Я вбіг на знайомий уже мені майдан містечка і мимоволі спинився вражений: земля на майдані була припорошена пір’ям і пухом, а Де-не-де валялись розпороті пошивки й матраци. Денікінці, після нашого наскоку вдень, учинили в містечку єврейський погром, проте трупів забитих євреїв на майдані не видно було. Може, вони лежать у єврейських будинках? З рушницею напереваги я забіг в найближчу халупу — чи не застану там білого погромника й на місці покараю пострілом.
У сінях — суцільна темрява. Обережно прочиняю помацки двері й входжу у велику кімнату, де така сама непроглядна тьма. Якимось шостим почуттям я відчуваю серед мертвої тиші присутність багатьох людей.
— Хто тут? — голосно кричу я, але замість відповіді — лиш ледве чутний шерех.
— Хто тут?! — кричу я все голосніше й тримаю вказівного пальця на спусковому гачку моєї кавалерійської вкороченої гвинтівки. В приміщенні ані звуку. Мене охоплює якийсь містичний страх. Лівою рукою дістаю з кишені сірники й запалюю…
Уздовж трьох стін, щільно притулившись одне до одного, сидять на підлозі смертельно перелякані євреї. Припалюючи другого сірника, я роздивляюсь жінок, дітей, яким матері затуляють долонями роти, старих дідів у єрмолках, з довгими пейсами й кількох літніх чоловіків і підлітків. Від світла сірників вони помітно заворушились, але мовчать, сподіваючись нової страшної напасті…
Я опускаю рушницю й кажу до них:
— Не бійтесь! В Оратів вступила українська армія… — Але мої слова не справляють ніякого враження: та ж сама мовчазність і нерухома закляклість…
— Вас ніхто більше не скривдить, — спокійно кажу я, виходячи надвір, і на відповідь мені ледве чується полегшене зітхання старого єврея, що принишк крайній біля вхідних дверей. З прикрим почуттям, якого я сам не можу гаразд аналізувати, виходжу на майдан, де раптом починають рватися денікінські артилерійські снаряди. Гарматний вогонь частішає й переноситься на правий фланг, де чується вже й кулеметна та рушнична тріскотнява. На лівому фланзі стрілянина вщухає: мабуть, атаки низових запорожців відбито й вони відступають. Наказано відступати з містечка й нашому полкові.
Перед світанком я повертаюсь до хати, де солодко хропе мій писар Максим, і, не роздягаючись, лягаю стомлений поряд нього на простеленому на долівці сіні. За хвилину я вже міцно сплю.
— Тривога! Вставайте скоріше! На заставі б’є кулемет! — термосить мене збентежений Максим, і я миттю скакую на ноги, надіваю на праве плече ремінь моєї австрійської сумки з білизною та набоями, схоплюю рушницю, заряджену на чотири набої, й бігцем мчу на майдан.
Туди звідусіль збігаються козаки, на ходу застібаючись і всуваючи в гвинтівки обойми набоїв. Десь на заставі вгорі тріскотить тривожно кулемет, бо село лежить в улоговині й з майдану не видно, що діється там, у полі. Край майдану стоять уже інспектор Година й новоприбулий полковник Грох-Грохольський, якому рекомендує мене Година:
— Це полковий інструктор-інформатор, який теж брав участь у нічній операції…
Грох-Грохольський, літній уже чоловік середнього зросту, типовий капітан старої російської армії, в шинелі, перехрещеній на спині ремінцями, що спускались попереду, як шлейки, підтримуючи офіцерський широкий ремінь з кобурою нагана, але без шаблі, яку в українській піхоті ніхто не носить, приязно усміхнувся мені й простягнув, вітаючись, руку. Я, виструнчившись, віддав йому правицею військову шану з далеко більшою охотою, ніж під час першої зустрічі з Панченком, котрий ще вночі, примчавши з Оратова, одразу ж поїхав до Вінниці відпочивати в тамтешніх ресторанах.
З гори від застави прибіг захеканий козак і доповідає, що денікінці широким фронтом наступають з Оратова. Полковник Грох-Грохольський спокійним голосом віддає належну команду, і поки сотні й курені шикуються в колони, щоб вийти з села й розсипатись на горі, в полі, лавою, я стою біля інспектора Години й скручую з газетного паперу й махорки цигарку, чекаючи розпоряджень мого безпосереднього начальника. Наш кулемет на заставі, здається, аж захлинається від безнастанної стрілянини. Певно, "Кузьма Піднебесний", сотник Мегедь, з усіх сил старається спинити Денікінців, поки не вийшла з села наша піхота. Це тривожне татакання кулемета десь угорі, коли мені не видно самого ворога, нервує мене. Гурток селян, що стоять неподалеку й дивляться, як ми готуємось до бою, перемовляється між собою:
— Диви, диви, як у того тремтять руки. Мабуть, боїться…
Це стосується мене. Ну що я можу вдіяти з моїми пальцями, які не слухаються мене й, скручуючи цигарку, тремтять і просипають махорку! Мені соромно перед селянами, але я вже знаю себе: це прокляте тремтіння триватиме доти, доки я не вийшов з першим куренем у поле й не побачив здалека ворожі лави. Отам, під посвистом ворожих куль, кулеметних черг і розривів снарядів, мене опанує фаталістичний спокій, і я сміливо йтиму вперед, знаючи: "ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати!.."
— Я буду з полковником на шляху недалеко від села, — каже мені Година. — А ви, мабуть, як і завжди, з першим куренем? — питає він, не помічаючи чи удаючи, що не помічає, як тремтять мої пальці, запалюючи сірника.
На бігу я кілька разів затягуюсь махорчаним димом і кидаю цигарку, бо разом із третьою сотнею першого куреня виходжу у відкрите поле, де ми розсипаємось у лаву.
Десь за версту видно здалека густі денікінські лави. Вони наступають широким фронтом, бо чується далека стрілянина зліва, на позиції низових запорожців, і праворуч, де входить у бій морська піхота нашої дивізії. Денікінська артилерія припиняє свій вогонь, бо протилежні ворожі лави зближаються, й вона остерігається влучити в своїх. Зате ворожі кулемети й рушнична тріскотнява набирають великої сили. Тріскотять і три наші полкові "максими", але не рівнятись їхньому вогню з багатьма денікінськими кулеметами, що їхні кулі без угаву свистять над нашими головами або збивають хмаринки куряви на землі коло наших ніг. Трохи моторошно, коли бачиш, як одна куля вдарилась об землю зовсім близько від твоєї правої ноги: ще б трохи — і вона влучила б у мою ногу, а над головою продзижчала куля, мало-мало не зачепивши мого кашкета. Але руки мої більше не тремтять, я раз у раз стріляю з рушниці в далекі денікінські лави, хоч влучити на такій відстані — майже неможлива річ, але коли стріляєш сам, тоді зникає страх. Треба ще співати, бо бойова піднесена пісня приглушує природний у кожної людини інстинкт самозбереження й надає сили та нестримного руху до перемоги. Яка шкода, що я не встиг навчити козаків таких потрібних для бою пісень, як Франкова "Не пора, не пора" або "Ми гайдамаки"! Взагалі, я, власне, крім невдалої лекції про князівську добу історії України, ще нічого не встиг зробити за своїм призначенням інструктора-інформатора державної інспектури. Не співати ж зараз козакам "Гей, на горі та женці жнуть", та ще в Макаровій сатиричній інтерпретації!
І я, щоб збадьорити себе й інших, що йдуть у атаку поряд мене, на повний голос співаю:
Ось там високо над нами
Стяг, скривавлений в боях!
Гей, хто з нами, не з рабами,
Хто стоптав ганебний страх!
Станьмо вкупі — за Вкраїну
Биймось, биймось до загину!
І написано на ньому:
Воля сонцю, воля нам,
Воля людському сумлінню
І робітничим рукам!
Так за стяг наш, за Вкраїну
Биймось, биймось до загину!
Ось він кличе, ось він має:
Станьмо всі ми навкруги,
Грім і пекло не злякають,
Згинуть наші вороги!
Так за стяг наш, за Вкраїну
Биймось, биймось до загину!
Навряд чи від моєї пісні, скоріше — від якогось іншого імпульсу, бо мій голос серед невпинної стрілянини чути тільки ближчим воякам, по всій нашій лаві прокочується наше бойове "Слава! Слава-а-а!", відповідне російському "Ура!", якого чомусь не чути з денікінського боку. Але в нашій лаві вже є поодинокі забиті й поранені. Ось двоє козаків, узявши під пахви, волочать пораненого в голову парубійка; заюшений кров’ю, він весь час блює, а з-за вітряка, де стоїть наша санітарна двоколеска, вже біжить назустріч єдина в полку оригінальна сестра-жалібниця.
Денікінці не хочуть доводити до бою врукопаш, хоч нам, у яких не на всіх рушницях є багнети, було б тоді непереливки; вони залягають, інтенсивно стріляючи й далі. Залягаємо по команді й ми.
Але що це? Між нами й ворожою лавою, до якої лишається ще чимала відстань, сидить серед поля, обійнявши руками ноги, видати, офіцер і пильно вдивляється в нас. Збоку біля нього лежать зняті золоті погони й одстебнута кобура нагана. Коли ми й Денікінці спиняємось і залягаємо на землю, він підводиться на весь свій високий зріст і, несучи в руках кобуру нагана й офіцерські погони, твердо прямує до нас. Підійшовши ближче, він спиняється й голосно каже:
— Я — українець із Катеринослава, колишній гвардійський офіцер. Хочу вступити до української армії.
Отакої! Не наші старшини перебігають до денікінської армії, а цей красень-гвардієць — до нас! На жаль, я більше не пам’ятаю таких випадків у подальшому…
Офіцера-перекинчика радо пропускають через лаву, й курінний Луцький, що зліз із коня й стоїть позаду свого куреня, потискує йому руку і спрямовує до дикої груші край шляху, де стоять, стежачи за перебігом бою, полковник Грох-Грохольський та полковий державний інспектор Година.
Тим часом денікінці, немовби бажаючи помститись своєму зрадникові-офіцеру, підводяться й вперебіжку починають знову наступати. Підводиться й наша лава.
(Продовження на наступній сторінці)