Виявляється, що поранений верткий козачок, скоро виїхали вони з Бачкурина, почав виявляти нетерплячку: "І чого нам везти його кудись у Монастирище? Отут би розстріляти та й по всьому, щоб не морочитись по-дурному…"
Денікінський полковник, чуючи це все, зблід, але мовчав усю Дорогу. У штабі дивізії, де чекав на них командувач Київської групи отаман Тютюнник, поранений козачок не відставав ні на крок від полоненого полковника, тільки лишився стояти біля дверей у кімнаті, де Тютюнник запропонував полоненому сісти на стільця й мовчки вислухав виструиченого Рябокляча про розвідку й короткий бій під Оратовом.
Далі між Тютюнником і полоненим відбулась така розмова:
— Вы говорите, что вы украинец, — сказав Тютюнник по-російському.
— Да, украинец, из Полтавской губернии, где у меня осталось небольшое имение, — поспішив ствердити полонений і додав: — К тому же мы думали, что в районе Оратово действуют остатки большевистских банд, отступивших из Одессы. Я и представить себе не мог, что здесь оперируют уже украинцы…
— Скажите, полковник…
— Я — подполковник, — виправив полонений.
— Это безразлично. Скажите, полковник, как во время русско-германской войны отнеслось бы русское командованье, взяв в плен офицера русской службы, ставшего офицером вражеской германской армии?
Полковник зрозумів, куди гне білявий отаман, безперечно, теж колишній офіцер російської армії, і розвів руками:
— Но теперь же гражданская война, а не та…
— Не употребляйте, полковник, большевистские выражения. У нас, украинцев, идет не какая-то "гражданская война", а война национальная, за свободу Украины против всех ее врагов — поляков, красных и белых! Так как же считать нам, украинцам, взявшим вас, украинца, в плен, как офицера русской белой армии?
— Я понимаю вас: логически — изменником, но ведь ни я, ни другие не знали, что здесь передовые части украинской армии. Я вначале не имел представления, кто взял меня в плен…
— Значит, вы довольны, что вас захватила украинская часть, а не кто-то иной?
— Конечно!
— В таком случае, полковник Билокриницкий, я назначаю вас командиром батальона украинской армии и сегодня же ночью вы поведете свой батальон против войск русской белой армии генерала Деникина. Согласны?
Полковник засмикався на стільці й тихо відповів:
— Этого я сделать не могу…
— Почему?
— Я честный солдат.
— В таком случае вас расстреляют как изменника своей родины Украины!
Полковник засмутився, і в голосі його почулись жалісливі нотки:
— Господин атаман, у меня — жена и двое дочерей, войдите в мое положение…
— Нет, полковник, умрите "честным солдатом"! — Тютюнник підвівся і до Рябокляча: — Виведіть геть!
Тут підскочив до полоненого полковника, що спроквола надівав свого старорежимного кашкета з пружиною всередині, забинтований верткий козачок і, знімаючи з плеча ремінь рушниці, з якоюсь дикою радістю спитав Тютюнника:
— Так, значить, уже можна, пане отамане?
Тютюнник злегка кивнув головою і опустив на очі повіки…
Козачок повів полковника заднім ходом у садок і поставив під яблунею, а Рябокляч спинився на ганку. Козачок відступив на кілька кроків і, морщачись від болю в правому плечі, до якого притиснув кольбу рушниці, став цілитись полковникові в голову. Полковник зняв кашкета, перехрестився й тихо промовив:
— Я умираю за Русь.
Прогримів постріл, полковник хитнувся, опустився навколішки й упав ницьма нерухомий…
— Туди тобі й дорога з твоєю Руссю! — сердито буркнув козачок і спокійно почепив на здорове ліве плече ремінь рушниці.
Я слухав замислено розповідь інспектора Години, вражений сценою розстрілу полковника. Мені таки було жаль його, бо одна річ убити ворога в бою, і зовсім інше — вбивати беззбройного полоненого, що завжди викликало в мене відразу.
— А як ви думаєте, пане Борисе, відкіля в того пораненого козака така лють до полоненого денікінця, з якими ми тільки починаємо війну?
— Я певен, що це прояв соціальної ворожнечі українського селюка, для якого полковник був втіленням усього того панства, котре мало наших селян за робоче бидло.
Година подумав і по хвилині сказав:
— Мабуть, ви маєте рацію. Ніщо не є таке жорстоке й нещадне, як класова лють.
Година поінформував мене, що рівно о дванадцятій ночі почнеться наш наступ на район Оратова, щоб не дати змоги денікінцям сконцентрувати свої сили. У цій операції візьме участь наш полк, а на лівому фланзі нас підтримає Полк низових запорожців. Командувати наступом буде полковник Панченко, хоч із завтрашнього дня він надовго йде у відпустку на відпочинок. Замість нього буде якийсь Грох-Грохольський, що вже прибув до Бачкурина. Це колишній штабс-капітан російської армії. Що він за людина — не знаю, але зовні справляє непогане враження… Він привіз неприємну звістку: в районі Києва наші частини відступають до Фастова…
І раптом Година спантеличив мене несподіваним запитанням:
— Як ви гадаєте, пане Борисе: чи є в полку старшини, що можуть перебігти до денікінців?
Запитання застукало мене зненацька, і я завагався одразу відповісти на нього.
— Бачите, я мало знаю всіх старшин нашого полку, але щодо старшин першого куреня, то в мене склалось враження, що з них ніхто не зрадить. Навіть розжалуваний у рядові колишній штабник-болбачанівець, гадаю, не перекинеться до ворога, хоч і почуває, мабуть, образу.
— Треба буде згодом подумати, як полегшити його становище, — сказав замислено Година й додав: — А тепер ідіть поспіть трохи перед боєм. Ви, очевидно, будете, як завжди, з своїм улюбленим першим куренем? Я перебуватиму між другим і третім. На добраніч, якщо можна так висловитись у нашому становищі! — усміхнувся Година й потиснув мені на прощання руку.
Я повернувся до хати, де вже вечеряв Максим, але до їжі не взявся, пам’ятаючи слова Сидорчука-яВовкодава": перед боєм кишки мають бути порожні. Приліг на ослоні й ні на хвилину не задрімав, думаючи про наш нічний наступ.
Близько дванадцятої ночі засурмила збірку сурма, і козаки стали вибігати з хат на бачкуринський майдан.
— Шикуйсь! Струнко! Праворуч зочуй! — пролунала команда, і з правого боку проїхав верхи з своїм значковим полковник Панченко повз усі три курені, перед якими сиділи на конях курінні отамани. Панченко повернув коня назад і спинив його перед серединою виструнчених рядів.
— От що, хлопці, — почав він бравурним гучним голосом. — Денікінці — це панське військо, що любить уночі маніжитись на пуховиках, так підемо зараз і розбуркаємо їх! — Оце й уся промова перед наступом, на яку спромігся некрасномовний полковник Панченко, і, завертаючи коня назад, скомандував: — Курінні й сотники — до мене для оперативних вказівок!
Перед самим Оратовом полк розсипався в довжелезну лаву, попереду якої гарцював на коні полковник Панченко з піднесеним угору наганом і з мовчазним зосередженим своїм значковим позад себе.
Панченко не помилився: в містечку панувала тиша, й денікінці, певно, спали, але в полі, недалеко від перших хат, десь у темряві, бо місяця не було, стояла їхня застава, яка, скоріше почувши, ніж побачивши наші лави, почала наосліп стріляти з кулемета.
— Вперед! Слава! — крикнув Панченко, і за ним кинулись бігти й ми, розриваючи нічну тишу гучним "Слава-а-а!..".
У густій пітьмі спалахували з денікінського боку окремі рушничні постріли, і чи не вони враз прохолодили завзятість нашого полковника: він круто повернув коня назад, промайнув крізь лаву й, давши коневі остроги та схилившись до кінської гриви, помчав із значковим назад до Бачкурина. Ото тільки й бачили ми нашого завзятого полковника Панченка!..
Зате курінний Луцький, як і завжди, їхав верхи позад свого куреня, дарма що ворожий вогонь густішав і кулі раз у раз дзижчали над нашими головами. Я дивувався й заздрив курінному Луцькому: від посвисту куль я мимоволі нахиляв голову, а він 'іде верхи й хоч би там що!.. Гарний собою, стрункий, він у розмові зі мною в спокійний час нагадував мені чомусь Германа з опери "Винова краля", тільки улюблений його вислів "вакурат" ("Вакурат надійшла підмога", "Вакурат вийшли всі набої") дисгармонував з оперним образом, та й, напевно, Луцький не був картярем. І все ж — об’їжджати три сотні свого куреня, являючи собою відкриту мішень для ворожих куль, здавалось мені геройством, але сам Луцький не почував його за собою: він просто виконував обов’язок командира, часто поспішаючи туди, де загрожувала найбільша небезпека. Це підносило бойовий Дух козаків і, признатись, змушувало й мене не пасти задніх…
Далеко зліва чулася інтенсивна стрілянина й долинало приглушене відстанню протяжне "…а-а-а!". То атакував денікінців, обходячи з лівого флангу, Полк низових запорожців.
Ми бігли далі, стріляючи навмання й вигукуючи "Слава-а-а!", коли нараз попереду все стихло: не чути ні кулеметних черг, ні поодиноких пострілів. Видимо, ворог відступив з Оратова, боячись обходу з лівого флангу, де активно діяли низові запорожці.
(Продовження на наступній сторінці)