Здуріти можна! Ата тре очі й намагається розігнати те пригнічуюче враження, що тепер іде слідом за нею. їй здається, що, мабуть, за кожним кущем, за кожним рогом вулиці чи перевалка стовбичить отакий хлопчик, отакий вовчик... І ніби на потвердження, з-за одного рогу вивалила мальовнича юрба дітлахів. Всі вони худющі й припечені сонцем, як циганчата, в неуявнім лахмітті, подряпані, голоногі й простоволосі, але страшенно веселі. Вони їдять рогіз, несучи його оберемками (з лугу), забігають один наперед одного й захоплено розповідають про якесь, тільки що відбуте, побоєвище з такими ж, як і вони. Всі розповідають, і ніхто нікого не слухає... Ата аж зупинилася. Подивилась на дітлахів, послухала й розсміялася, — ой! скільки Хведьків-Халамидників зразу! Мільйон!!. Трохи відлягло від серця. Мара з хлопчиком в холодній воді щезла. Тепер їх он таких хлопчиків-вовчиків ціла юрба, вони йдуть з лугу, їдять рогіз, запихаючись, і галасують, сміються, витанцьовують. І — все в порядку.
В порядку?..
XXXI
"Маруся Богуславка" — прем'єра…
Заносилося на повний провал...
Коли Ата підходила до театру, поспішаючи пораньте бути на місці в цей важливий день, серце її охопила досада й тоскне пригнічення: вже перевалило за полудень, а біля театру — ані душі живої! Це небувале! В дні прем'єр цього ще ніколи не бувало. Завжди в такі дні, навіть коли то якась явно нікудишня агітка, навіть коли це випадало й зовсім серед літа, біля театру увесь день панувало оте специфічне пожвавлення, оте піднесення, отой, ніби великодній, настрій, що так характерний при кожнім очікуванні нового, — люди завжди товпляться біля фотореклам, біля каси, поспішають забезпечитись квитками, щоб побачити новинку першими, обмінюються припущеннями, говорять про улюблених акторів та про театральні інтимні "новини", розглядають стенди з зразками окремих сцен, окремих кадрів нової, ще не баченої вистави, гадають про успіх чи неуспіх. І навіть ті, що не збиралися йти на прем'єру за браком грошей, розглядають виставлені отак раптом фота, щоб хоч тим задовольнити свою цікавість. Особливо коли від моменту остаточного проголошення дня прем'єри й до її початку дається всього яких 15 годин часу, як-от сталося тепер. При отаких наглих, раптових проголошеннях, зумовлених збігом різних непередбачених обставин, біля театру завжди кипить. А театраломани, так ті навіть спостерігають за тим, як іде розпродаж квитків, ніби тим самим беруть участь у забезпеченні успіху чи неуспіху вистави... Але зараз — як на диво — нікого. Мертво. Блідий і стурбований касир визирає напружено з віконечка — чекає... чекає... чекає... Нікого. Побачивши Ату, касир зніяковів і одвернувся, ніби від сорому, ніби це він винен, що так погано йдуть справи.
З тяжким серцем Ата пройшла в сутінки й холодну порожнечу настороженого й мовчазного, мовляв Харитон, "храму культури"...
А фасад театру горить від кольорів, від реклами. І цілий будинок театру має надзвичайний, урочистий, святковий вигляд. Вікна помито, навколо прибрано, підметено, площа перед театром і доріжки навколо театру та в скверику театральнім посипані жовтим пісочком. В розчинених вікнах директорського кабінету, на балконах, у вікнах лабораторій, бібліотеки, у вікнах фойє виставлені живі квіти, квіти, квіти...
Адміністрації було дано цей раз занадто мало часу, наказавши десь там згори, з чиєїсь там примхливої волі зробити виставу цього дня — й крапка. А цей день — це був день зразу після "громадського перегляду". Одначе адміністрація показала зразок оперативности й устигла зробити все, що треба, в авральний спосіб.
За ніч було додруковано й домальовано безліч афіш і гасел і пообліплювано ними всі тумби міста, всі щити рекламні й так паркани по околицях:
"ПОСПІШАЙТЕ!!! ПОСПІШАЙТЕ!!! СЬОГОДНІ ПРЕМ'ЄРА!.. СЬОГОДНІ ПРЕМ'ЄРА..."
І в центрі, і на околицях, і на заводських подвір'ях, і на подвір'ях колгоспних найдальших околиць, і навіть по всіх найближчих селах і радгоспах... Це невтомний вітроногий Юрко-кур'єр і такі ж вітроногі його "напарники", велосипедисти з молодечої "Допоміжної бригади", ще вдосвіта об'їздили й оббігали всі площі, вулиці й перевалки, передмістя й ближчі села та й поприкрашували все афішами, зробивши вранішню несподіванку обивателям, ніби підіймаючи їх на аврал, — сповіщаючи всіх-всіх-всіх про те, що давно очікувана "Маруська" нарешті буде. Сьогодні! 21 червня! В суботу! О 20-й вечора! Початок точно!..
Крім того, адміністратор і директор, не досипаючи ночі, провели кропітну роботу — розверстали (розписали) належну частину квитків по установах і підприємствах та різних "партійних, громадських, професійних, жіночих і юнацьких організаціях". Так вже заведено, що для установ і підприємств, та всіх тих згаданих організацій утворено "бронь", тобто залізну гарантію на забезпечення завжди і повсякчас певною кількістю квитків, які можна отримати без черги... Це такий привілей... Отже, зроблено все, щоб задовольнити всіх. І щоб повідомити всіх...
І от — вже далеко за полудень, а біля театру — як на цвинтарі, жодного руху. І ні одного квитка не продано. І навіть — що особливо дивно — з підприємств та установ, та з організацій ніхто ще не з'явився вибрати "бронь", що завжди, нормально, робилося з самого ранку. Що таке?
Директор нервувався. Вже хотів когось посилати, щоби самим рознести квитки по установах і організаціях й втелющити де й скільки буде можливо; мовляв, нехай хоч якась виручка буде й нехай хоч хтось прийде на виставу. Але Сластьон категорично запротестував. "Нехай так!.." Він був ще під враженням учорашнього й мав фаталістичний настрій і тяжко ущімлений гонор. "Нехай так... Прийдуть — прийдуть, а ні — то ні..." "А може, й краще, як ніхто не прийде, — нехай ліпше зірветься вистава, аніж провалитися з громом". А що пахне провалом і ганьбою, в цьому Сластьон після вчорашнього не сумнівався ні крихти, як не сумнівався й у тім, що десь хтось "риє", спеціально "риє"... Йому навіть відома була формула дозволу, висловлена збоку Сазонова: "Чим гірше — тим краще". Отже, виходить, що й дозволено виставу тільки в надії на провал і компрометацію. Так би мовити, спеціально дозволено, і, мабуть, в зв'язку з цим стоїть і ця пасивність "організованого громадянства", чи "організованого глядача", тих усіх завкомів і місцевкомів, для яких заведено "бронь" і які з тієї "броні" сьогодні не хочуть скористатися; мабуть, дістали інструкцію...
Весь персонал театру сходився заздалегодя на свої місця, але настрій у всіх був пригнічений. На всіх вплинуло вчорашнє судилище, а ще щось таке, невловиме й ненамацальне, ніби прийшло з повітря. Всі поводилися тихо, ніби це не був день давно очікуваної й так пильно, з таким творчим запалом готовленої прем'єри, не день очікуваної слави, а день якоїсь жалоби, день неминучої, неуникнимої біди... Навіть упорядчики буфету поводилися тихо, поверталися мляво, насторожено, щоб не стукнути, не грюкнути, ніби робили приготування й самі не вірили, що це все буде потрібне... З часом настрій ще погіршав. Хтось приніс чутку, вловлену в місті, не то на базарі, не то в якійсь установі, — шептану чутку про те, що "вищі кола партії й НКВД проти "Маруськи" та що "за кожним, хто підходитиме сьогодні до театру, будуть спеціяльно стежити невидимі агенти й кожного братимуть на спеціальну замітку"... Ткач коли почув цю чутку (а хтось і йому вніс її в вуха), — торохнув люто кулаком по столі й зібрався бігти до парткому та до Сазонова; але — постояв, поторсав чуба, знизав плечима, а потім махнув рукою. Це все одно, що ганятися за якоюсь химерною тінню чи тому Давидові за "п'ятим колесом"... Тільки смішити себе. Та й... здається, десь наснувалося стільки інтриг, що легко й шию собі зломити... А чутку приніс (чи, може, й розніс?) власне, не "хтось", а Січкаренко, — десь він її ніби вловив, повзла... А відомо, що такі чутки хоч і повзуть, але такі вони моторні, моторніші за радіо й телефон, розходяться швидше за найголоснішу й найударнішу, спеціяльну рекламу. Ну, й хто ж це ширить таку чутку?!. В театрі ця принесена чутка моментально обповзла всіх і вплинула зовсім пригнічуюче. Було тепер ясно, чому біля каси так порожньо, чому не продано досі ні одного квитка. Щось десь твориться дуже неприємне, насуваються якісь хмари. Хтось десь працює в якімось, спеціяльно кимось заданім, напрямку...
(Продовження на наступній сторінці)