«Пегас» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Пегас»

A- A+ A A1 A2 A3

Вона лисніла на новеньких погонах прапорщика, на заллятих сонцем Львівських вулицях, на золоті розгорнутих стягів. І знову, як колись удома,— шнуровані батальйони й просто — на захід:

Взвейтесь, соколы, орлами,
Полно, полно горевать!
То ли дело —— под шатрами
В поле лагерем стоять...

І рівний удар сотень чобіт темперує рідне, дороге, як пах солдатської онучі: "Ать-два!.. Ать-два!"

Пегас розумів, що доля перемоги належить і йому. Так! Він старий солдат великої армії й, потрапляючи ногами під музику, він також відбиває загальний ритм військової перемоги:

Ать! Ать! Ать-два! Ать-два!..

Це ж було так недавно.

Уночі злились у чорній плямі криві лінії шанців і тільки часом ліньки блимали ворожі постріли. Пегас спочивав після вогненної завірюхи в бліндажі, але тоскно соталась у голові туга й кортіло розгребти дощану підлогу й понюхати того хробачка, що десь-десь, під землею, ледве чутно: тук-трр-тук... тук...

Пегас нудно заскавчав, наче болів зуб, раптом скочив на ноги, гавкнув, прислухався і далі з гарбанням, безнадійно скріб лапами по підлозі. Батальйонний здивовано гримнув на нього, але Пегас не вважав. За кілька хвилин сапери заметушились. Стало ясно:

Німці копають "пасу"...

Вранці полковник із батьківською ласкою підніс Пегасові великий шмат ковбаси, і йому щиро хотілось начепити на волохаті Пегасові груди георгієвського хреста, але ж відомо — носити собакам хрести за артикулом не годиться...

А потім — розгорнуті снарядами шанці, поламані на тріски колеса, скривавлений сірий мундир і через Львів до Перемишля лящить залізною стопою: "Ать-два! Ать-два! Левой!.."

І коли в резерві полковник, поголившись, митикує за цигаркою: "До польки чи до русинки?", Пегас, розганяючи переполошених австрійських фокстер'єрів, з легкою душею летить до забутої в панському маєтку болонки. Повертаючись назад, трохи зморений гострими хвилями звойованого кохання, Пегас дорогою вже приймає огрядний вигляд старого вояки й перед штабом знову: "Ать-два! Ать-два!.."

...Сумно заходять дні, наче перетліла любов, і сизими тінями вздовж тротуару лягають вечори. Коли опережуться крижаним обручем весняні калюжі на вулиці й ліхтарі сковзаються на них золотими ковзанцями, жебраки виходять на ріг вулиці, а позаду плентається з висмиканим, спущеним долу хвостом старий Пегас. л Жебраки стануть край тротуару вряд, сліпий вусатий витягне стару, порепану гітару, а Пегас сяде попереду перед одкритою карнавкою і уставиться сумними, старечими очима в далечінь молодого напровесні неба.

Це додає колориту мрійності старовинним пісням, і тоді, наче з-під чорних надгробків, розритих степових могил, із Чорноморського —дна встають запорошені віками прозорі тіні й линуть від мерзлого каміння до далеких зір, будять заколисаний містом смуток минулого, і стиха цокає тоді зворушене серце міщанина.

...Посадили Морозенка
На Савур-могилу,
Дивись, дивись, Морозенку,
На свою Вкраїну...

Пегас мовчки слухає незрозумілу пісню, на очах йому блищить гірка, стареча сльоза, й одлітають назад чужі, похмурі дні...

Пегас зріднився з жебраками: він сам тепер жебрак. Усе, що було колись у нього, полкового пса, зникло в один день, мов розтанув туман на сонці.

...Ламався фронт, тікали солдати, солдати вже інші, чужі, невійськові. Пегас останній із кашоваром приїхав до міста й розгубився. Кашовар десь подівся, а Пегас голодний блукав спорожнілими, мертвими вулицями. Місто принишкло, мов одяглось у жалобу, і тільки невгамовний базар, пульсуючи зрання до пізнього вечора висмоктував із вулиць решту енергії і, здавалося, наперекір усьому місту — клекотів безтурботним, похапливим і веселим життям.

Пегас по течії за похнюпленими, зігнутими людьми забіг сюди. Два дні він несміливо й мляво тинявся між рундуками, не наважуючись украсти. На третій день, коли голод до неможливого стягнув йому живіт і, ніби батогом, хльоскав Пегасові ноги, він винувато й ніяково підліз до якогось кошика, боязко озирнувся на здоровенну хустку перекупки, поволі підняв зубами булку й жадібно почав їсти.

Хтось кинув на нього ломаку, і перший болючий удар розбив йому рештки військового гонору.

Далі вже Пегас, несміливо підібгавши хвоста, ходив понурий і принижений, і якийсь миршавий, хазяйський Собакевич дозволив собі на нього гавкати, а Пегас, навіть не огризнувшись, мовчки одходив подалі. Пегас міг зійтися тільки з жебраками, бо ті озброєні люди з розхристаними грудьми, оперезані кулеметними биндами, з кашкетами на потилиці, були чужі, невійськові: вони ходили незграбними ватагами без погонів, вільно сміялись, лузали насіння й курили цигарки.

Пегас із жалем дивився на довгі, блискучі шаблюки коло матроських штанів, і його пригноблений погляд блукав по каміннях бруку без мети й інтересу.

Не збагнути засмальцьованій кепці.всолдатській шинелі туги старого полкового собаки!..

Це був перший симптом Пегасової зради жебраків. Невідомо як, де й коли Пегас зійшовся з похмурим Доном. Дон, колишня втіха інтенданта з юнкерської школи, доживав свого віку серед рідних старих мурів.

Давно вже немає інтенданта, немає навіть самої юнкерської школи; десь у темному кутку дровітні лежать позолочені рами, шматочки полотна від колишніх іменитих портретів, половина бронзової корони, ретельно зневажена горобцями, і похмурий старий Дон із покаліченою задньою лапою, мов привид минулого, лягає щоночі коло дорогих реліквій.

З великого будинку долітають до нього часом веселі, бадьорі вигуки, ллється молода пісня, снують метушливо двором самовпевнені обличчя юнаків, але це не розважить, не звеселить Дона: вже ніколи він не буде їсти інтендантського масла й білого хліба і ніколи не залунає серед старих, знайомих стін могутніми хвилями колишній гімн великої імперії...

У стінах тепер — курси червоних командирів...

Пегас забіжить на часинку в широкий двір і разом з Доном буде вичікувати випадкового шматка цвілого сухаря, що кине якийсь курсант, а потім, винуватий, погорблений, підібгавши хвоста й поблажливіш вишкіривши рота, він повертається знову до жебраків. І знову порожні дні, жебраки й чужа вулиця.

Гарянюк зашморгнув на сакві ремінці й замислився. Сьогодні був день, коли він скінчив курси. Було чогось шкода, наче одривалось від грудей щось ціле, таке близьке, органічне. Завтра вже не буде курсів, і туманна далечінь прийдешніх днів лягла перед очима. А сьогодні...

— Я червоний командир...

Гарянюк на хвильку задоволено посміхнувся, а потім пробігла чолом тінь.

То було серед далеких снігів півночі. І його батько, слюсар ремонтних майстерень, ішов разом із натовпом до директора. Неорганізована юрба хвилювалась. Десь зривалась нервова пісня й перетиналась, виринала знову, спліталась із погрозливими вигуками, палахкотіла й гасла. Перед директорським будинком натовп правив свої умови припинити страйк. І раптом — вулиця заторохкотіла барабанним дробом і просто перед натовпом блиснули на ,сонці холодні багнети.

Здалеку перебило на хвилину барабана:

— Разойді-і-і-і-сь!..

І далі ближче й ближче холодні багнети, сірі шинелі й барабанний дріб. Натовп дриґнув, метнувся й... розійшовся.

П'ятилітній Гарянюк притиснув до батька свою голову й завмер від страху.

Пізно ввечері Гарянюк розглядав свою єдину ляльку — дерев'яного мальованого солдата, але вона вже не вабила його, як раніш. Батько сидів за столом у глибокій задумі, журно схиливши на руки голову, а звідусіль натискала на вікна темна, густа ніч. Гарянюк глянув на батька і враз йому стало без міри його жаль. Пригадався день, полохлива пісня, багнети. Гарянюк засоромився тоді своєї ляльки, він сердито її одсунув, а потім скочив на ноги, схопив руками дерев'яного солдата й люто ламав йому руки, голову, тулуб. Батько поволі звів на нього сумні, зморені очі й тут Гарянюк, кинувши додолу солдатські рештки, підійшов до батька, пригорнувся до його заяложеного піджака і нова, невідома іскра засвітила його очі. Він зворушено проказав:

— Татку! Я ніколи не буду солдатом. Ніколи!.. І гуляти в солдатики більш не хочу...

То було серед далеких снігів півночі. А тепер — червоний командир...

Гарянюк поборов якийсь легкий подув вагання, випростав свій стрункий стан і з насолодою молодості помацав на руках м'язи. Вони напружились, як мотузки, й випинались крізь вузький рукав гімнастерки.

— Як залізо! — посміхнувся до себе. Він глянув на новенькі старшинські ознаки на рукаві й мимоволі подумав: "Зайве це, а втім — хіба в цьому суть?.."

Десь у коритарі сурмила збір сурма. Гарянюк легко підвівся з ослону і його погляд востаннє перелетів крізь вікно й зупинився на старому Доні, що на трьох ногах простував до дровітні. Гарянюк мимоволі запитав себе:

— Для чого, власне, ще досі стирчить тут цей старий пес?

Але чи хвиля несвідомого жалю, чи старі мури одсунули від Гарянюкових очех похилого, брудного, старого Дона, й він рішучими кроками ступав по коритару. Там сурмила збір сурма, і її поклик, здавалось, бився з вузьким квадратом старих стін і тупали, розлягаючись луною під карнизами стін, молоді певні ноги.

Дон лежав байдужий під рамами, не сподіваючись сьогодні для себе нічого нового й кращого. Через одчинену браму біг до нього, полохливо озираючись навкруги і здаля обминаючи окремих курсантів, Пегас. Жебраки були сьогодні надміру люті й не нагодували пса.

(Продовження на наступній сторінці)