зоряне небо!.. І це зоряне небо десь продовжене там, за стінами, там, де інші чекають і не розходяться, щоб хоч почути від інших, як там воно...
У передніх рядах сидять всі великі "риби" з своїми жонами... Ось Сазонов з Зайдешнером праворуч і жінкою ліворуч... Калашников... Каган... Равіч, Страменко, Рогач, Добриня-Романов, Говоров... І комісар Шубін... І багато інших "риб"... І тов. Маслов тут теж... І Людмила Богомазова біля нього... І Павло Гук тут... І Чубенко теж тут... Всі тут. Власне, там. По той бік. Там увесь реальний світ. І він увесь наче дивиться в цю дірочку сюди. Жде... А т у т, по цей бік, — юрба інших людей, якихось химерних, нереальних, розмальованих і розписаних, що збираються "блазнювати" перед першими й потішати їх, і для того не пошкодували ані фарб, ані ганчір'я, ані всіляких брязкалець. Вони дивляться назустріч тій безлічі очей крізь дірочку, самі невидимі, дивляться по черзі... Й одходять, безмежно схвильовані. Подивився й Сластьон. Подивилась і Ата. Подивилась і Ольга своїми ще заплаканими очима... І не одного з колег поведінка Ольги дуже здивувала — тоді як у всіх цих химерно розмальованих персонажів погляд у дірочку викликав радісне, піднесене хвилювання, у Ольги він викликав знову буйні сльози, що так нагло порснули з очей... Правда, їй за ролею належиться сьогодні багато плакати, але навіщо так зарані й навіщо так щиро!?. А Ольга в ту дірочку напевно нічого не побачила, лише побачила маленького здичавілого хлопчика по пояс у сліпучій і холодній воді, що дер хижо зубами хлібину й глитав її... глитав...
(Продовження на наступній сторінці)