«Сліпці» Микола Бажан

Читати онлайн історичну поему Миколи Бажана «Сліпці»

A- A+ A A1 A2 A3

Шинкарочки, шинкарки,
Наливайте нам чарки!
Сало смажте, сало шкварте,
Виставляйте калачі,
І горілки повні кварти
Наточи, наточи!
Дай книшів, дай книшів,
Розбивай барила
Для хазяйської душі,
Хазяйського тіла!
Усі враз, усі враз!
Розгулялись дуки.
Б'ють в підкову, б'ють в обцас,
Садять в закаблуки.
Витинають гопака,
Розривають шати.
Моя ж доля вже така —
Піти й пригравати.
Ух, ух!
Ледь не спух
З тих бенкетів та наруг.
Клята доля, ой недоля, у старцюг!
Доля — злигодні мої,
Чом я десь не дів її!
Доброточки — хазяї,
Люди праведнії, милостивії.
Та простріть же ви руку даящу,
Та згляньтесь на душу пропащу,
Подайте на Отченаш, на обмоленіє,
На своє спасеніє.
Ой, майте ж, моя мамцю, жалість наді мною,
Над моєю нищотою,
Над моїм то каліцтвом довічним ...
Не бачу ж я, мамцю, як праведне сонечко сяє,
Не бачу ж, моя квітю, як день Божий минає,
Не бачу, мамцю, як вечерок, моя квітю, примеркає.
А заслонило ж мені оченьки, заслонило,
Як кленовим листочком застелило.
Волів би я, мамцю, заробить,
Волів би я, квітю, заслужить,
Гірка моя, мамцю, зароба-заслуга ...


І крутиться корба,
і ліра рипить,
Ліра рипить — ярмаркова рипуха.
Навколо принишкли, —
той мріє,
той слуха,
А той, обіпершись об воза, стоїть
Та й засинає поволі.
І близько
Присунулась тиша,
і чує сліпак,
Як гупає, впавши кудись на билисько,
Царициним іменем битий п'ятак.
Похнюпився дід і припав до* струменту,
Та й слуха, як струни бренять,
як із тьми
Спотикаючись, човгаючи чобітьми,
Хтось до нього задумливо плента.
Підійшов.
Зупинився.
Ступив ще на п'ядь.
Поволі схилився,
й долоня волога
Торкнулась лиця, як уміють торкать
Тільки допитливі руки сліпого.
—        Хто це, питаю ? ..
Та хто це, питаю?
Товариш ? ..
На біса товариш мені!
Нехай він деінде ...
Бо тут назитаю
І сам на гертиху та кунсо хобні.. .26
—        Я не товариш вам, діду,
й не недруг,
Хоч і приблуда сліпий між людей...
Ні датку собі, ні дівчат товстобедрих
Я не шукаю...
Ви, діду, ачей
Не перший десяток вакуєте з лірою
І знаєте добре сліпецькі путі,
Що їх я ніколи не взнаю,
не зміряю ...
Діду! Скажи — чи дороги оті,
Замучивши згаймо душі,
виводять
Співців та їх вірних в ясний вертоград?*
Чи певність та звагу,
чи просто — байстрят
Блукаючи світом, бандурники родять?
Чи всохла остання краплина води
В бандурній, лункій та сухій шкаралущі?
Чи, може, вже води могутніші й дужчі
Гримлять об пороги мужицьких твердинь ? !
Ти ходиш по світі не перший десяток,
Не на першому стовквищі ницьма лежиш.

 

26 Оліпецькою "тайною" мовою — бо тут нажебраю і сам на горілку та хлііб грошей.

* Надруковано помилково "вертоград" — Б. К.

 

І ліра стара та посвячений ніж,
Та, може, ще мудрість і скруха — твій статок.
Запльований,
зганьблений більш над усіх,
Це ж ти —
найнещасніший з відданих лірі,
І розпач холоне на більмах твоїх,
Одчай, що зневажливу зроджує щирість ...


А лірник мовчить,
і пливуть,
і пливуть
Нерухомо спливають два ока підласі,
Несучи білий мул і гнилу каламуть
З продавлених ям в зашкарублому м'ясі.
А лірник мовчить,
наче він не зловив
Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди.
Навколо сліпців порозходились люди,
Не добравши в тій бесіді глузду і слів.
А лірник мовчить,
і видзвонює муха,
Принаджена соком м'ясистих повік.
Він спить?
Десь ширяє думками?
Чи слуха?
І, поруч, присівши,
веде чоловік
Все далі своєї:
— Я вчився три роки
І очі склепились зогнивши.
Отак


Пішов придивлятись до світу,
безокий
Мандрований лірник, незрячий жебрак.
Я бачив багато й питаю не вперше,
Востаннє?
Не знаю.
Знаю — не вперш.
Ти відаєш, діду, —
є всякі тверджі,27
А сумнів, певне, найбільша з твердж.
Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену,
Розкопую,
б'ю,
вивертаю її.
У кожну шпарину,
у кожну прогалину
Встромляю заюшені пальці свої.
Ти думаєш — так,
засурмивши у сурми,
Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови?
Ні!
Треба в страшні і розпачливі штурми
Кидати чорне ядро голови.
Маячня повсякденна,
шугання думок, наче струмнів,
Що дзвонять у скроні
та геть одлітають у мить.
Легко зломити голову —
важко зломити сумнів,
Здолати його і на горло йому наступить.
Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти!

 

27 Тверджа — твердиня.

 

Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ!
Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти!
Як муж, а не мученик ...
Чуєш? —
Як муж!
Відповідай, перехожий ! ..
Невже безсоромно й довічно
По торжищу людському сумнів тягтиму я свій ? !
І чоло' скривавлено біле, —
тільки око кричить
дихавично,
Наче здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.
— Що для тебе ганьба?
Призвичаївся ти до потали!
Чекаю я, піду, — скажи мені правду на це!
Ти вже так натягавсь
і так вже тебе заплювали,
Що плюнути легко й самому собі у лице.
Неважко тобі відказать,
спаплюженому жебракові,
Чий строк уже вийшов,
чий біль і затих, і засох !..
Скажи, не лякайся —-
на площі лишилися вдвох.
Скажи,
що пророчі сліпці —
махлярі й горлаї ярмаркові,
Скажи,
що козацький співець —
кумедний тепер
скоморох . . .
Я знаю, —
зміняється світ,
і прадавні криваві пожари
На заграву іншу змінились —
то смалить кабанник
свиней.. .
Гей, діду, гей,
Не татарський ясир, а смердючі отари
Поганяє козак для торгових гостей.
І вовну овечу, ба хвіст навіть песій
Запакувавши в беремища пак,
Везе до вальош, до крамниць, до посесій
Хазяїн уважний, халтурний козак.
Стинають діброви столітні, прегарні,
Рубають гетьманський освячений дуб,
Корягу дубову везе до чинбарні,
Щоб ремінь чинили, козак-живолуп.
Шкуру та ремінь, на юхт і сап'яни
З лицарського друга, коня-румака,
З волів круторогих, чумацької шани,
Здирає і лупить козацька рука.
Щоб скло для карафок топити,
на гути
Предковецькою кров'ю заллятий пісок
З боїща старого, зі схова кісток
Козацтво взялося возами тягнути.
Вивозять і праху дідівського корх,
І тіло внучаче слабе та невкріпле!
Він землю дідів, як пісок, пересипле,
Отой всевладущий, ненаїдний торг!
Я чую —
реве, роззявляючись, черес
І кожен ячить перепроданий морг!


Я чую —
заходиться мірницький вереск, —
То гонять пісні, наче вівці, на торг . . .


—' Бодай би не згадувать скрухи і туги,
Бодай би не згадувать муки й гріхи,
Бодай би не згадувать темні шляхи
Великого світу й Великого Лугу!
Путі твої куряні відаю я,
Великий мій Луже,
дикий мій Луже,
І вітром твоїм виповнялось недуже
Серце базарного горлопая.
Ще був водирем,
і з дідком голомозим
На жебри ходив, на кобзарське вчення,
Коли величався у Глухові Розум,
Оте нерозумне й бучне гетьманя.
Розбито Батурин,
занедбано Глухів,
Ще куряться крокви сплюндрованих гард. . .
Я чув брязкотіння рушниць,
алебард,
Тупіт невгавний муштрованих рухів.
Я чув, як ридав недолугий Калниш,
Рвучи на кибитці суху рогожину,
Щоб глянуть востаннє
зо Гарда —. козацьке селище. (Сплюндрованих виправлено
із сплюндровані — Б. К.).
й проклясть Україну,
Й простить Україну, де порох і тиш...
Я чув, як молився про помсту і звагу,
Над лезом склонившися, Мельхиседек,
Благословивши похмуру звитягу
Залізнякових завзятих дейнек.
Я чув, як багаття гриміли у Кодні,
Як репало тіло, узяте в бичі. . .
Сьогодні ж . . .
Наслухався добре сьогодні...
Мовчи, юродива примаро, мовчи !..
Ти ж, серце нікчемне, старого не згадуй,
Лягай у свій мудрий і зважений лад,
Не втягуй збентежені мислі у зваду,
Вони бо пройшли через тисячі звад.
Мені недалечко лишилось до гробу,
Та мовлю, вмираючи:
благословен
Більший над чвари козацький хосен,
Господаря чесного чесна зароба.
Бо й справді міняється світ і діла,
Й пасуться отари на вигонах Кодні.
Збирай же, козаче, дари ті природні,
Що їх Україна тобі віддала!
Солодку пшеницю,
пекучу салітру,
Розсипчасту рибу
і мед-липовець!
Розкрито країну для доброго вітру,
Що зела заплоджує, втіху сердець!
І радісний вітер, свиріль трудолюбства,
І дощ-теплодай, танцюристий моцар,


(Продовження на наступній сторінці)