Я пошукав очима Сіренького і, не знайшовши, попростував до кабінету директора, де теж стояв вартовий з рушницею. Мені захопило дух. За столом сидів старшина міліції, перед ним — Ракша.
Директор, старший вартовий і Сіренький сиділи біля старшини і допомагали йому допитувати злодія.
— Наслідки мого плану "Легенда",— промовив Сіренький, показуючи на спійманого Ракшу.
— Що?! — витріщився я.
— Коли ви поїхали, кинувши мені незрозумілі слова про свій план "Блискавку", у мене виник план "Легенда". Як бачите, він спрацював непогано!
— Це наслідок мого плану "Блискавка"!
— Слідство починається. Послухаємо. Я певен, що це результат мого плану.
— В чому ж він полягав? — холодно спитав я.— Просто, як все геніальне! Ми забули про одну річ. Існує легенда, за якою, коли кіт або кішка перейде дорогу людині, то тій не пощастить. Я вирішив скористатися з цієї легенди і перебіг дорогу Пуголовиці, а потім — Ракші. Зробивши це, я спокійно пішов спати. І от наслідки!
На якусь мить у мене ворухнулась заздрість, що Сіренький так легко і так дотепно знайшов засіб боротьби з ворогами, але тільки на мить. Уже через секунду, закликавши на допомогу свою свідомість, я сказав Сіренькому:
— Ой, Грей! Який же ти наївний! Це звичайний забобон, якому вірять лише старі бабусі і шофери. Послухай, що я зробив,— і я стисло розповів про всі нічні події.
Та Сіренький затявся. Ми трохи посперечалися і вирішили послухати допит, щоб з’ясувати, чий же план спрацював. Тим часом міліціонер допитував Ракшу.
— Звідки ви знаєте Петренка?
— Я підвозив його якось на автомашині і познайомився...
— І ви йому запропонували покрасти коропів? Покрасти державне майно?
— Ні, це він мені запропонував. Сіренький штовхнув мене під бік:
— Чуєш?!
— Ви знаєте, що риба, яку ви намірялися покрасти, племінна, призначена для розведення і зариблення Дніпровського моря?
— Ні, не знав.
— Може, й Петренко не знав? — вкинув слово старший вартовий.
— За Петренка не скажу,— ніби не помічаючи глузування, відповів Ракша.
— Ага, не знали...— промовив міліціонер і, допитливо глянувши на Ракшу, несподівано спитав: — Ракша, вас уже раз спіймали на крадіжці державного майна?
Я чекав, що злодій знітиться, але він відповів цілком спокійно, навіть зухвало:
— То інша річ. Я своє відсидів.
— Але нічому не навчилися. Знову схотілося в тюрму?
— Це мене проклятий Петренко спокусив. Каже, розбагатіємо.
Я уявив собі, як клепатиме на Ракшу Петренко-Пуголовиця, коли допитуватимуть його, і злорадно всміхнувся. Одначе дивно! Чому Петренка міліціонер називає Петренком?
— Де ви думали продати крадену рибу?
— Не знаю. Це все Петренко.
— Ти що? Дурником прикидаєшся? Де ви думали збути рибу? Ракша засовався.
— Збиралися відправити в Харків машиною.
— Отак і казав би! А на чиїй машині ви приїхали грабувати? Хто був з вами ще? Хто ті, що втекли з машиною?
— Найняв на шосе. Не спитав — хто.
— Вони ж знали, що риба крадена?
— Вони не спитали, а я не сказав.
— Признавайся, Ракшо! Краще признавайся!
— Мені нічого признаватися. Я все сказав.
— Дивись, коли чесно признаєшся, покарання буде легше.
— Я все сказав.
— Ну, що ж! Тобі видніше...— Старшина записав усе до протоколу, дав розписатися Ракші і наказав відвести його, щоб почати допит Пуголовиці.
— Попався, катюго! — промовив я замість привітання, коли його ввели.
Він похмуро озирнувся і похнюпився.
— Ваше прізвище? — почав старшина.
— Хіба ви не знаєте? — зиркнув спідлоба злодій.
"Ось коли міліціонер назве його справжнє прізвище! Ось коли в тебе полізуть рогом очі!" — зловтішався я.
— Ваше прізвище! — твердо повторив міліціонер.
— Петренко Сидір Петрович.
Я чекав глузливого погляду старшини, але він схвально кивнув і провадив:
— Звідки ви знаєте Ракшу?
— Він підвозив мене якось до міста...
— І він підбив вас на крадіжку?
"Ось зараз почне топити друга!" — подумав я, але те, що сказав Пуголовиця, примусило мене широко розкрити очі.
— Ні,— сказав злодій.— Це я його підбив на злочин. Каюсь, винен! Мене спокусили.
— Хто?
— Шофер Веремієнко.
Директор, старший вартовий і Сіренький чмихнули, але міліціонер суворо глянув на них.
— Як же він вас спокушав?
— Каже, давай покрадемо коропів, відвеземо на базар, а гроші — пополам.
Старшина моргнув вартовому, той вийшов і через хвилину повернувся з Веремієнком.
— Він запропонував вам пограбувати ставок? — спитав старшина.
— Оцей самий,— зухвало дивлячись на хлопця, твердо відповів Пуголовиця.
Веремієнко на мить остовпів, потім його лице розпливлось у посмішці, і він промовив до Пуголовиці:
— Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?
Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів.
— Ви наполягатимете на своєму свідченні, що Веремієнко спокушав вас на крадіжку? — спитав міліціонер.
Пуголовиця мовчав.
— А ти знаєш, Петренку, хто тебе вистежив і спіймав? — озвався старший вартовий.— Веремієнко.
Пуголовиця метнув на Веремієнка повний зненависті погляд.
— План "Легенда"? — кинув я Сіренькому.
— План "Блискавка"? — відповів він мені в тон.
— Ще хто вас спокушав? — допитувався міліціонер.
— Рабурденко.
— Хто? — перепитав слідчий, а директор і вартовий здивовано глянули на Пуголовицю.
— Лаборантка. Вона заставляла мене носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів.
— Скільки ж ви їй принесли?
— Та, може, центнерів зо три переносив. Щодня три, а то й чотири добрих коропи...
Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з’явилася бліда, злякана, захекавшись і без угаву смикаючи бровима. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла.
— Це брехня! У мене не було тенденції замовляти собі коропів! Він сам приносив мені.
— Приносив сам. А за що? За те, що ви переховували у себе в лабораторії мою рибу.
— У мене не було такої тенденції! — скрикнула лаборантка.
— Я за тенденцію нічого не кажу,— вів своє Пуголовиця.— А великого коропа де я ховав? Хіба не в вашому холодильнику?
Рабурденко раптом охнула і впала непритомна. В кімнаті стало гамірно. Хтось гукав, щоб принесли води лаборантці, директор гнівався і махав кулаками на Пуголовицю, старший вартовий картав себе за неспостережливість, а ми з Сіреньким сумно хитали головами, бачачи, до чого довела лаборантку її непринциповість.
Нарешті принесли води, і Рабурденко опритомніла...
— Як же ви могли так зробити? — з докором спитав директор.
— Він залякав мене. Ви ж знаєте, що в мене ніколи не було такої тенденції! — нервово смикала бровами лаборантка.
— Ви переховували крадене,— сказав міліціонер.— Я змушений взяти вас під варту.
Рабурденко знову ахнула і знову знепритомніла. Поки Веремієнко та прибиральниця, що вбігла на крик, приводили її до пам’яті, директор і старший вартовий умовили міліціонера не заарештовувати Рабурденко, бо вони ручаться, що вона нікуди не втече. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили.
— На чиїй автомашині приїхав Ракша?
— Не знаю.
— А хто був ще з вами? Хто ті, що втекли на машині?
— Не знаю. Випадкові люди, на шосе домовились...
— Що ви мелете? Ракша вже сказав, хто вони такі,— вдався до хитрощів міліціонер, але Пуголовиця був досвідчений злодій.
— Не знаю. Ракша сказав мені, що спинив машину на шосе і домовився.
— А хто вас ще спокушав тут, у рибгоспі?
Більше ні на кого Пуголовиця не вказав. Слідство закінчувалось. Годинник показував другу дня. Старшина, звелівши відвести Петренка до комори, з’ясовував у директора і старшого вартового різні подробиці нічної пригоди.
— О! — згадав директор.— Якось Ракша приходив до нас просити бензину, і ми записали номер його машини. Може, це допоможе вам? — І він, витягши записну книжечку, повідомив міліціонеру номер автомашини.
Старшина витріщив очі:
— Прошу вас, повторіть номер.
Директор повторив.
— Це була вантажна машина чи легкова?
— Півторатонка.
Міліціонер з полегшенням зітхнув:
— От мерзотники! Ви знаєте, номер чиєї автомашини вони дали? Голови райвиконкому! Це номер його легкової машини!
Поки старшина записував нові дані до протоколу, я зрозумів з розмови директора, Веремієнка та старшого вартового: Веремієнко про все вчасно розповів директорові, і після того за злодієм стежили. "Іменини" Петренка викликали підозру, і минулої ночі всі були напоготові. Грабіжників схопили в той момент, коли вони витягли волок, повний риби.
(Продовження на наступній сторінці)