Я знав, що Ліда буде заперечувати, і вона справді розчаровано казала, що це фантастика, що рятунок товаришів конче необхідний, але це треба зробити якось інакше, і т. д. Мені чогось здалося, ніби всі з чеканням і сподіванкою дивляться на Синю Волошку. Я насторожився, наче заносив хтось неминучий над моєю головою ніж, і в грудях мені десь глибоко спалахнуло на мить обурення.
Павло знову сказав:
— Ви тільки усвідомте собі гаразд справу: Кононенка й Гната ми, що б то не було, мусимо вирвати. Адже з ними разом захоплено папери, по яких контррозвідка буде працювати й працювати... Може пропасти ще безліч товаришів. Це все — в руках ротмістра Воронова, якого, здається, всі добре знають... Ну, як вирвати ці компрометуючі Гната й багатьох наших папери? Доберіть мені, товариші, способу, коли ротмістр Воронов має тільки одну ахіллесову п'яту, і нею є—жінка?..
Була гнітюча, наче в камері перед розстрілом, тиша. Мені хотілось, і я поривався сказати, що це — Павлова ексцентричність, і будувати таку важливу справу на цьому не можна, але в мене вийшло якесь недоладне бурмотіння, від якого самому стало ніяково і навіть гидко, і в той же час я відчув, що десь у підсвідомості прокидається і окреслюється виразна думка, яка, всупереч усьому мені, згоджується з Павловими словами; вона запевняє мене, що це тільки єдиний засіб у наших руках.
Я втомлено подивився на Синю Волошку. На зборах вона майже завжди мовчить і тільки уважно слухає. Мені здається, що вона почуває тоді себе дитиною, яку дорослі щойно впустили до свого товариства. На цей раз вона чогось заметушилась на своєму місці і гарячково почервоніла.
Павло стиха повторив іще раз:
— Да. Тільки — жінка...
Я зажурено подумав: так, Павло має рацію: тільки — жінка. Більше: партійна. Наша!.. Але чому: наша група така нечисленна, і в ній тільки дві активні... Щось обірвалось у грудях і потонуло в холодній, слизькій трясовині: тільки дві жінки...
Раптом — я не повірив своїм вухам — Синя Волошка встала і трохи тремтячим, але упевненим голосом сказала:
— Я згоджуюсь... Я піду...
В кімнаті спалахнули і враз, наче хто зірвав мотузи, що зв'язували м'язи й мозок, почали говорити, вставали з місць і ходили. Але я вже нічого не чув.
"Як!? Синя Волошка піде до ротмістра Воронова!? Адже ж там потрібна, власне, не жінка, а просто, цинічно й брутально — жіноче тіло!.. Що за варварство! Дозволити їй добровільно піти, для викрадання якихось паперів, на розп'яття, на...— я умисне це твердо сказав собі — на ліжко до ротмістра Воронова?! Ні-ні. Це нечуваний ще егоїзм. Треба рішуче сказати їм усім:
"Цього не буде! Чуєте,— не буде ніколи!"
Але я тільки з мукою можу вимовити пошепки:
— Саню!..
І тоді знову затріпотів і бився прозорими крилами, мов підсмалений свічкою метелик, мій, сполоханий ранком, дитячий сон, і крізь тумани знівеченого юнацтва і чорну ріллю всього мого життя подивились на мене дві наївні, прекрасні волошки...
Я хутко встав, підійшов до Павла і, одвівши його вбік, сказав:1
— Слухай, Павло, навіщо ця божевільна дурниця?.. Павло! Ти ж... Любиш її...
На цей раз Павло не заперечував існуванню кохання. Він, наче побитий, боязко одвернувся від мого погляду і стиха, з мукою прошепотів:
— Треба так...
Я грубо кинув йому в лице:
— Не розумію! — повернувся й пішов до свого місця. Але ні. Це справжнє божевілля. Цього ніколи не може
бути. Цієї жертви — занадто. Занадто вже!
Тепер, у ці часи, коли близиться велике визволення людства,— людське тіло на офіру. Тіло — сливе дитини!.. І я /не знаю, що це, але в сутінках стиснутого мозку приском відбиваються такі яскраві, розпечені слова: "За майбутню гармонію людства я не віддам жодної сльози дитини"... Це — Достоєвський. —Із сірих, припорошених десятиліттями., давно "перегорнутих сторінок це він дивиться на мене своїми інтелігентськими очима. Але до чого ж це?
Я з ненавистю дивлюсь на своїх товаришів, і до мене, наче крізь стіну, долітають тихі, спокійні тепер Павлові слова:
— Позавтра вас познайомить із Вороновим Надійка С. Все буде влаштовано.
Вони познайомлять її з ротмістром Вороновим!.. Мене шматує дика злість. Звичайно! їм легко дивитись, як розіпнуть її тіло й мою душу. Вони невинні. Більше — вони ініціатори визволення ув'язнених товаришів, над якими нависла рука смерті. Коли наші повернуться, нарешті, знову, вони будуть героями чорних днів, їх будуть вітати на зборах, а я...
Мені кортить крикнути їм:
— Падлюки! — і, може, підійти знову до Павла і з усього розмаху — по блідій, перекресленій зморшками щоці: "На тобі! З усією твоєю філософією і всім вашим егоїзмом! На!.."
Але щось боляче, наче шкряботіння щіточкою по оголеному нерву, ставить передо мною питання, на яке я не здібний ніколи відповісти: "Хіба це егоїзм? І хіба в тобі самому не сидить егоїстичний жебрак?.."
Знесилений, з порожніми грудьми й розтопленою важкою масою в голові, од якої хитаються мої ноги, я байдуже виходжу один із приміщення і йду навмання. Зненацька мої очі вгрузають у йолопську фізіономію елегантного офіцера, наче на сірому, безбарвному тлі я тільки побачив його випещені риси холодного обличчя, і мені до реготу стає смішна згадка про конспірацію. Я, здається, навмисне, по якійсь драчливій волі, наспівував революційний мотив, але я вже знав, що тепер ніколи не почую запаху розпанаханої ріллі і не гляну на сині волошки...
Мені нестримно кортіло скочити на каланчу й вити. Вити на всю вулицю, як вив, виливаючи свою тугу, первісний дикун, як скавчить про загублену самицю пустельний звір. Але я понуро йшов навмання...
Ця ніч таки прийшла. З того часу, як відбулась та жахлива нарада, де виголошено смертний вирок над моїми дитячими снами й мріями непережитих за гасівкою юнацьких вечорів, я з тиждень не ходив до Павла. Я знав, що коли прийти, будуть неодмінно розмови тільки про це, про цю божевільну офіру в ім'я прийдешніх, невідомих днів. Це значило б віддати себе на повільну, безкінечну вівісекцію недосвідчених лаборантів, і я волів мовчки, без рухів, просиджувати цілий день коло вікна.
Я нікуди не виходив з дому, хоч двічі забігала до мене, стурбована моєю відсутністю, Ліда, я одбріхувався хворобою, здається, брехав навіть самому собі. Це були тягучі, як вічна осінь, дні і безпросвітні, як тління в домовині, ночі... Але в гущі ранкових туманів, під розпучливий стогін нічного вітру, родився мій страх.
Я з кожним днем ясніше усвідомлював собі неминучість цієї ночі і з острахом стежив, як бігли переді мною й пірнали в минуле хвилини, години, сходив вечір... І, нарешті,— ця ніч прийшла.
Синя Волошка гучно стукнула дверима, переступила поріг і стала. Вона була бліда, наче допіру вийшла з в'язниці. Я ступив до неї крок і зупинився. Невже цьому правда? Невже цю ніч вона буде т а м, і все це станеться?.. Але я не сказав жодного слова і тільки напружено чекав, коли й Синя Волошка скаже останнє слово над моєю душею. І тут я тільки нараз помітив чепурно зроблену зачіску й шовкову сукню на ній. Вона промовила:
— Товаришу, проведіть мене до готелю...
Серед глибокої тиші моєї кімнати це прозвучало урочисто і ясно, але що вкладала вона в ці слова, я не збагну і досі.
Вона хоче, щоб я сам провів її до готелю, де мешкає ротмістр Воронов?! Мені здалося це неприродною жорстокістю, але мою душу вже приспали, і той холодний страх, що не покидав мене цього тижня, осівся липким, важким намулом на споді грудей. Я, не міркуючи, мовчки погодився. Хай буде так, хай... Треба пройти все. До самого краю. До останньої, неминучої крапки... Хай!..
Я мляво одяг пальто, насунув на брови капелюха, підняв комір, і ми вийшли.
Надворі знову, як і вчора, як і три дні тому, блукали сірі, сліпі, безбарвні й нудні хмари. І я не знаю, чи то вони, чи напружене тижневе чекання оповили мій мозок павутинням апатії й порожнечі. Я навіть не розумів, чого я йду. Власне, мене вже не стало — лишився тільки відгук колишньої інерції, яка штовхала мене до тої неминучої, останньої крапки. Я йшов покірно, похапливо, мовчки, як раб.
Що в'язало мою ходу з дрібними, але рішучими кроками Синьої Волошки, я не збагну й тепер. Вона йшла хутко, спокійно і навіть, здається, трохи енергійно, немов на звичайну партійну роботу. І тільки час від часу я крізь якийсь туман пригадував, що вона йде до ротмістра Воронова. Тоді я силкувався уявити собі три чорних пункти, на яких засуджено жагу моїх осяяних днів, і твердо вимовляв у голові: ліжко... ротмістр... Воронов... Але це грузне в мряці розплесканих, виснажених дум, і я чомусь раптом зупиняю кінчик своєї уваги на задрипаних штанинах, калюжах пішоходу і мовчки, епічно приходжу до висновку, що краще було б у таку годину одягти чоботи.
(Продовження на наступній сторінці)