«Крокви над табором» Іван Багряний

Річ у масштабі, звичайно. Якщо на якийсь колгосп-велетень, то пишатися може особливо й нема чим, але як на тутешні масштаби — то перепрошаю.

Насамперед — стайня.

Навіть у найбільшому колгоспі ця стайня могла б бути за окрасу. Велика — на 100 з лишком голів, до діла зроблена. Вкрита бляхою. На всі колгоспи, які я досі бачив у цьому районі, це найкраща, зразкова стайня.

Зроблено її руками самих таки колгоспівців — і теслярні роботи, і слюсарні (покрівля), і всі, які могли бути, роботи, — все самі. Як тут не пишатися? Стайню цю давно закінчено. В стайні зразковий лад, і не тільки зовні, а і в роботі бригади конюхів.

За асоціацією згадуються стайні інших колгоспів, наприклад Старо-рябинівського, ім. Шевченка, де взимку був самий дах і не було стін. У цій, перепрошаю, стайні стояли коні цілу зиму, припавши інеєм.

Ну, тут вони (коні) звичайно не знали такої розкоші.

— Зимували коні вже в стайні? — питаю.

— А то ж як. А на другому подвір’ї маємо будувати ще одну; у нас же за малим не 200 коней.

От. На стайні, звичайно, діло не стало.

Ото крокви, ото тешуть і грюкають, — то перед вашими очима закінчують дві комори для збіжжя. Далі знову крокви — то свинарня.

Свиней має колгосп 64 штуки. Придбаних.

Нарешті. Коровник. Так само стирчать крокви і на осінь його мають закінчити; усуспільнюватимуть корови, то щоб було де ставити.

Пробачте, коли я сказав "нарешті", то це так собі, бо ні про яку решту тут ніхто не говорить. Коровник це зовсім не нарешті, а це те, що будується зараз. Крім того, на другому подвір’ї налагоджують пташник. Тепер працює три інкубатори і на зиму колгосп матиме щось понад півтори тисячі курей. Для птахівництва, надто ж для качок та гусей, тут якнайкращі умови: прекрасна річка й саги навколо. І на цьому діло не стане.

Колгоспівці, наприклад, кажуть, що це все — це по-їхньому тільки початок справжнього будівництва. Сміливо, але щасти вам, хлопці. Коли отак ітиме й далі, то треба сподіватися, що незабаром на місці Іванівських одноосібних стріх картопля ростиме.

— І ростиме.

І це до речі буде; щоб і не нагадували про минуле.

Отже — "строїмось". І хоч про це говорять ніби спокійно і байдуже як про звичайну річ, але це звучить гордо.

— Та так, по-маленьку… — це дідусь, це ж той самий, старістю набуває собі трудодні, пильнуючи хазяйського ладу в дворі вдень і вартуючи вночі. — Ростемо. Погано тільки з курми: на інкубатори ніби й до біса, а курей мабуть так, що й не буде.

— А то чого ж?

— Та так, що й хтозна. Не те, що поквоктати коло їх нікому, а от дохнуть.

Кілька чоловік, що надійшли були (була саме обідня перерва), взялися жваво розв’язувати проблему, чого ж вони дохнуть і як зарадити лихові поки ще не пізно. Зав’язалась суперечка. І видно, що це їх аж ось як турбує.

Ну, якщо вас, товариші, навіть курчача справа так близько обходить, то тут пояснення зайві. Тільки я це доручив би спеціально жінкам, за фахом. Хоч до правди, після всього, я б не дивувався, коли б оце курчаче питання винесли окремо на загальні збори і присвятили ці збори виключно йому. Там бо, де колективне господарство справді колективне, де кожному болить найменша дрібниця в гуртовому, не проходячи повз його увагу, де хочуть досягти якнайкращих наслідків, — там так і мусить бути.

Лише за таких умов можна успішно рости й будуватись і навіть пишатися з своїх досягнень, із свого росту.

 

4. ГУРТОМ НЕ ТІЛЬКИ КАША ЇСТЬСЯ, АБО ТІ, ЩО БУЛИ ПРОТИ

Харчування в колгоспі гуртове, громадське, але я тут не про харчування хочу.

— Що каша в гурті добре їсться — це факт, особливо ж вона охоче їсться, і смачна вона — гуртова каша, — коли ти виробив півтора трудодні одразу, змагаючись за темпи в гарячій роботі, під гарячим червневим сонцем на буряках. Їсти кашу найвеселіше бригадою, і саме з тою бригадою, що ще веселіше й завзятіше попрацювала.

Так приблизно сказав мені товариш колгоспівець, як ми гомоніли у садку на імпровізованій літній кухні. До речі, в них дві кухні: одна оце в садку при колгоспівському подвір’ї, це для тих, що працюють тут, на місці або поблизу, і друга похідна — для тих, що працюють далеко, в полі; щоб не гаяти часу на походеньки, вони обідають там же на коші. Але я не про спільне харчування хотів.

Мова мала бути про тих, що були проти, себто про жінок, про тих, що ото тепер співають по-дівоцькому. Тут я мушу застерегти зразу: кажучи "проти", я маю на увазі не спеціально іванівських жінок, я бо не знаю, як поводилися жінки тут на початку колективізації, а самі вони не кажуть; чи то соромно, чи забули, а чи й справді не були проти й зразу. Зате я знаю про таких самих жінок з інших колгоспів.

Найсерйознішим, а подекуди і єдиним гальмом у колективізації були жінки, ця через безглузді колишні побутові умови найвідсталіша, темна і найконсервативніша частина села. Вони галасували, брикались, розводилися з чоловіками, аби тільки не йти з ними разом до колгоспу. Куркульська агітація, найбезглуздіші і найхимерніші вигадки класового ворога, всі оті "анцихристові печатки" "гуртові ліжка" і інша пінява, смердюча тріпанина часта мала серед жінок вдячний ґрунт. Ну й "кому охота, скажіть будь ласка, спати на гуртовому ліжку, під одною ковдрою, (ввесь вік проспавши тільки в парі з чоловіком та з своїми власними дітьми), і кому охота носити оту невідому і страшну "анцихристові печатку".

— А прийдуть іностранці, — шепочуть куркулі, — і тоді по печатках: раз-раз!

І нема, щоб — раз-раз! – дати йому одкоша, навіть уявлення не маючи, яка це нісенітниця, налякані найвідсталіші жінки воліли краще напропале сваритися з чоловіками, вмирати у злиднях, але в "комунію" не йти. Жити вже якось, як жили діди-прадіди, себто захлинаючись злиднями й працювати в того самого щирого розрадника, в того, що так нетерпляче чекає "іностраців", працювати за п’ятий сніп. А й не туди, що йому болять не їхні злидарські інтереси, а власна шкіра, яку ось-ось облуплять на барабан за той таки п’ятий сніп. Йому, бач, чужоземців треба, еге ж.

А раніше ходили вони й ходили сюди, ці "іностранці", га? До пак, ходили раз, та вже й дорогу забули.

Гей, яка ж ти велика і яка ж ти безпросвітна злидарська темряво, і як багато ще треба Задорожніх, щоб її остаточно й безповоротно ліквідувати по всіх отаких закамарках.

Позасвідомо й дуже в багатьох місцях жінки, отже, були зброєю в руках класового ворога. Ну, й гальмували. Тільки ще раз підкреслюю, що не Іванівських жінок я маю на увазі.

Що ж до іванівців — то жінок одноосібниць я не знаю, — я знаю лише жінок-колгоспниць. І я навмисне зробив оце такий відступ, щоб підкреслити, яка величезна, яка неймовірна різниця між жінками вчорашніми й жінками сьогоднішніми. Цілковита протилежність. Вчорашня одноосібниця — сьогодні зразкова колгоспниця. Ось про це я хотів і до цього мав звести мову.

Замість "чортячої печатки" й "гуртового ліжка", всупереч авторитетним твердженням куркульні, жінки в колгоспі знайшли товариську трудову організацію, громадську взаємну підтримку, розкріпачення (вже навіть сьогодні) від злиднів і зайвого хатнього клопоту, і величезні радісні перспективи. І через те, що це не на папері, а в дійсності і через те, що наслідки від організованої праці не змушують себе чекати довго, жінки не поступаються ані в чому чоловікам, прикладаючи всюди своїх рук і почину.

Вони — ударниці на буряках і на інших польових роботах, вони беруться до громадської праці, вони перші на зборах. Чоловіки не набагато втекли від них уперед.

Трапляються, звичайно, і окремі непорозуміння, не без того. Але непорозуміння ці не такі, як комусь може хотілося б. Ні про саботаж, ні про зрив роботи не може бути й мови. Нові форми організації праці, бригадна й відрядна система, і добре налагоджений облік зробленого усувають будь-які причини до непорозумінь. Відповідні тези т. Яковлєва про колгоспне будівництво тут, очевидно, засвоїли як слід. Але непорозуміння трапляються.

Власне, я лише про один випадок чув і він єдиний, що трапився останнім часом, а саме:

Ільїчівський радгосп, потребуючи робсили, звернувся до правління артілі про допомогу, просив кількадесят чоловіка. Це в період гарячих робіт самої артілі. Правління пообіцяло і, поміркувавши, зняло з роботи кількадесят душ дівчат з тим, щоб відрядити їх до радгоспу. І ось тут-то "вийшла юринда", за словами самого голови і тих же таки самих колгоспниць. Дівчата — не захотіли їхати.

А їздили ж допомагати буднянській артілі, їздили на комунівські лани до "Червоної Зірки" і на лани того ж таки самого радгоспу — їздили з охотою і працювали завзято. І тут тобі на. І навіть не кажуть, яка причина — мовчать і не хочуть іти з своїх колгоспівських буряків.

Що-що, чого-чого.

Голова й голову загубив, — були колгоспів ці, як колгоспів ці, свідомі, дисципліновані, а тут тобі на. Ледве полагодив цю справу. Згодом уже признався, що злякався не в жарт.

А причини були прості винен у всьому, може, сам радгосп.

(Продовження на наступній сторінці)