«Там, де тіні забутих днів» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Там, де тіні забутих днів»

A- A+ A A1 A2 A3

Сонце кинуло в Дніпро золоту мережку і милується з неї, пустотливе. Я одлежався на пляжі й рушаю до човна, щоб переїхати на той бік до Нікополя. Вдивляюсь у Нікополь, і мені хочеться знайти в його розляпаному вигляді якусь згадку, хоч маленький контур Микитиного рогу, але дарма: червоні черепиці дахів, шишкуваті церковні бані з бузковим відлиском і десь далеко праворуч товаровий поїзд — одгонять мертвим повітовим спокоєм. Там десь за містом позначила свій чорний шлях марганцевими руднями нова доба, а місто корчиться маленькими будинками в страшенній зануді. Ті дні, коли гупотіла земля від бентежної січової ради, коли мчали на герць молодики,— давно минули. їхня тінь наче впала і держиться ще на старовинному узвозі, де і сьогодні, як і вчора, як і рік тому, як і за Січі, сонний водовіз набирає дніпрової води, а все решта застигло в напівсні. Куняє провізор у аптеці, рухаючись тільки тоді, коли вже надто пекла зграя мух і її конче треба одігнати, ліньки дивиться з-за дверей брудної голярні молода єврейка-голяр, геть зовсім розварилось і, здається, ось-ось застигне непорушне навіть саме нікопольське сонце.

Я сідаю в човна і їду на лівий берег... якась дачна мамаша з донькою-панянкою: "Кашмар — какая жара! Ужас..."

Я запитав щось човнаря. Мамаша пильно мене оглянула і посміхнулась донці: "Щирій українец!.." Я запитав мамашу по-російському: "Почему же "щирій". Але тут у розмову втрутилась донька: "Я первій раз слышу, чтобы так быстро разговаривали по-украински, как вы"... Донька дивиться на мене так зацікавлено, немов побачила перед собою раптом справжнього некарикатурного Чемберлена.

— То есть, как это "быстро"?..

Донька кокетливо виглядає з-під білого капелюшка й трохи ніяково каже:

— Я сама преподаю украинский язык в школе, в Донбассе, но так, как вы, я не умею "балакать"...

—— Как же вы "преподаете"?

— Собственно, я преподаю, конечно, не по-украински, а по-народному, по Шевченку, и дети — ничего: правильно пишут и читать "Читанку" могут...

— А — говорить по-украински?

Панянка лукаво глянула знову з-під капелюшка і засміялась:

— А это уж — вопрос!..

Позаду знову узвозом повзе водовіз набирати з Дніпра води, а провізор вийшов з аптеки на ріжок поїсти морозива. Спека. З базару додому шкутильгає Півень, несучи кошик з абрикосами.

Ми повертались із Півнем удвох додому.

...Я дивлюсь на його незграбну постать і ніяк не збагну суті його зовнішнього обличчя: один раз він мені нагадує Фрідріха Барбаросу, другий — якогось дроворуба, що я його десь зустрічав був серед своїх життєвих нетрів і нарешті — когось із Січі: довбиша, чи що. Півень шкутильгає собі далі, постукуючи ціпком об гнилі дошки пішоходу.

Ми вже на Микитинській улиці, ось і Півнева школа. Не раз Півень спиняється й пошепки каже мені на вухо:

— А постережіть-но тут хвилину, а я забіжу із двору. Он якийсь непевний тип сидить на ґанку.

На шкільному ґанку, справді, сидить якийсь парубійко і лузає насіння. Півень тим часом біжить у сусідній двір, перелазить з тріском через тин і летить через кущі припорошеного, млявого тепер бузку. Парубійко чи помітив Півневі плани — перейняти його, чи просто йому набридло смітити коло школи — раптом устав і пішов у протилежний бік вулиці. За хвилину із хвіртки вискочив з другим учителем Півень, але спізнився. Він докірливо і скрушно подивився парубійкові вслід, обдивився для чогось назовні парадний хід і сердитий пішов у двір.

— Не спіймали! Я певний, що де той самий, що Михайла Кіндратовича обікрав. Треба буде ще вночі підсторожити.

Синя прохолода тихо сідає на яблуні, тонуть у присмерку шестикутні двері запорозької комори. Я застеляю собі постіль на широкому столі серед просторого класу й укладаюсь спати. У вікно крізь яблуні видно перші зорі.

Мінливі, далекі зорі. Никнуть у нашорошеній темряві учнівські плакати шкільної карти. Чудно лежати в мовчазному шкільному приміщенні, що втратило вліті свою душу — безжурний дитячий сміх і галас. Над запорозькою коморою висить кованим турецьким півмісяцем молодик.

Я почав був уже дрімати, коли знадвору долетів чийсь свист. За ним другий — ближче, потім третій під яблунями, й нарешті щось дико засвистіло під самими вікнами і замовкло. Я встав з постелі й почав наслухати здивований. Раптом знову засвистіло в саду. Таємничо, хижо, по-гайдамацькому. Що таке? Я відчинив вікно і глянув у двір. Свіже повітря радісно влетіло в душні кімнати. Десь у кутку коло шафи задзижчала сонна муха.

З кущів до вікна підійшов з мисливською рушницею Півень.

— Ви не турбуйтесь, будь ласка! Це я перевіряю сторожів, а то сплять, каналії, вночі. Свиснеш — і не озивається ніхто. Спіть! На добраніч...

Півень зникає за яблунями, а я ^мимоволі думаю йому назирці: справді, є в Півня щось занадто спільне з отою запорозькою коморою і Микитиним рогом!

І Півень зовсім не винен, що спізнився родитись на двісті літ. Йому б — у Січі, а він — мову українську викладає.

Я зачинив вікно. Востаннє десь із ґанку свиснув ще раз Півень і замовк. З сусідньої вулиці йому відповіло глухе:

— Ю-ю-у-у-у... Тихо.

Півень інструктивно казав мені далі:

— В селі Капулівці, це буде саме проти Чортомлицької Січі, напитайте діда Забутного. Він вам таке розкаже, таке наспіває! Він третє коліно від запорожців, але не забудьте тільки пляшку прихватити, бо без пляшки нічого не буде. Потім у селі Покровському зайдіть до попа. То оригінал. Мухобой такий, що аж-аж! Проте йому можна й не давати горілки, він і так охоче розповідатиме.

Я купив усе потрібне, занотував у блокноті прізвища, й ми вже на березі. Тепер перед нами найголовніше: найняти човна возити мене плавнями три дні. Це неабияке завдання, і Півень підходить до нього серйозно й навіть урочисто.

— Ви мовчіть, зовсім не балакайте з лодошниками,— це все зроблю я.

— Добре.

Тільки-но ми вийшли до човнів, як нас оточили юрбою мусянжові хлопці-човнарі.

— Куди, дядя?

— Лодочку хотите? Пожал-ста!

Півень байдужісінько проходить повз них, і тільки коло крайнього його ціпок угрузає у вогку прибережну землю.

— Скільки візьмеш на Січ — три дні?

Тут пояснень не треба. Хлопець сам знає, що на Січ — це значить пливти Павлюком, Чортомликом, Скарбною.

— На Сечь так что будет один червяк.

Півень сердито дивиться з хвилину хлопцеві у вічі, потім мовчки йде далі.

— Ну, а сколько ж, дядя? Ну, восьмерку?.. А, дядя?.. Але Півень не обертається. З цими "блатнячками" шкода й мови!

Півень переконано каже до мене:

— За п'ять повезуть.

Він підходить до сивенького дядька, що стоїть собі осторонь коло свого човна й тихо дивиться на нас.

— Дєдушка, скільки візьмете на Січ, щоб отак три дні?

Дідок вперіщив для чогось у землю свої лагідні блакитні очі й почухав під кашкетом. Півень скористувався роздумуванням, щоб остаточно вплинути на нього:

— Тільки ж по-божому, дєдушка! Не говоріть лишнього.

Дідок почухав ще другою рукою під кашкетом і тоді вже рішуче подивився на Півня.

— Та менше, як п'ять рублів ніззя взять. Півень ворухнув куцою ногою:

— А так, щоб — три, дєдушка?

— Повірте, що менше вже ніяк ніззя, як п'ять! Півень засопів і повернувся до мене:

— Сідайте!

Півень ще раз нагадав мені про Забутного, попа, пляшку, й ми розпрощались.

Човен вибився з пришибу на середину Дніпра, й швидка течія несе його на південь. Дніпро забігає в чагарі плавнів.

Плавні. Колишній Великий Луг.

Гей, Січ — мати,
А Великий Луг — батько!
Гей, що в Лузі заробити,
Те в Січі пропити...

Але мало що заробиш у теперішньому Великому Лузі. Давно вже чужі винищили могутні дуби, витолочили очерети і вибили дичину, тепер плавні світять пеньками й невеликим чагарником.

Позаду від пристані рушив на них пароплав.

Я запитав дідка:

— Це на Херсон іде пароплав?

— Да, на Херсон, ну тільки, що ж ви говорите "пароплав"! По-настоящому треба казати — "параход", а не "пароплав". Це тепер скрізь пішло, щоб "по-українськи". Ну для чого ото воно!..

Еге-е! Мій дід не звичайний собі човняр. Я починаю з ним розмовляти, і що ж? Дідок — україножер, пацифіст і містик. Він скаржиться на свою доньку, що "ламає там десь язика" в школі, а оце одружилась "по-совєцькому".

— Ну, що ото за свадьба тепер! Раніш так люди в церкві вінчались, перед іконами. А тепер підуть собі, розпишуться і вже ніби вінчані — ну, яка ж зовсім некрасива лавочка получаєця!

Дід поволі громадить за течією веслами, м'яко стелячи поглядом своїх блакитних очей по дніпровій поверхні. У нього незвичайні очі. Засмагла, рудувата, порепана шкіра і кругла, невелика борода — сріблом серед попелу — видаються машкарою, як глянути на ці очі. Вони ніжні, глибокі, задумливі і всевидющі. До цих очей треба зовсім іншого виду, а не того, що є в дідка. Люди з такими очима бувають або природжені філософи, або кінчають божевіллям. На вигляд моєму дідкові років 65, а може, й більше. Хто його знає. Він любить філософствувати, говорить спокійним, безапеляційним тоном, а втім у нього, безперечно, є якийсь бзик.

(Продовження на наступній сторінці)