«Там, де тіні забутих днів» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Там, де тіні забутих днів»

A- A+ A A1 A2 A3

З могили видно степ, у долині — Підпильна, Чортомлик, Павлюк, сиротіє порожнім самотнім горбом Чортомлиць-кий острів. "Мізерно виглядає тепер січове гніздо.

Воля, ретязем повита,
В плавнях спочиває:
Слава, кров'ю перелита,
По світу літає.

Але це сантименти, а втім отут, коло Сіркової могили, вони, може, й не так уже недоречливі. Я переходжу через город на вулицю й збиваю ногами хмару куряви. Мені треба ще глянути на оте третє коліно від запорожців і тоді вже можна вертати до Нікополя. Його неважко розшукати, дарма що він живе аж на крайньому кутку села. Його всі знають.

— А як пройти до діда Забутного?

— До Забутного? Та отак просто йдіть, а там спитаєте. Ось і хата Забутного. Вона одбігла з села в поле і стоїть собі на краєчку. Власне, третьому колінові від запорожців годилось би, мабуть, десь на хутір вийти. Я нахиляю голову, щоб не зачепитись за одвірок і заходжу до хати. Коло мисок бабрається якась насуплена молодиця.

— А скажіть-но, тьотю, Забутний тут живе?

Молодиця завидющими очима оглядає мої порожні руки й сердито відповідає:

— Та зараз, підождіть!

Вона неохоче йде на другу половину й кричить у сінцях.

— Діду! Га, діду! Вставайте. Прийшли вже до вас там. П'яте коліно від запорожців видає себе за дуже люте. Вона повертається назад до кімнати й недобре оглядає мене з ніг до голови.

— Ото вже пісні прийшли записувати?

— Та як дід заспіває, то й запишемо,— обережно відповідаю я, але молодиця рішуче переходить до суті:

— Так ви б узяли та й принесли б дідові на пінжак та штани! Ви ж у городі получаєте за ті пісні. А то ходять і Виряницький, і всякі, а діда горілкою тільки напувають. А що з тої горілки! Вип'є її та й висце...!

Е, так тут тертий народ! Онучка вже збагнула "товарову вартість" свого діда і їй баки горілкою не забивай! З сіней, крехтячи й чухаючись, вийшов нарешті сам дід у білому полотняному одязі.

Дід цей зовсім іще не руїна на двох ногах, як гадалось би: йому 95 років, але він кремезний, якийсь добре збитий у тілі. Він тільки сліпий уже. Повіки спустились на очі, і очі дивляться в себе, в минуле, в кріпацтво, в свого батька-небіжчика, що бачив запорожців.

Діда давно вже універсалізували численні етнографи й усякі аматори на зразок мене — він знає, чого від нього хочуть. Я пригадую Півнів рецепт і кажу:

— Випийте, дідусю, а там побалакаємо!

— Та спасибі вам... Горілку, ніде правди діти — люблю... Ще десять год тому так інакше й не пив, як, було, одгризеш зубами шийку в пляшці, а тоді й пляшку спорожниш.

До хати ввійшла дідова стара. Вона така ж сліпа, як і дід, але старість стерла зморшки на її серці — бабуся говорить тихим ласкавим лагідним голосом:

— А чого ж це ти, Іване, не співаєш їм? Як випив, то співай, поки не сп'янів.

Вже недалеко до того, коли це древнє подружжя піде в могилу, навіть здається, що вони конче вмруть воднораз і ляжуть у одну яму — такі якісь вони обоє своєрідні, цільні по-своєму, не сьогоднішні. Дід питає мене:

— Якої вам?

Я даю дідові волю самому розбиратись у своєму репертуарі. Дід підвів голову, подивився незрячими очима повіками собі всередину, а тоді — тихо:

— Я вам про Супруна.

Старий, тріснутий-перетріснутий голос намагається схопити голос думи:

..Ой зібрав військо, славне запорозьке
Та й пішов татар бита...

Дід покашлює трохи, зривається з голосу

...На Савур-могилу, на Чапель-долину
Сизий орел вилітає,
Ой там стоїть військо запорозьке,
Як золото сяє...

Дід із "Супруна" переходить на "Козака-Нечая", "Козак-Нечай" переривається і в нього влазить "Морозенко". Важко відрізнити мотив одної пісні від другої, з дідових уст, мелодія їхня стерлась, почорніла, як контури старовинної ікони. Дід плутає вже мотиви й слова різних дум, збиває їх до одної якоїсь лірної сумішки. Дід намагається іноді навіть потрапити під нові смаки, нові вимоги:

...За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче...
А не так же Україна,
Як українські хлопці!...

Дідова стара стоїть коло мене, підперши пальцями щоку і в такт дідові тихо каже кудись:

— Тепер скрізь тая Україна пішла...

Дід стомився співати і розкладає переді мною інший свій крам:

— Ото по той бік Дніпра скрізь турок тут сидів, а як турка зігнали, то пішов тут сірий мужик закладати городи...

Дід у напівсні оповідає якусь казку, як мужик із чортом засновували "Одес" та Херсон.

— ...Тут мені не нравиться, каже мужик чортові, вези мене в Херсон... Отут постав мені дом із сіяного піску...

Казка раптом увірвалась; дід — наче струни на старій бандурі — спробував голоса і знову заспівав:

...Ой знай, знай, Морозенку,
Свою Україну!
Ой десь мені, милі браття,
Україна не мила,
Зостається кінь вороний
Ще й молода дівчина...

Дід знову розповідає мені про Сірка. Глухо, як із землі, точиться дідова сп'яніла мова про облогу Січі, як яничари вдерлись уже між курені, як Сірко стелив— собі до Дніпра дорогу нехрещеним трупом. Замовк дід, зітхнув.

— Були козаки, та давно вже їх нема, а самі шпачата позоставалися!..

Дід уже куняє, проте він на останнє хоче мені остаточно віддячити за горілку.

— А ось я розкажу вам іще про Тараса Бульбу... Діда таки зіпсували етнографи своїм попитом на всякі легенди. Третє коліно від запорожців починає по-справжнісінькому халтурити, розповідаючи мені Гоголя в своїй власній інтерпретації:

— ...А вже як старий пан пішов собі спати, так вона (шляхтянка) зосталася з Андрієм Бульбою і цілу ніч любопитствувала із ним...

Дід уже зовсім зморився і верзе якусь нісенітницю, як автомат. Я встаю з лави, прощаюсь із дідом, а молодиця востаннє зажерливо і безнадійно дивиться на мої руки. Вона все-таки ще сподівалась, що я держу десь штани чи "пінжак" дідові...

Коли моя рука торкнулась дверей, молодиця роздратовано одвернулась і не відповіла на моє прощання.

Позаду схилилось на стіл і солодко хропло третє коліно від запорожців.

Я таки шкодував, що в мене не було якихось штанів дідові...

1927