— Клуні? — здивовано, не в силах сховати радість, що він може показати свою зверхність над цими незнайомими, скрикнув Панько. — Акваріум — це зовсім не клуня! Навіть і не схоже!
— Ну, коли для акваріума, тоді візьми одного, — лагідно промовив колгоспник. — Тільки як же ти його донесеш?
Та Панько прирозумів. Він викопав біля калюжі під містком невеличку ямку, напустив туди води і зробив для коропеняти маленький ставочок. Коропеня тут побуде, поки він принесе з дому консервну банку.
— Я зараз побіжу по банку, — схвильовано сказав він і зробив уже крок, коли молодий, який повертався з водою, спинив його.
— Так що ж? По-твоєму, ти все зробив?
— Все, — не розуміючи, відповів Панько. — Я його в банці з водою донесу до школи.
— А слово яке треба сказати?
— Навіщо слово? — знову здивувався Панько.
Обидва чоловіки, усміхаючись, дивилися на хлопчика.
— Та вони, видно, всі такі в "Червоному промені", — промовив молодий, — Торік брали в нас трієр, так теж спасибі не сказали…
Панько почервонів.
— Я забув, — сказав він тихо. — Дякую.
— Ну от, — усміхнувся молодий. — Тепер усе! До побачення!
— До побачення! — голосно гукнув Панько і бігом кинувся додому.
Дома він знайшов порожню банку і побіг до містка.
Півгодини тому, захоплений подарунком, він не роздивився як слід на рибинку. Тепер він побачив, що коропеня було майже зовсім без луски. Тільки п’ять-шість лусочок блищали на голому, як у в’юна, боці рибинки.
"Може хворе, а може, в дорозі пообдирало боки", — подумав хлопчик і обережно пустив його в банку з водою.
Помалу, щоб не вихлюпати воду і щоб не завдати шкоди рибинці, пішов до школи. Піонерська кімната була не замкнута, і там сидів старший піонервожатий, викладач російської мови Степан Юрійович, переглядаючи щоденники піонерзагонів.
— Чого тобі, Чоломбитько? — спитав Степан Юрійович.
— Ось дивіться, що я приніс!.. — сяючи очима, промовив Панько. — Тільки її везли в бочці і вона пообдирала собі боки, — додав він. — Ось гляньте!
— Е! — зрадів Степан Юрійович. — Та це ж дзеркальний короп! Він такий і є, без луски. Ну, молодчина Чоломбитько! Я давно мріяв про такий експонат для нашого акваріума.
Коропеня пірнуло на дно акваріума і моторно попливло, виблискуючи золотавими лусочками. Степан Юрійович не зводив з рибини захопленого погляду.
— Молодчина, Чоломбитько!
Панько передав Степанові Юрійовичу слова колгоспника з "Зорі", що в "Червоному промені" можна було б зробити не один ставок, коли б Корній Корнійович не ляпав вухами, а також, що колгоспник обіцяв дати йому восени найбільшого коропа. Про своє запізніле "дякую" він промовчав.
— Так, — сказав Степан Юрійович, — ставки, дійсно, у нас можна було б зробити. — І замислившись, промовив уже сам до себе. — А справді! Можна ж зробити!
— А чого ж не можна? — відповів Панько, подумавши, що вчитель звертається до нього. — Треба тільки пересипати балку греблею, от і ставок!
Степан Юрійович засміявся:
— Молодчина, Чоломбитько! Виростеш — хорошим головою колгоспу будеш! А зараз іди додому, а то раптом я завтра тебе викличу, а ти дивись, урока не вивчив… — і вчитель лукаво підморгнув учневі.
ЗАВТРА РАНКОМ!
Панько довго сидів над завданням, але зробив мало. Після кожного написаного слова він замислювався, і перед його очима вставала балка, перегороджена греблями і перетворена на ставки. її голі схили вкрилися лісом, над ставками схилилися верби, зеленів біля берегів очерет, а лапате листя і білі з жовтим осердям квіти латаття непорушно лежали на воді, наче намальовані…
Поки Панько виконав половину завдання, на зошиті з’явилося ще дві великі чорнильні плями. Він довго дивився на них і вирішив вирвати аркуш і написати все знову. Потім передумав: переписувати все спочатку надто велика робота.
Прийшла мати і почала готувати на стіл. Панько скористався з цього і швидко прибрав книжку і зошит у торбинку.
— Ну що? Скільки сьогодні дала "Принцеса"? — спитав Панько.
— Прибавляє,— тихо, ніби по секрету, сказала мати. — Сьогодні вже двадцять чотири літри надоїла.
— Ого! — промовив Панько.
Мати розповіла, що і "Красуня" стала прибавляти молока, а телята, всі дванадцятеро, веселі і бадьорі. Мати завжди розказувала Панькові про новини на фермі, і хлопчик з цікавістю її слухав.
Взагалі, Панькові якось більше запам’ятовувалися розмови колгоспників про господарство, ніж те, про що розказувалося на уроках. Панько знав, чому і скільки годин простояв учора трактор, скільки народилося лошат, яка з польових бригад йде першою в змаганні…
Якось голова сільради поставив до них на квартиру кореспондента обласної газети. Кореспондент з годину слухав розповідь Панька про колгоспні новини і потім здивував Корнія Корнійовича знанням таких подробиць колгоспного життя, що голова тільки блимав очима.
— Ось незабаром піде зелена паша, тоді наші корівки не стільки даватимуть молока, — продовжувала мати.
— Мамо, — блиснув очима Панько, — а що як вам орден дадуть? Або зірку героя… От би!
Мати махнула рукою:
— Ти вигадаєш…
— Мамо, а якщо нагородять, дасте мені поносити золоту зірку?
— Та підожди, — засміялася мати. — Спочатку треба надої молока підвищити, телят виростити, а тоді, може…
Жінка замовкла і раптом суворо запитала:
— Уроки вивчив?
— Трішечки, трішечки залишилось… Я ввечері… А "Красуня" скільки сьогодні дала?
Та хитрість з "Красунею" не вдалася. У матері змінився настрій.
— Увечері? — ще суворіше промовила вона. — А ввечері скажеш — ранком, а вранці проспиш і двійку одержиш…
— Та мені ж тільки два слова залишилось написати, — здивувався Панько. — Ви думаєте…
— Сідай їсти, — перебила його мати і сама сіла до столу.
Панько взяв ложку.
— Мамо, — сказав він. — А як я добре пастиму телят, то, може, й мені дадуть яку-небудь медаль, хоч маленьку…
— От одержиш завтра двійку, то я тобі таку медаль дам, що до нових віників пам’ятатимеш, — припинила розмову мати.
Хлопчик насупився і став мовчки їсти.
Ввечері, по дорозі до правління, зайшли до Чоломбитьків колгоспний конюх дід Книш з головою правління Корнієм Корнійовичем і Палажкою — другою дояркою з ферми. Їхні розмови були для Панька такі цікаві, що він навіть не витяг зошита з торбинки.
"Завтра допишу, — подумав Панько. — А як і не закінчу, то тепер Степан Юрійович не поставить двійки. Як же він поставить мені двійку, коли я приніс такого експоната!"
— Ти, Ганно, старайся, — говорив Корній Корнійович до Панькової матері.— У цьому році корму для корів вистачить. Та який корм! Озимина, спеціально для сіна посіяна — раз. Кукурудза на зерно — два! Кукурудза на силос — три! При фермах — кабаки, буряки, кукурудза — чотири! Раніше худоба по балці никала — яка там паша? А тепер ось, підросте озимина — ми її скосимо і — коровам, коням, телятам. А там, дивись, кукурудза піднялась, зелена, соковита. Її теж скосимо і — худобі. Словом, конвейєром ітиме зелена паша. Тепер будемо пасти хіба тільки так, для прогулянки…
— Як? І телят не пастимуть? — стурбовано спитав Панько.
Корній Корнійович повернув голову до хлопчика, а мати з досадою махнула на нього рукою:
— Цить!
— І телят не пастимемо, — відповів голова. — І телятам з зеленого конвейєра буде паша.
Панькові це не подобалось. Він стільки мріяв про той час, коли буде пасти телят… і на тобі! Не будуть пасти!
Корній Корнійович хвилинку помовчав і додав:
— Старайся, Ганно. Виконаєш свої зобов’язання по надою молока, телят усіх збережеш, відгодованими здаси осінню, до нагороди представимо. І ти, Палажко, старайся, — звернувся він до другої доярки. — Добре працюватимеш — не забудемо.
— Та чого ж не старатися? — сказала мати.
— Стараємось, — ствердила і Палажка.
— Слідкуйте, щоб вчасно подоїли, вчасно нагодували, напоїли… Худоба любить, щоб за нею доглядали, — напучував голова.
— Худоба, скажу я вам, Корнію Корнійовичу, — промовив дід Книш, — вона чує, як до неї ставиться людина. От взяти хоч би й коней…
— 3 любов’ю треба до всякого діла братися, тоді й наслідки будуть, — вів своє голова.
Він говорив поважно, не кваплячись, кожне слово в нього було значущим, і Панькова мати та Палажка слухали голову з пошаною.
— Правильно ви сказали, Корнію Корнійовичу, — підтвердив дід і зітхнув. — Іменно з любов’ю… О-хо-хо….
В бесіді запала пауза, і Панько сказав:
(Продовження на наступній сторінці)