Хоч в анонсах і пресових різних повідомленнях дирекція театру не насмілилася поставити прізвища того божевільного, більше того, фігурував у тих повідомленнях і анонсах яко художник цієї вистави і рекламувався поруч з автором, режисером та "зірками", штатний декоратор театру Костров, — одначе містом і околицями шастала уперта й інтригуюча поголоска, що божевільний маньяк, божевільний Сміян оформляє "Марусю Богуславку", то пак — малює Марусю!.."
Це було зовсім цікаво.
IX
Один іспит
Ата лежала в гамаку під старезними яблунями й читала "БЄСИ" Достоєвського. Вона так заглибилася в читання, що не помічала нічого, ані того, що сонечко вже хилиться на захід, ані того, що хтось підійшов тихенько й став оддалік за дуплястою яблунею й визирає на неї з-за китиці сивого яблуневого листу. Підперла ліктями розкуйовджену голову, звела круто брови й гнала через океан тієї пожовклої премудрості, чи пак "глитала" цю книгу сторінка за сторінкою. Це вже були останні сторінки. Вона добігала до краю, як той розпалений і задиханий змагун з бігу марафонського до фінішу. Вона так завжди читала книги — навально, в марафонський спосіб. Сонце пробивало зелене шатро, падало на неї золотими, сліпучими зайчиками й робило її плямистою, як пантера. Пантера лежала спружинена, ніби націлена до хижого скоку, — ось-ось стрибне. Зайчики ворушилися на ній, і було враження, що пантера вже вхопила білого птаха й тепер бавиться з ним...
Ата зупинилась втомленим зором на однім місці, либонь, на останній крапці, і так завмерла. Дивилась нерухомо. Потім відірвала зір від сліпучого паперу, зітхнула й наставилася очима в сизу глибінь занедбаного саду — туди, де буйно перлись до неба кропива й малина, пересновані срібним павутинням. Дивилась туди, не моргаючи й, напевно, нічого не бачачи, так була заглиблена в думи. Химерна усмішка блукала по її обличчю. Потім Ата згорнула книгу, перевернулась горілиць і, підклавши під голову руки, а під руки "БЄСИ", наставилась очима в синє небо крізь гілки. В небі там пливли бліді пір'ясті хмаринки високо-високо, Ата дивилася на них і все посміхалася. Ворушила губами. За гіллям збоку десь в Сонячному сяйві стояла височезна й буйна осика, сягала вершиною ніби аж до самих тих блідих хмаринок і трепетала.
Постать з-за дуплястої яблуні вийшла й стала тихенько наближатися. Це був Павло Гук. Він тримав у одній руці пишну червону півонію, а в другій свого шкіряного портфеля. Рука з півонією була простягнута наперед, і він так ішов, ніби ніс викуп за своє зухвальство (з'явитися непроханим і збаламутити дівчині спокій — це ж зухвальство!). Ата зачула шерех, здригнула, але не обернулася, лише повела оком. Побачила гостя — розсердилась, бо не любила гостей непроханих і невчасних. Але вгляділа розкішну півонію в руці й розгублену міну на закохано-розпроміненому Павловому обличчі й засміялася:
— А-а-а.., Це ви, мій Ромео!?
— Уявіть собі, Ата-тюрк, що це дійсно я.
— Боже, і з портфелем! А-а-а... Та це ж ви, пак, прийшли втягати мене до комсомолу?!
— Т-так...
— О! Як це мило з вашого боку! Будь ласка... — Ата звелась і простягла гостеві руку, — привіталась і водночас забрала півонію. — Сідайте, — показала на ослін збоку. — А де ж ваша гітара?
— Яка гітара?
— Або принаймні балабайка. Серенади співати. І плащ?..
Павло почервонів, скривився, але відповів ніби спокійно, підкреслено серйозно:
— Ні, я справді прийшов втягати вас до комсомолу.
— Та-ак? Та ні! О, Павлику! Який же ви й послідовний! Ну, що ж, добре, хочу бачити, як би це мало виглядати... Та сідайте, сідайте! Так. А тепер берімось до роботи... Налигач маєте?
— Не дотепно, Ато! — образився Павло, все не можучи дати ради з юнацьким замішанням. — Не дотепно... — Сів на ослін і поклав за ним геть у траву портфеля. — Не дотепно ... — І наставився на Ату розгубленим і ніби "сердитим" поглядом. — Хіба аж так погано стоїть справа, що треба налигача? Ви це серйозно?
— Цілком. — Ата спустила ноги на землю, зручно вмостилася на краєчку рухливого гамака, поклала книгу на коліна, взяла півонію до обличчя й приготувалася до, здається, серйозної розмови, ушнипилася в Павла цікавими, мерехтливими очима. В тих очах бігав лукавий, злий і дерзкий бісик, бігав виклик, ховаючись за мрійливими, меланхолійними хмаринками, віддзеркаленими з синього неба.
Павло сопів і не знав, з чого почати. Боже, він хотів би не про те з цією дівчиною говорити! З цією одчайдушною, з цією божевільною, з цією неможливою дівчиною, що притьмарила йому розум і тримає в руці його серце! Павло хвилюється і не знає, з чого почати.
Чекаючи, що буде далі, Ата перевела очі на височенну осику, що стояла осторонь в сонячнім сяйві й, здавалося, сягала вершиною до самісіньких білих пірястих хмаринок. Осика трепетала безліччю листочків, а Ата, піднявши лице, дивилася на них і ворушила губами, ніби хотіла повторити їхній лепет.
— Ви що, молитесь Богу? — зіронізував Павло нарешті.
— Ні, я складаю вірші, — не розгубилась Ата.
— Ого! І що ж, виходить?
— Авжеж, виходить.
— Гм... Цікаво... — Та ж іронія. — І що ж саме виходить?
— А ось, будь ласка... — Ата заплющила очі, як то, вона бачила, робить один знаменитий поет, подумала й продекламувала:
Гей, на нашій осиці
Три мільйони листочків!
Аж три мільйони! Аж три мільйони!
Вони організовують мітинги
І сваряться за промінчик сонячний.
О!
І розплющила очі. Це була явна пародія на вірші сучасних поетів. А може, й не пародія. На всяк випадок Павло, як не спеціаліст у віршах, зробив глибокодумну міну й похитав головою заперечливо.
Ата:
— Що? Погано?
— Ні. По-мойому... вірш кращий, аніж у Тичини, а Маяковському взагалі далеко до такого вірша. Тільки я не вірю, щоб на цій осиці було три мільйони листочків. От що.
— А-а ... Дійсно ... Так не вірите?
— Ні.
— Провірте. Злічіть.
— Справді! Мені це навіть і на думку не спало, — засміявся. — Якби я був літературний критик, то
справді скористався б з вашої поради, щоб не бути "голослівним".
— А вам личило би бути отаким яким-небудь Добринею-Романовим. Ха-ха! Але до діла! Так де ж ваш налигач?
— Ви це серйозно про налигач?
— Цілком.
— Е-е... Налигача то я й не взяв. Але чого так, що аж налигача треба?
— Бо, мабуть, буде занадто багато перепон.
— Ви будете собі ставити перепони?
— Не я, а дійсність їх понаставляла, й мені буде тяжко без вашої допомоги їх поперелазити. Боюсь, що й налигач не допоможе.
— Щось ви мудруєте, туманно говорите... Як той піп притчами. Ну, добре, що ж то за перепони?
— Ви так хочете все зразу! Не можна, ж так. Треба за порядком... Я й сама не знаю, як їх отак одразу назвати, яким словом. Ну, от, скажімо, що всі ті перепони в мене в душі. Ну, от душа моя, мабуть, не підходить до того стандарту, який існує при прийнятті до комсомолу... Ах, лихо з вами, ну як це вам пояснити?
— І чого ж та душа не підходить?
— Та хоч би й того, що в ній той увесь світ, який у ваших душах стоїть твердо на ногах, у моїй душі стоїть догори ногами... Не вкладається інакше туди, лише як догори ногами...
— Гм... Оригінально, але... Рисуєтесь ви, от що. Мовляв, от яка я, дивіться — в моїй душі все стоїть догори ногами.
Ата закусила губу й зітхнула, трохи зніяковіла.
— Що ж тут приємного, як усе шкереберть?.. — Очі її посмутніли, примеркли, ховаючи дерзкі, злі вогники. — Нема чим оригінальничати. Я б хотіла, щоб в моїй душі був мир і спокій і щоб у ній не було того страшного, болючого, дикого кипіння, того хаосу почуттів, сумнівів, зневіри, розпачу, мук... Я б хотіла, щоб у моїй душі було все так, як у вашій, — жодної "опозиції" й жодного "ухилу", все розставлене на полички, все суворо визначено статутом комсомолу чи партії, ніяких вагань і сумнівів, — є приписи й визначену згори на все, є рубрики, скриньки, полички — у них вміщене все життя і навіть увесь світ, все просто, ясно, зрозуміло, нормально: отак — "капіталісти", так — "імперіалісти", так — "пролетаріат", так — "партія"... Все чітко й ясно. Душу вашу не гризе ніякий черв невіри й сумнівів, ніякі болі душевні не баламутять вашого спокою...
— Ви думаєте?
— Що?!. Гм... Я певна. Але я не можу бути такою. Те, що у вас стоїть на ногах у душі, у мене стоїть геть шкереберть.
— Дурниці. Рисуєтесь. Ви така, як і всі, як і я.
— Тепер я скажу — ви думаєте?
— Авжеж. Зітхнула.
— Ну, так, звичайно, я така, як і всі... Але все-таки в душі в мене (за приписами діамату, ніякої душі немає, знаю, але..: про приписи діамату ми поговоримо колись іншим разом) — в душі в мене щось зовсім не те, що потрібне за статутом для нововступаючого до комсомолу.
— А ви статут читали? (Скептичне запитання).
— Звичайно, читала...
— Та що ви?! — аж скинувся Павло щиро. — Ну й як?
(Продовження на наступній сторінці)