Мені, власне, не хотілось висловлюватись, але я отруїв Павлове піднесення краплею скептицизму:
— З таким же успіхом ці відносини можуть завжди доходити до потворства.
Павло сердито кинув:
— На всякого мудрагеля — досить простоти. Для цього, товаришу, потрібні лікарі.
Але на нього вже наскочила Ліда:
— А проституція, венерія! "Прекрасні"!..
— Через те, що вони існують, та й не тільки вони — прошу: онанізм, усякі статеві анормальності й психічні каліцтва у зв'язку з тим, сімейні трагедії, або краще — трагедії оміщанювання сім'єю... Да. Через те я й кажу: це питання нас тисне — розв'язуйте його швидше. Але сантименти відносно так званого "кохання" — облиште. Запам'ятайте раз і назавжди...
Павло глянув на Синю Волошку і, зупинившись на слові, посміхнувся й повагом додав:
— Це особливо буде корисно для товаришки Сані — вона, здається, ще надто молода...
Синя Волошка враз зашарілась і, удавши ображене лице, серйозно, але пошепки сказала:
— Мені вже вісімнадцять...
— Да. Так існують два елементи: статеве чуття (і це найперше!) і потім, звичайне психологічне явище — симпатія. Коли вони хвильово гармонують, буває так радісно, хороше... А для хвилин, для моментів назви не треба.
Ліда, збираючись із думками, замовкла, а Пащенко, який, солодко посміхаючись, підтакував Павлові, розвалившись кремезним і незграбним, як молодий дуб, тілом на канапі, раптом присунувся до мене й на вухо прошепотів:
— А хотів би я знати, скільки разів Павло лікувався від тее-то як його?..
Я добре знаю цього циніка, але такого прекрасного організатора, особливо в конспіративних справах,— Па-Щенка, і спокійно йому відповідаю:
— Хотів би я знати, коли ти, Пащенко, перестанеш бути сволоччю!
Та Пащенко, одвернувшись уже до Синьої Волошки, вдарив себе об коліна й бахнув:
— Ех, товаришко Саню! Все на світі — просто. Сказано ж: починається ідеалом, а кінчається під ковдрою. Так-то!
Синя Волошка глянула сердитими, насупленими очима, і її дитяче лице скривилось, мов хотіло розплакатись. Вона похапцем промовила:
— Зовсім не оригінально, товаришу, пошло,— і, підійшовши до мене, глянула на мене знизу своїми довірливими очима, і в сутінках вечора я почув, ^к вона вдячно стиснула мені руку, і раптом чомусь я з болем згадав, що завтра її не буде. Пащенко втре безтурботно закурював цигарку, не збираючись диспутувати, а ми встали з місць. Нашу роботу ми давно вже скінчили і, спочиваючи, слухали Павлові теорії добрих дві години. Я пригадав, що треба йти заздалегідь зібратись у дорогу на завтра, і ми вийшли на вулицю. Ліда на порозі кинула мені:
— Завтра, рівно о десятій будуть папери.
І я з Синьою Волошкою опинилися вдвох. Я мимохіть чекав цього цілий день. І ось наш останній вечір.
Завтра зникнуть знайомі вулиці, передмістя, замовкне ремінгтонний спів і жалібно перетне нічну тишу останній гудок евакуації. Ми пішли навмання. Я мовчки взяв її під руку, і мій погляд поринув у чорні лінії пішоходу. Синя Волошка відкидала від скроні докучливу косу і, не потрапляючи в ногу, йшла по-дитячому, похапцем, неспокійно. Наша розмова не могла подолати бажання йти мовчки і ввесь час уривалася. На її устах часом з'являлось оте її "принципово" й "оригінально", і тоді наставали паузи, які рвав мій нервовий сміх, а вона хапала своїми маленькими, гарячими і трохи вогкими руками мою долоню, і в темряві я відчував, як купчилися коло її очей та рота ніжні, дрібні зморшки, і нам обом ставало весело, як дітям.
— Ви завтра їдете назовсім?
При світлі якогось вікна я побачив спрямований на мене знизу погляд її широко розплющених довірливих очей і мимоволі здригнувся. Чому ж так раптом темрява притиснула вулицю і наче відкись дмухнула на зелені ще дерева далека північ?..
Адже Синя Волошка — тільки подорожня зустріч на роздоріжжі днів, лише мій випадковий товариш. Лише...
Але в синіх очах (я помітив це давно) відбились мої непережиті за гасівкою юнацькі вечори й недосяжне небо моїх дитячих мрій. Відбились і, може, потонули б за курявою вогненних днів, але завтра замерехтять телеграфні дроти, розбіжаться і зникнуть шляхи, а Синя Волошка — таке наївне, хороше дівча...
— Саню! Хороша Саню!
Вона пильно подивилась мені у вічі й притиснула до грудей мою руку.
— Завтра мене не буде... Але сьогодні — вперше і востаннє! Саню!..— Я шалено схопив, гнучку, маленьку постать і жагуче впився в її одкриті губи. Синя Волошка стиха, ніжно одвела мою руку, ступила назад і, не зводячи одвертого погляду, спокійно і, наче з докором, промовила:
— Не треба...
— Чому не треба? Чому? Це ж тільки моменти. Хіба ми не маємо на них права, коли нині я живу, а завтра...
І хотілося притиснути до губів її каштанову голову й цілувати, цілувати, але вона поправила позаду хустку і стримано кинула:
— Ходімте... Не треба ніколи.
— Мені здається, Саню, що ви в ім'я якихось міркувань навмисне вдаєте себе байдужою. Ну, хіба ж вас не тягне зараз до мене? Хіба ви не силкуєтесь стриматись, коли вам зараз хочеться отут, отут на порожній вулиці, цілувати мене одверто й сміливо? Саню, я ж чую це!
Вона, схиливши голову, тихо проказала:
— Мене, товаришу, до вас і взагалі ні до кого не тягне...
Ми поволі рушили далі. Вона одвернулася вбік, а потім, наче здолавши вагання, глянула в темну гущу похмурого, неба і ще нижче схилила голову.
— Мені гарно з вами, товаришу Василю, коли ви — звичайний Василь, коли ви просто товариш. Але...— Вона підвела раптом голову, і в її голосі почулась образа: — У всіх вас, коли ви підходите до жінки, я почуваю шелест споду життя. Хіба не можна ставитись просто, як до людини? Чому завжди й скрізь, де тільки стають на якому-будь спільному грунті мужчина й жінка, з'являється чорна тінь звіра? Як цинічно цей животинний дотик спрофановує все... Всі людяні відносини, всі ілюзії...
— Саню! Не ілюзій, а дійсності. Дійсності такої, як вона є.
— Дійсність завжди вимагає і вимагатиме ілюзій...— Вона раптом оживилась: — Хіба, Василю, тепер, коли сунуть звідусіль вороги й цими днями здобудуть місто, а ми примушені тікати або ховатись у глибокі нори, хіба ви не марите зараз про інші дні? А це — теж ілюзії... Я впевнено й твердо сказав:
— Не марю, я знаю, що вони будуть. Це — фаталізм. Так. Але він — необхідний, Саню. Хіба без нього ми могли б так боротись? Це ж така насолода — твердо вірити, та ні,— де вірити! — напевно знати, що твоєю стежкою дійдуть до мети мільйони. На мене, проте, вистачить красоти й насолоди сьогоднішнього запалу боротьби.
Високі будівлі чорною масою нерозгаданих казкових велетнів обступили нас. Десь у густій темряві холодного неба пірнула моя перспектива. Осіннім вітром по стерні майнула думка — у вирі днів я розгублюсь, людина-цят-ка, і, може, залізною стопою мене розчавить хмура далечінь, а Синя Волошка — мій, сполоханий ранком дитячий сон...
Я міцно стиснув її руку, і ми прискорили ходу.
— Ах, Саню, яка ви ще дитина! Скільки у вас тої наївності, і поруч — жвавості! І це — добре. Але ілюзії облиште. Вони — зайві; навіть шкодять нам жити сьогоднішнім. А "сьогодні" — таке багате й барвисте! Дивіться: встають до життя невідомі сили прийдешнього, кожний день — то калейдоскоп подій. Ех, Саню!
Мені стало до болі радісно, немов одкрило свої обійми моє химерне щастя.
Я по-хлоп'ячому труснув її за стан і мало не крикнув:
— Беріть життя таким, як воно є. З усім! З жінкою й мужчиною, з товариським чуттям і статевим актом! Так. Профанація не в цьому. Ні. Природа не знає споду й верхів. її вісь — вічна гармонія.
Вона нерішуче, розмірковуючи щось, заперечила:
— Це не завжди так. Візьміть — скільки ще злиднів, хвороб...
— Революція стирає все, що лягло намулом віків. Ми визволяємось щодня. Хіба ви не бачите, як розсипаються на порох усі дотеперішні забобони, моралі, звичаї! Хіба не віє у ваших грудях свобідндй вітер вільної людини? І муки, і боротьба, і перемоги — прекрасні, як сьогоднішній день!..
Я мимоволі прискорював кроки, мало не біг. Ми швидко дійшли до її брами. Синя Волошка зупинилась і в темряві її лице засвітилось усмішкою:
— Щасливої дороги, хороший, хороший Васильку!
Я міцно поцілував її руку, вона провела нею по моєму чолі, волоссі, її коси ошпарили мені дотиком щоки, потім вона хутко відкинулась, і:
— Прощайте, Васильку! — зникла за хвірткою.
Я ще довго стояв коло брами.
Поїзд свиснув, зашкварчав і рушив.
Попливли кам'яниці, тополі, закрутились церкви, і побігли назад хати, будки, стовпи... Хтось розкладав перед очима зелені й золоті килими, рябі плахти, і відкидав, відкидав. Виростали, мов сум насамоті, одинокі могили, вкривались килимами, закосичувались легкими хмарками й линули назад, назад...
Так-так, так-так, так-так... І тягнуться з невідомого кудись дроти, і навздогін їм тікають стовпи. Наче молодість моя.
Так-так, так-так...
Мої літа... Перебігли вони рейками, мов паротяг без машиніста, і відлетіли далеко, далеко від моєї залізниці. Залізниця!
(Продовження на наступній сторінці)