Я довго шукав по містечку резиденцію новоприбулого полкового державного інспектора, роздумуючи над своїми новими обов’язками інструктора-інформатора й не уявляючи, кого я маю інструктувати й кого та про що інформувати.
У нашому полковому державному інспекторі я одразу пізнав колишнього поручика Годину, котрий восени 1917 року в Харкові вітав губерніяльний з’їзд "Просвіт" від вояків-українців харківської залоги. Далебі, світ — тісний: де той Харків і де Іллінці, де ми знову зустрілися через два роки!..
Симпатичний білявий Година справляв приємне враження своєю інтелігентністю і був прямою протилежністю полковникові Панченку, в якому вже окреслювались риси українського солдафона. Година був український есер, і це через те його призначено на делікатну посаду державного інспектора. Він розповів мені про структуру державної інспектури, за якою при кожному полковому інспекторі має бути два інструктори-інформатори — щось подібне до політбійців при політкомісарі в Червоній армії. Якщо інспектор повинен бути старшиною, то інструктор-інформатор може бути й з рядових козаків, аби лиш мав певну освіту, бо він повинен читати козакам лекції з історії України, виховувати їх у патріотичному дусі та інформувати людність, де ми проходимо, про наші ідеї й завдання. Усю літературу — газети, відозви й брошури, що призначались для козаків і цивільної людності, мав розповсюджувати я, одержавши від державного інспектора. Година й зараз передав мені купу свіжих газет — фронтову "Український козак" і офіціоз "Україна" та кілька відозв до армії й людності.
— Літературу тримайте краще в полкового писаря, бо він має скриню на всякі папери, та й тримайтеся біля нього, щоб, у разі потреби, вас легко було розшукати, — порадив Година й додав: — А в бою прошу бути з козаками — байдуже з яким куренем, аби лиш вас бачили на фронті, бо, якщо будете додержуватись гасла "Душа моя з вами, а я сам у тилу", ніяка ваша агітація не дійде до свідомості козака, — усміхнувся на прощання Година й повідомив:
— Під час боїв я буду завжди поруч полковника. А поки полк перебуває на відпочинку, можете розпочинати свою пропагандистську роботу. Не забувайте тримати щодня контакт зі мною.
Я інструктую самого себе й майже нікого не інформую
Я одразу ж роздав по сотнях газети й розклеїв кілька відозв на стінах містечка. А далі що робити? Я накреслив собі програму циклу лекцій з історії України, починаючи з князівських часів і кінчаючи добою Директорії, але до здійснення цього плану діло не дійшло. До полку в Іллінці приїхав артист-гапичанин Стадник, який улаштував концерт, де співав і акомпанував собі на бандурі. Він виконав довгеньку кантату, мабуть, своєї творчості, в якій перелічив усіх ворогів, з котрими б’ється українська армія, та їхні злочини проти України, не забувши згадати й "москаля-добровольця", з чого можна було догадатись і про неминучу війну з "добровольчою" армією генерала Денікіна. Кантата закінчувалась закликом до січових стрільців, запорожців, гайдамаків і всього українського козацтва не допустити наруги над Україною й нещадно бити її ворогів.
Вояки мого полку, що належали до "всього українського козацтва", гучно аплодували артистові, надто за його гумористичні народні пісні.
У цьому ж приміщенні маленького провінційного театрика другого дня місцева "Просвіта" поставила для козаків невелику п’єсу
Черкасенка "Повинен", сюжет якої взято з революції 1905 року. Сюжет її не вельми був актуальний для сьогоднішнього дня; куди краще було б поставити п’єсу того ж Черкасенка "Про що тирса шелестіла", але на це не могла спромогтися місцева "Просвіта" — з своїм бідним реквізитом і декораціями, тож спасибі їй і за виставу "Повинен", що якось розважила козаків, але не змогла запалити їхнього бойового духу.
Я зайшов за лаштунки познайомитись та поговорити з просвітянськими аматорами і, на превеликий подив, застав тут полковника Панченка. Я гадав, що він незадоволений з вибору п’єси й радить аматорам поставити більш підхоже для війська, але де там! "Повинен" цілком улаштовував Панченка, йому не подобалось тільки, що в залі не чути, як десь мчать на конях жандарми, а для цього треба ось що зробити, і Панченко став вистукувати каблуками по підлозі дрібушки, досить спритно імітуючи цокотіння кінських копит по бруку. Це ще додало виразну рису до портрета Панченка, культурний рівень якого не підносився вище від пересічного провінційного просвітянина. Добре, що я, ставши працівником державної інспектури, вийшов з-під його влади й маю тепер діло тільки з інспектором Годиною.
Ранком другого дня я прийшов до нього по вказівки та інформацію. Година запросив мене сісти й поснідати з ним, але я відмовився: таке ж молоко й таке ж смаження півгодини тому я порав разом з полковим писарем, з яким разом тепер спав і в скрині якого я зберігав свою пропагандистську літературу.
— Маємо важливі новини, — сказав Година, допиваючи склянку молока. — У Київ увійшли наші частини одночасно з військом генерала Денікіна. Тепер зрозуміло, чому більшовики так затято чинили нам опір, даючи в той же час змогу Денікінові маршем іти на Київ. І вони добились свого: наші передові частини зустрілися з Денікінськими в самому центрі Києва — перед міською думою, де Денікінці встигли вже вивісити на балконі триколірний прапор Російської імперії. Український старшина вискочив на балкон, скинув російський прапор і почепив наш жовто-блакитний. Одразу ж почалася сварка, а далі й стрілянина. Тим часом більшовики, відпливши Дніпром угору, стали обстрілювати з пароплавів гарматним вогнем і тих і тих. Дальших відомостей поки що нема, але ясно, Що війна з Денікіним неминуча і нашому полку не доведеться тут Довго відпочивати.
Година дав мені ще кілька відозв, щоб розклеїти їх у тих селах, через які ми будемо переходити, виступивши з Іллінців, і наказав не відходити далеко від квартири полкового писаря.
Писар Максим Задорожній сидів на ганку й покурював здоровезну цигарку з бакуну, якого встиг уже десь розжитись. Роботи в нього було тепер обмаль, бо особовий склад полку лишався майже незмінний: люди в цю літню пору не хворіли, бойових втрат не було, дезертирів не помічалось і з добровольцями, що вступали до полку, було не густо, отже, здавши рапорт полковому значковому, цебто ад’ютантові, Максим Задорожній почував себе вільним козаком.
Родом з Полтавщини, він пристав до якоїсь повстанської ватаги, бо "комуна", як він висловлювався, була йому не до смаку. Переправившись з цією ватагою через Дніпро, не раз побувавши під обстрілом та тікаючи до лісу від червоної кінноти, він, поки ватага не влилась у регулярну українську армію, набрався такого страху, що навряд чи був би придатний як бойова одиниця, але, на щастя, Максим ще в сільській двокласовій школі визначався гарним письмом, і це допомогло йому влаштуватись у Шевченківському полку писарем. Своїм становищем він був цілком задоволений: завжди в тилу, де не свистять ворожі кулі й не вибухають снаряди; кінчився бій — оббігай сотні та спитай, кого забито й кого поранено, викресли їх із особового складу — ото й увесь тобі клопіт. Однак Максим завжди носив металеву французьку каску, яку я, окрім як на полковникові Панченку та його значковому, ні в кого не бачив у Шевченківському полку; мало того — біля канцелярської скрині Максим клав заряджену на чотири набої рушницю без багнета. Коли я спитав його, навіщо йому в тилу потрібні рушниця й каска, Максим незворушно відповів:
— Ану ж заскочить у тил якась більшовицька чортяка на коні, то щоб було чим оборонитись; а зарядив на чотири набої, а не п’ять, щоб часом рушниця не вистрілила сама.
Взагалі Максим був великий оригінал. Одразу ж, як тільки я з ним познайомився, він спитав:
— А до якої партії ви належите? — І був дуже вражений, коли я відповів, що не належу ні до якої.
— Отакої! Студент — і не належите ні до якої партії? — дивувався він, а за хвилину поважно промовив:
— А я належу до партії есерів-максималістів.
— Чому ж саме — до максималістів? — тепер уже здивувався я.
— Так я ж сам — Максим, і батько був Максим, і діда звали Максим. Якщо хочете, я й посвідчення своє покажу вам, де написано моє ім’я та по батькові…
Я зареготав, уперше побачивши доморощеного максималіста, а Максим ніяк не міг збагнути причини мого реготу. Що ж тут смішного, що він, його батько й дід були Максими, і до якої ж іншої партії він міг себе залічити, як тільки не до максималістів?..
Максим був дуже радий, що з ним часто контактується тепер хоч і безпартійний, та все ж — студент, цебто вчена людина. За ці контакти він віддячував мені турботами про мене щодо їжі, до якої сам був, чи то з природи, чи знічев’я, завжди охочий. Попоївши, він пускався розмовляти зі мною, чи, точніше, мріяти вголос. І завжди Максимові мрії були абстрактні й дещо комічні, як в отому українському народному анекдоті: "От якби зібрати всі гори, що є на світі, в одну гору, а всі річки та моря злити в одну воду, а тоді стулити все каміння в одну каменюку; а потім ту здоровенну каменюку кинути з тої височенної гори в ту глибочезну воду? От би булькнуло!" Отак і Максим одного разу каже мені:
— От якби весь наш уряд звався Максими…
— Ну і що ж тоді було б? — спитав я.
(Продовження на наступній сторінці)