12 гектарів саду, що його посадили колгоспів ці за селом на новій землі, визначають більше, як звичайний сад. Там, де була толока й будяки, там має розквітнути буйним цвітом культурний сад, як нове життя, утворене руками самих колгоспівців, цею розбудженою, як зрушена цілина, масою. Сад виросте взавтра… Сьогодні ж у тому саду, поміж рядками щеп, ростуть ще й висадки, ростуть буряки — поки сад підросте, щоб земля не гуляла. Всі можливості використати, все мобілізувати, як ніколи, сьогодні — в час найбільшого напруження цілих мільйонів. Державі потрібна підтримка.
Уже першого року колгосп тут дає красномовні цифри:
План минулого року становив 1697 пудів хліба. Здали ж колгоспів ці 3100 пудів, перевиконавши майже на 200%.
— Крім того, — інформує голова колгоспу, — з нагоди 13-ї річниці Жовтневої революції подарували державі 500 пуд. пшениці й жита.
— Районовому з’їздові рад — 200 пуд. посів матеріалу; під червоним більшовицьким прапором привезли червоною валкою.
Це за минулий рік, перший рік існування. Цього року колгосп, значно вирісши у всьому, матиме незрівнянно більш можливості. Зокрема врожай має бути хороший, а весінню кампанію закінчили по-ударному — жодного клаптика не залишилось незасіяного вчасно.
Цього року на ланах уже гули машини — гули трактори. МТС від держави прийшла на допомогу колгоспові — пустила свої коні. Залізні коні! Небачені тут досі. З крицевим дужим гудом перевернули вони багато га землі, заорюючи остаточно межі. Залізні коні — могутнє знаряддя техніки! І це там, де була колись Стара Іванівка. На них чекали тут нетерпляче, на них сподівалися, а тепер покладають великі надії в цій ґрунтовній великій перебудові. Аж тоді буде остаточно змінене обличчя цієї землі, аж тоді буде мети досягнуто.
Ні, не тим живе колишнє село і не до того стремить.
І коли йдеш по ньому ввечері тою самою вулицею, що й колись, ідеш — придивляєшся, дослухаєшся, пильно-пильно дослухаєшся і мимохіть може всоте, спадає на думку, що зовні то це наче та сама вулиця, а суттю…її хтось випростав (всі оті заплутані колінця), рішуче повернув і лежить вона тепер зовсім не в той бік, як раніше, веде просто до великого шляху.
Ось. Хай може й немає ще остаточного переродження, але є розпочатий процес, неухильний процес, що несе за собою нечувані зміни.
9.ЯК ПАПА РИМСЬКИЙ СХОПИВ ПО НОСУ
Двигун — той самий, що на 18 м. к. — запрягли тіпати коноплі.
— Оце так! — загомоніли весело, як тільки ці 18 механічних коней струснулися і, закуті в залізо, загули й заляскали пасом, ніби уздечкою. — Оце, їдять його мухи! Годі вам тепер, баби, тіпати пучками. Закривайте трест. Поїхали!!
Поїхали!..
Який там дурень сказав, що село боїться машини, що село ненавидить машину, як і вітчизну цього залізного коня — місто? Леле, які дурниці.
Да. Так як все-таки папа римський схопив по носу? А схопив і саме тут, себто в колишній Іванівці. Гадаю, ви давно вже зауважили, що на церкві немає хреста, там лопотить прапор; навколо ж церкви ясла, а самій церкві — "Будинок колективіста". Отож під гуд машини я й почув початок цеї історії; закінчення почув і навіть побачив уже в самій цер…перепрошаю, в Будинку колективіста.
— Так його, знай і наших, — звернувся спершу він (себто оповідач) до двигуна, як до живої істоти, а потім уже переключився й на папу. — Дак нащо папи — вєрно, схопив брат він у нас по носу.
— Як, як? — причепився раптом жвавий і веселий дідусь. — Чи по носу чи поносу? Ти той…Ато товариш може й не пойнять.
— Казуїст, а не дідусь.
— Та так що, діду, мабуть те й друге.
— Авжеж, — приклеїв інший. — Спершу по носу, потім уже недалеко й до поносу. А якщо його (і всіх таких) понос ще не напав, то нападе.
— Да. Так був у нас — ви може чули? — свій куркулячий "папа римський" (бач куди вигнув). Це саме як збиралися церкву закривати. Ходив він з євангелією по дворах і мутив народ, проти закриття церкви агітував. А треба вам сказати, що в церкві тій уже давненько не служилося: старий піп утік, нового не було; пустувала церква, у горобців в оренді була. Але п’ятдесятка куркульська не хотіла закривати зовсім, ладнала справу, шукала попа — хоч поганенького, хоч сякого-такого…З нашого ж брата уже майже ніхто до неї й не горнеться. Стоїть собі пуста, тільки дзвони даремно теліпаються. Закривати б церкву — так ні, п’ятидесятка, мов приколень.
Ну, а вже ж як узялися були ліквідувати куркульню як клас, то й вийшло так, що від тої п’ятидесятки тільки хвостик залишився.
Отож і заметлявся той хвостик по селу; — бігає з іконою по дворах та й каламутить, та й спантеличить темних людей. А тут ще саме отой справжній папа римський у газетах підняв колотнечу, заліз у чужий город та й давай землю рити. Ми й так, ми й сяк — ні. А не хочеться, щоб був розлад, хочеться, щоб одностайно. Ми й збори, ми й лекції — ні. Все, що дурніше та темніше держиться за той курінь з хрестиком, як воша за кожуха. Вони й согласні б, все їдно, бо молитися давно забули, хіба я їх не знаю, та й самі ж вони те кажуть, але…Ану я бог покарає, га? Його може й немає, вєрно, — ну а що як покарає? Он папа римський каже ж…Вірять, бачиш, якомусь там папі, а нам ні, хоч м й свої і нас більше.
Так стій же, бісової мами зілля, кнуре римський, годований.
Стояло в нас у полі щось біля 160 пудів збіжжя, застукали нагло дощі. Обмолочене, а нікуди прибрати. Мокло, псувалося, а в нас серце тліло. Це ж наші труди, наше — громадське. Треба було хліб цей сушити та державі здавати.
Ну і, рятуючи громадське добро, звезли ми його та на свій страх-риск і зсипали в церкву.
Я думав — от буде ділов! Аж воно, — давно б мабуть треба було так зробити. Ну поназбігались язикаті, правда, і "папа римський" припер з євангелією. Найдурніші почали кричати.
— Чого ви, кажу, кричите, га? Хіба ми закриваємо чи ріжемо кого?
— Трах, тарарах! Так навіщо ж гамазей робите?
— А куди ж його? Це, питаю, хліб?
— Гирр…Ну хліб, ну то що?
— А чий це, я вас питаю, хліб?
— А чий же, вилізло тобі, наш хліб!!
— Ото ж. Так чим же він гірший за вашого папу, що ви його в церкву не пускаєте. Чи може, вивезти та скласти в калюжі — хай гниє, га?
Ну який таки дурень складатиме хліб у калюжі, свій піт, свої жили? Та ще не якийсь, а хліб гуртовий, громадський. А баби наші, хоч народ і тьомний, а все-таки не дурний: трішки покричали, потім розсудили й побачили, що справді, інакше не можна — і помирилися. Тільки я мусів побожитися, що зразу, як висохне, так ми його й звеземо до міста. Звичайно.
Ні, все-таки чудний народ наші баби. Спочатку бач як кричали, ніби їх ріжуть, а в кінці…
Найязикатіша, що найдужче кричала, коли вже розходилися, обернулася та глузливо:
— Ну, Миколо-чудотворче! Бути тепер тобі у нас при колгоспі за мірошника. На цілу зиму вистачить. Крути лишень. — Підняли, бачиш, на сміх і Миколу того облупленого і самі себе.
— Так хліб наш і одвоював собі церкву. Відтоді папу римського завадило.
— Тим часом, поки там хліб сох, ми корінці підриваємо: лекції та збори, збори та лекції. Що своїми силами, а що приїздили й з міста. Разом як узялися коло того туману. Глядь — поки той хліб висох, в ми й дзвони поскидали. Та гуртом, одностайно. Після цього папа римський десь щез безвісти, а ми з церкви зробили собі "Будинок колективіста". Отак. Що?
— Та нічого, кажу, — ввернув моторний дідусь. — Тепер, кажу, ми ось ще одучимо своїх бабів тіпати руками коноплі.
— Еге ж.
— Хай їх папа римський тіпає.
***
Будинок колективіста. Відремонтували, полатали дах, уставили нові шибки замість вибитих, і нові дошки замість дірок, що вже густо зяяли були тут-там, — вийшла цілком придатна і навіть міцна ще будівля і так потрібна тут.
Колись я заходив був у цю церкву, ще з небіжчиком. Чи міг я припустити тоді, що ця "бабуся" (така-бо вона стара) та доживе до того часу, коли прийдеться їй покутувати свої ж гріхи перед колишнім "стадом". Думалося, що вона розвалиться раніше, аніж розвидниться людям, аніж розмножаться безвірники і з "стада" стануть атеїсти-колгоспівці.
Та, бач, яка вона ще міцна. Коли вповні не спокутує, то половину – напевне.
Там, де ходив ветхий, злосливий попик, там тепер молодий завідувач будинку культури — брат небіжчика вчителя — наводить лад. Від церкви нічого не залишилося, крім ґрат на вікнах (до речі, ґрати ці для мене завжди зайвий раз підкреслюють тотожність між церквами і в’язницями, — і те й друге — знаряддя для поневолення). Ґрати ці слід теж повиймати й віддати на утиль.
Місця, де були ікони, забілено і там тепер розташувалися плакати, гасла, стінні газети… Ні, це дебела ще будівля і досить простора, вона послужить. Там, де був вівтар, влаштована сцена і розмальована належним способом. Розмальовували шефи – вихованці Дитячого містечка, атеїсти, що ростуть і вчаться на місці колишнього монастиря.
(Продовження на наступній сторінці)