Найзнаменнішим було, що Сметана навіть не припускав, що з ним хтось так жартує (бо хто посміє жартувати з комісаром!?), а вважав це за вислід власної необережності й неохайности під час візити за сцену, де, звісно, "все вимащено в грим та різні фарби". Тому раз навіть видав наказа з власної ініціативи на форменому директорському бланку й розліпив його по всіх робочих місцях поза сценою, в червоному кутку, в лабораторіях і в ательє декораторів та бутафорів; наказ про те, що суворо забороняється неохайне поводження з фарбами, гримом і всіма "красяшими веществами" (не зміг подолати труднощів своєї власної мови, щоб перекласти з "общепонятного"), — забороняється акторам і малярам під час праці братися за різні "публічні речі" — за публічні ручки дверей, за клямки, за крісла (йшов довгий перелік "публічних" речей, за які акторам заборонялося братись) ... По тому всьому йшов пишний підпис: "Замдиректора Сметана".
"Як у П'ятакова на червінцях!" — жартували ті, кому те все заборонялося. А деякі, особливо весело настроєні, дописували на "директорському" наказі ще й свої додатки до переліку "публічних" речей, за які заборонялося бідолашним акторам братися: "За публічні місця... За публічні ліхтарі... За публічних женщин і мущин..."
Так Сметана здійснював керівництво партії в ділянці театрального мистецтва.
Найкраще поводився із Сметаною Харитон, що якось особливо, стихійно не любив Сметани. Коли Сметана з'являвся на сцені під час праці, Харитонові конче в цю хвилину треба було щось волокти через сцену — то якусь там "ставку" (величезну декораційну раму для кімнат і павільйонів), то грубий кабель електричний, то наставне "дерево", то "спинку" до "задника" або й просто драбину, — він пер таку ставку чи драбину, артистично обертаючи нею, просто на Сметану й гукав заклопотано, ділово, сердито, безцеремонно, так, як це вмів тільки старий Харитон:
— Гей! Гей! Гей! А відступімся, товаришу комісаре!! Соб! Соб!. Соб!!! — і пер на комісара щосили, наступав з тією жахливою своєю морокою, обертаючи нею. І куди би не повернувся комісар, у Харитона все виходило "соб!" Бо Сметана не знав, куди ж саме треба було повертати, як "соб!". Так Харитон заганяв комісара "соб" десь в пильний закапелок, на потіху молоді, і ще й бурчав сердито, й оком не змигнувши:
— Ах, ти Боже! І чого воно лазе!.. Не ходіть тут, товаришу комісаре, бо тут люди працюють!..
Це було зовсім неприємно Сметані, але не міг ні до чого причепитися, бачив-бо себе винним, бо не знав, куди саме треба повертати, коли Харитон каже: "Соб!" Через те Сметана став дуже рідко появлятися за сценою. Хай він сказиться, той Харитон! І що ти з ним зробиш!
І виходило так, що для Сметани на старості літ було тільки двоє найстрашніших і наймогутніших людей у всьому світі — Сазонов і Харитон.
Та цей замдиректора — це весела анекдотистика; хоч і життьова, але анекдотистика. Для скрашування буднів. Життя улаштоване мудро: щоб було в ньому над чим поплакати, та й над чим посміятися.
Воно (життя) постаралося й ще трохи, далебі, щоб зрівноважити з тим Сметаною, — до особливо комедійного додало й особливо трагедійного, а до різних снованих небилиць навколо театру й "Марусі Богуславки", до гострої інтриги додало ще трохи свого перцю, загострило її: воно вкинуло до театру ще й Сміяна.
VIII
Примха випадку
Сміянова течка, що він її було забув у читальні й що була потрапила на міліцейський смітник, не загинула. На неї якось натрапив начальник міліції і, хоч він і не розумівся зовсім на малярстві, проте з професійного обов'язку змикитив, що тут щось може бути важне, і передав течку з помальованим папером начальникові НКВД. А начальник НКВД переглянув усе пильно й доглупався, що то не якісь там звичайні помальовані шматки паперу, а театральні рисунки і проекти декорацій до п'єси "Маруся Богуславка", назву якої й на деяких рисунках понаписувано. А так як він знав, що цю п'єсу ставить їхній театр, то взяв і подзвонив до театру, і між ним та директором відбулася приблизно така розмова:
— Слухай, директар! Ти ничіво не патєрал?
— Ні.
— Врош!
— Таж ні!
— Гаварі мнє!.. Ви там ставітє ету "Маруську" ілі как єйо... Стало бить, гета принадлежит вам... Прийдіте заберіте!
Яке ж було здивування директора, режисера та помрежів, коли вони дістали до рук течку, передану начальником НКВД! У ній, поміж недбалими різними шкіцами деталів машин, фрагментами орнаментів тощо, були театральні ескізи, і якраз... до "Марусі Богуславки"! Проекти оформлення сцен, проекти костюмів, рисунки типів. Та які ескізи! Такій роботі міг би позаздрити не тільки їхній театр, а навіть найліпший московський, хоч там, як відомо, добираються найкращі мистецькі сили з усього СССР.
Почали дошукуватися, хто ж ті ескізи зробив. І на чиє замовлення? Шукали довго, і марно. Давали оголошення в газеті. Перепитали всіх місцевих художників і навіть усіх хоч трохи подібних до художників, чи це часом не він утнув. Марно. Ніхто таких ескізів не втинав. Ще якби йшлося просто про продаж, то, може, хтось і знайшовся б охочий одержати гроші, але тут ішлося про те, щоб здійснити ті шкіци на театральній сцені, і то якнайскоріше, можна сказати — негайно. Ні, на це сміливця не знайшлося. Так би, може, й не дошукалися, коли б не випадок; власне, коли б не жарт одного з помрежів, який з досади порадив запитати ще в Давида, знаменитого дурника, що шукав п'яте колесо, чи не він це малював або в того другого божевільного. Ідея всіх насмішила, як вдалий жарт. Одначе Сластьон якраз і вхопився за цю думку, — а чому б дійсно й ні? Як мистець сам, тобто до певної міри фантаст і "ненормальний", за його власним висловом, він мав свою оригінальну теорію (напівсерйозну-напівжартівливу) про те, що великі, неймовірно хороші речі неодмінно межують з божевіллям, а звідси — вони часом криються там, де ми ніколи й не запідозрюємо. Варіант з Давидом, звичайно, був забракований зразу, бо то вже явна була би нісенітниця, тут і Сластьонова теорія пасувала. Натомість щодо Сміяна, особливо на тлі всіх тих фантастичних легенд і байок, наснованих навколо цього імені, — то все можливе. І навіть по відношенню до цього імені: фантастика з ескізами видається зовсім не фантастично на тлі фантастики іншої... І сам Сластьон взявся до розшуків. І розшукав. І, на своє здивування та здивування інших, виявилося, що шкіци до "Марусі Богуславки" зробив таки Сміян. А для чого зробив — він і сам не знає. Так. Знічев'я. З божевілля... Зі звичайної реакції на настирливу, часто бачену рекламу цієї майбутньої вистави. Ще що вразило Сластьона, це те, що Сміян ані збентежився, ані здивувався, а просто сприйняв факт його розшуків та заінтересованости його ескізами як явище абсолютно закономірне й саме таке, яке й мусило би статися неминуче... Нічого ані розпитував, ані нічого особливого сам не говорив. Відповіді його на запитання Сластьона видалися цьому останньому не тільки занадто скупими, а й досить-таки безглуздими. Ледве Сластьон виловив зі скупих, понурих і здебільшого зовсім алогічних фраз, що Сміян колись навчився декоративної штуки в якійсь "колонії Дзержинського", а потім "колись" працював не то в столичному театрі, не то на "Біломорканалі"... Тут Сластьон злякався і більше не розпитував. Треба сказати, що він взагалі не надто ліз в душу, а коли ж почув про "Біломорканал", то власна його душа отерпла і він зовсім перестав питатись... Зрештою, яке йому до всього діло, що та як. Його цікавило мати цю людину для свого театру, решта — це не його діло.
Мати би цього чоловіка до своїх послуг! І це видавалося найтяжчим. Як до цього приступити, як до діла взятись, щоб цю людину не наполохати, не турнути? Як йому пояснити?..
Але все розв'язалося на диво просто. Прослухавши всі схвильовані й плутані (від остраху й ніяковості) тиради Сластьона, Сміян ані не сполохався, ані рівно ж не виявив особливого інтересу, а чи, може, й належного розуміння, про що ідеться. Сприйняв усе якось без краю байдуже, без краю спокійно, навіть ніби з неприявною при розмові душею. А замість відповіді, якої чекав Сластьон, без жодних слів прийшов з ним до театру й так само без жодних зайвих дискусій отаборився в декоративній майстерні...
Правду сказати, Сластьон набрався страху, — ану ж цей маньяк все перепартачить, все перепсує, переламає, перепакостить... Та коли по якомусь часі Сміян (мовчки й майже не виходячи з своєї, приділеної йому, робочої кімнати, поринувши в працю з головою) зробив макети оформлення всіх сцен "Марусі Богуславки", Сластьон аж у поли вдарився від зворушення та захоплення... Розхвильований внутрішньо і нахмарений ззовні, він оббігав разом з директором Ткачем ряд "професійних та громадських" установ до НКВД включно, гаряче й рішуче вимагаючи віддати їм в їхнє розпорядження Петра Сміяна, чи то шукаючи в когось санкції. Але виявилося, що жодна установа Сміяном не цікавиться, що він ні до кого не належить і всім до нього байдуже; він — нічий. Покидьок такий собі... І "санкціонувати" ніхто нічого не збирається. Ніхто не сперечається. Не опирається. Лише кепкують собі: "Та беріть, беріть його!.. Заберіть з уздром! Будь ласка!.. Лише той... Будьте "бдітельні!"
Відтоді пішла поголоска, що божевільний оформляє "Марусю Богуславку". "Уявіть собі!.."
(Продовження на наступній сторінці)