«Сліпці» Микола Бажан

Читати онлайн історичну поему Миколи Бажана «Сліпці»

A- A+ A A1 A2 A3

Ваших колодязів заспані води —■
Принада й загибіль у ніч глуху!
Ревіте, народи,
конайте, народи!
Із піснею легше вмирать на шляху!
А я умирати не можу,
не хочу,
Смерду й рабу не зламаєте карк!
Вам не фортеця —
ваш хутір,
фільварок,
Вам не сховатись за пісню пророчу!
У ваші пророцтва й дороги не вірую!
Убийте! Розіпніть!
Не вірую я в "Отче наш" і "Вірую",
В рабську покору століть!


Вірую —
не кобзою,
вірую — не лірою,
Вірую —
полум'я серця і гнів
Моєю непишною буде офірою
Для смердів,
для хлопів,
для храпаків!
Малою офірою,
нікчемною жертвою.
Бо десь аж на всохлому, бідному дні
Водою сліпою,
водою мертвою
Забризкано очі і серце мені!
Бунти і народи!
Пожежі і воля!
Як зранений пес, по дорогах повзу!
Голодні роти серед голого поля
Кричать про повстання, ревуть про грозу
Ноги зламаю,
серце розчавлю,
Таки дожену вас,
таки дожену,
Юрмища мужні!
Конаючи, славлю
Бунти і бої,
пожарища й війну !..


Я в очі заглянув сліпцю — ненажері,
Сліпий, я побачив сліпецькі серця!
Кінчайся, кумедіє зганьблена ця!
Ведіть до дверей мене! Двері! Де двері ? .

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

На сухому току,
посеред пилюги,
Каправі й худі міхоноші,
Вмостившись, сваряться за гроші,
За мідні, щербаті шаги.
Сваряться,
соплять,
і потроху
Вминають поцвілі свої
Тяжкі пироги та беркі малаї,
Ковтюхи крупкуваті гороху.
І тліють їх очі, як в тихім огні,
У ніжній сухій золотусі
І сиплються,
сиплються вії кальні
На щоки при кожному русі.
На теплі й змокрілі повіки ляга
Дрібною, летючою рінню
Золотушна перга,
сухозлотна перга,
Сліпоти передчасне цвітіння.


Обсипається око, як пух із кульбаб,
Обскубана кулька квітчана.
А рана цвіте —
бо коли не змогла б


Квітнути плекана рана?
Щоб квітнула рана,
щоб око, померши,
Не оживало, —
сліпцям оддає,
Як першу сльозу,
як засмученість першу,
Зморене око й дитинство своє
Сліпецький водир,
поводир, міхоноша,
Що торбу і руку кобзарську несе,
Що стає найдорожча йому над усе
Лебійська засмерджена ноша.
Звикає приймати на гостре плече,
Приречене схнути й хилиться,
Правицю, що душить, лама і пече,
Врочисту кобзарську правицю.
Стенувшись і зблідлій зведеться хлопча
І руки сліпої примари
Покірливо візьме
й не скине з плеча
Того п'ятиперстого він пернача,
Тієї руки-костомари.
Обтяжений мудрістю, злом і жалем,
Із серцем голодним і голим,
Стає перед кожним народженим днем,
Перед кожним новим видноколом,
Стає й, тремтячи, прислухається він,
Як, за сотні верстов і за тисячі гін,
Минущі і неминучі,
Надходять події прийдешніх годин>
Зустрічі, люди та бучі.
Гогочуть далеко страшні ярмарки
В гопашній, безумній хурделі,
Стлівають дороги,
вщухають стежки,
Розпадаються прахом оселі.
Пробігають і зойки, й огні по юрбі,
Що шляхами,
здригаючись, лізе.
І багато вогнів заховає в собі
Око каправе та зизе,
Доки закриється в сліпоті,
Наповнившись грузом дощенту,
І доки не стануть видющими ті,
Дерев'яні орбіти струменту.
... І вкручуй у пісню,
як в плесо,
як в змрок,
Чорториї заюрені мозку!
Співай, як причинний,
крутись, як пророк,
Смердючий і злий недоноску!
Не слухай, як глухо скавчать уночі,
Дощату постелю рвучи й гризучи,
Голодні, обкрадені суки,
Віддавши щенята свої в лірачі
Учитись пісенної штуки.
Не слухай, як виють хурделі і пси,
Що вили і витимуть завше.
Пильнуй патериці,
торбину неси,
Бандуру від гроз заховавши.
Око, як близну свербливу, віддай,
І котре сліпе й недосліплене котре,
Потовчений в гамуз,
покручений вкрай


Безбатченку,
байстре
і лотре!
—        Ви, дядьку, до мене? —
озвався один.
—        Кінчили?
— Рушаємо звідци?
—        Зі всіх пирогів — тільки жменька крихтин,
—        Бач бо, які ненаситці!
—        Пан-отче !.. Рушаймо!
Доріг не боюся!
Що я молодий і недужий?
Так що ж !..
Спитайте, пан-майстре, в оцих міхонош,
Чи вартий чого я й на що пригожу ся.
Ми геть позмітаємо порох з шляхів
І пустимо наші дороги, як змії ! ..
Промовив якийся, і вії склепив,
Недоброю вільгістю зрошені вії.
—        Ти прагнеш, водирю, доріг лірача?
Іч, спрага яка невситима,
Дитино злидарська,
лихе потерча
З посохлими й злими очима!
Так ну отож! — Сліпцям манівців вистача!
Ходім, недоноску, ходімо!
Ходімо,
несімо лукаве дання,
Найлюбше моє,
найдорожче,
Неношене ненькою, скурве щеня.
Ходімо — ганьба нас, як псів, виганя
На зраду, неначе на прощі.
Так згода?
Рушаємо в мандри удвох?
Тремтиш і лякаєшся, хлопче?
Зважай,
бо доскочеш таїн багатьох,
Як серце, мов лапоть, протопчеш ...
Мій сину проклятий!
Хай ліпше заб'ю,
Ніж візьму за неофіта !..
Як тяжко рушати в дорогу твою,
Двічі зраднику й двічі банито !. .
Нехай .. . Добреду! Допалаю. Доп'ю!
Спраго несамовита !..
Ти знову в мені, непоборне страховище,
Плюгава й нудна самоти суєта ...
Ти чуєш ? ..
Невже ти б зі мною пішов іще,
Нащадку замучених,
утле уровище,
Голодом вишкрябане з живота ! ? .
А був би з тобою,
як матір із сином,
З загнилим ще в матернім лоні синком. . .
Постояв хвилину,
й пішов попід тином,
І зник вдалині,
вдалині за горбком ...
Скриплять, розриваючи пута з лози,
Насаджені задом на випнуті шкворні,
Рипучі й робучі, чолаті вози,


Неначе скарбівні гонорні.
Роздувши драбки, мов огвари, стоять,
Віддавши на ґендлі веселі,
Пахнющу й барвисту, мов райдуга, кладь,
Соки, плоди і зела.
Купи травних і коштовних скарбів
Вивалює, репнувши, бесаг,
Заради пихи
і для ґендлю розкрив
Господар, привівши для славних боїв,
Вельможну твердиню на дужих колесах,
Природні клейноди володаря нив,
Державця на луках та плесах.
Стоїть коло возу,
в брилі набакир
Величаючись, як в авреолі,
Воєвода з левад,
хуторський багатир,
Князь на стожаллі й в стодолі.
Розгортає він груди, як браму, насилу,
Бо м'язень на м'язня берем'я ляга.
Просторо та повно гуляє по тілу
Устояна добре,
хазяйська юха.
Розсунувши жили,
беруча гамула,
Патьоками м'язні гарячі вгорта, —
По шиї спливає,
на груди звернула,
На клубах зачовгала, жирна й товста.
Хазяїн вслухається:
тепло лоскоче
У м'ясо, у сало зав'язаний плин.
Хазяїн м'якого й штудерного хоче —
Чи баби, чи пісні.
Вслухається він —
Стогоном вовчим і клекотом орлим
Сурмить над майданом владущий хосен
У кожне зчорніле, роззявлене горло,
Роз'ятрене з мляви, горілки й пісень.


Ось вона — пісня трактирів і лазень,
Смугастих абахт і товарячих тирл!
Горлай чи лупежник? Лабазник чи блазень?
Мандрьоха базарна чи багатир?
Щоб пісню, як бабу, обм'ять і обсмикать,
Щоб висмоктать пісню, мов пляшку, мов хіть,
Вже рта ворушиться скоцюрблений
кікоть,
Що вміє вчепитись, і ссати, і пить.


—        А йди но сюди, галайдацька псявіро!
Заробиш чи гріш чи з товчеником книш.
Музику крути нам,
рипи нам на ліру,
Співай, чортів старче, гучніш і бучніш!
—        Та ось вам і пісня, сліпенька зароба!
Гукнули — й почула музика сліпа . ..
І напнувся старий,
аж тече з-попід лоба,
З повік, вкритих вразами, жовта ропа.


Заверещала розхитана корба,
І знявся, мов хмарка, над лірою пил,
І смик вересливо поскубує,
корпа
Мотуззя костричене й кручево жил.
Ящик дощатий виляскує глухо.
Гунких дощечок верещання і стук.
Ліра рипить — ярмаркова рипуха,
З вереття висмикує зниділий звук.
Ліра рипить — ярмаркова жебрачка,
Жебруча тужільниця,
вірниця скрух.
Бреде, затинається, стогне заплачка,
Стогнеш, заплачко? —


— Ух, ух!
Горільчаний дух
Оковити, варенух, запридух!
Закривайте ярмарки,
Наливайте нам чарки!
Чарко моя, чепурушко,
Тебе вип'ю я, моя душко,
Тебе вип'ю я та не виллю,
Люба чарка мені на похміллю.
Я з тобою, чарочко, погуляю,
Наче біла рибонька по Дунаю,
Бо я хлопець — чарці друг,
Добрий зух,
Ух!
Добрий зух,
І п'янюга, й волоцюга з волоцюг!


(Продовження на наступній сторінці)