— Ви знаєте, Степане Васильовичу, як я борюсь з антисемітськими настроями у війську. Я віддав до польового суду отамана Самусенка, що вчинив проскурівський погром, я видав суворі накази карати не тільки за погроми, а й за всякі грабунки єврейської людності, але цього замало. Треба, щоб кожний козак не тільки зрозумів, а й серцем відчув, що єврейський ремісник — швець, кравець тощо — є такий же трудівник, як і наш селянин, і кривдити його — злочинно. Це може зробити тільки література. Дуже прошу вас, Степане Васильовичу, напишіть оповідання про єврея-бідаря!
Хоч Васильченкові ніколи не випадало писати оповідання на замовлення, але тут він охоче погодився й через короткий час з-під його пера вийшло чудове оповідання "Про жидка Марчика, бідного кравчика". Це оповідання вміщено й у академічне чотиритомне видання творів С. Васильченка, навіть у примітках зазначено, що воно вперше опубліковано в "Україні", лиш замовчано, що це за орган, так само як і не написано, коли й де цей твір вийшов окремою книжкою.
На парканах і стінах Кам’янця було наліплене й гумористичне оповідання С. Васильченка "Про козака Ося і москаля Ася", не вміщене ні в яке радянське видання його творів.
Крім цього оповідання, можна було побачити серед численних відозв та об’яв маленький плакат — "Братнє співжиття українців з москалями", де типовий "кацапура" підганяє батогом двох українських дядьків, що, запряжені в ярмо, тягнуть плуга. Оцей плакат і становив увесь образотворчий доробок міністерства пропаганди УНР. А де ж поділись українські художники, починаючи з Нарбута, Де карикатуристи з "Ґедзя" та "Будяка"?..
До Кам’янця прибився й поет В. Самійленко, але він останнім часом щось мовчав. Мовчала й українська проза, якщо не рахувати Клима Поліщука, оповідання якого можна було побачити в поточній пресі, але вони були занадто тенденційні, а через те й малохудожні. Взагалі почувався тут занепад української культури. Я навіть не знаю, чи функціонував тоді якийсь український театр у Кам’янці. Але, здається, тут мало на це зважали: ось-ось українське військо здобуде Київ, і там усе розв’яжеться саме собою. А тим часом до Києва з боку Полтави швидко посувались полки Денікіна, і важко було сказати, хто перший вступить до столиці України, бо саме на українському фронті більшовики чинили найбільший опір.
Не було єдності між командуванням армії УНР і галицьким командуванням. Якщо перше рвалось до Києва, то друге пропонувало всі сили зосередити на півдні, щоб захопити Одесу й мати через Чорне море вихід у світи, відкіля сподівались дістати збройну, медичну та всяку іншу матеріальну допомогу. У війську починався тиф і, щоб боротися з ним, не було ні ліків, ні санітарних поїздів. Відчувалась нестача набоїв та снарядів, які вимінювали у румунів на цукор.
Беручи все це на увагу, галицькі штабники, вихованці австрійської військової школи, пропонували закріпитись на Правобережжі, дати війську перепочити, провести мобілізацію й добре вишколити рекрутів і лиш навесні 1920 року розпочати рішучий наступ на Київ і все Лівобережжя.
Петлюра категорично відкидав цей план, бо вважав, що здобуття Києва матиме велике моральне значення для всього народу й піднесе бойовий дух армії.
Походивши по Старому місту, прочитавши свіжі газети та перекусивши на базарі двома пиріжками й яблуком, я подався на вокзал і сів у перший поїзд, що рушав на схід.
Цей поїзд їхав аж до Вінниці і складався з пасажирських вагонів для цивільних і кількох товарних — для військових. Однак і в товарних, крім козаків, що здебільшого повертались після тифу з шпиталів, було трохи різноманітної публіки, бо тут можна було їхати без квитків. Серед військових впадав у очі довготелесий старшина, що лежав ниць на шинелі, постеленій на підлозі. Він кілька разів намагався лягти горілиць, але йому заважали остроги на— чоботях, які свідчили, що він кіннотник. "Це син Миколи Садовського — отого знаменитого Садовського, українського артиста й режисера", — перешіптувались цивільні пасажири. Одного сина української знаменитості — адмірала й автора "Історії України-Руси" та опери "Катерина" Миколи Аркаса я бачив у Києві під час короткого перебування там Директорії. Він командував тоді якимось кінним загоном і в дальшому визначився тільки тим, що весь час відступав, а його загін співав під час відступу відому пісню "Ой жаль, жаль мені буде — візьмуть її люди, моя не буде".
Мені хотілось роздивитись тепер сина Садовського, але він спав, а якщо й прокидався, то лягав у протилежний від мене бік.
У Проскурові він вийшов із поїзда, і більше я не бачив його і щось нічого не чув про його подвиги. Мабуть, не тільки в кінноті, а й у дальших звитягах він був цілком до пари Аркасові.
Поїзд ішов дуже поволі, довго стояв на станціях і спинявся на кожній маленькій зупинці, тож до Вінниці ми прибули лише вранці другого дня.
Тут керували всім галичани, і мене, тільки-но я опинився на пероні, одразу повели до коменданта — з’ясовувати, хто я й чого тут опинився. Моє посвідчення українського університету одразу легалізувало мене, і літній комендант, не довго думаючи, запропонував мені вступити до Галицької армії. Ото ще маєш клопіт! Для чого мені, наддніпрянцеві, вступати до Галицької армії? Я відмовився, і комендант почав вичитувати мені, як то недобре, коли юнак, призовного віку, не розуміє, що треба насамперед вибороти Україну, а тоді вже сідати за студентські підручники. Я заявив, що їду на фронт першим же поїздом, щоб вступити до своєї наддніпрянської армії. Це вплинуло на коменданта, і він відпустив мене на перон, де стояв поїзд на Хрестинівку. Це порушувало мої плани, бо мені хотілось вступити в ті частини, що наступали на Київ, але нічого не вдієш: Хрестинівка так Хрестинівка!
Надвечір поїзд прибув на місце. Але в який же незручний час принесло мене сюди! До Хрестинівки підступають червоні, що з самої Одеси пробиваються на північ коридором між українською армією і військом генерала Денікіна. Під командуванням Якіра й Затонського сюди сунула справжня численна орда, яка складалась Ь регулярних частин Червоної армії, мадярської кінноти, котра рвалась до радянської Угорщини, деморалізованих матросів та всякого наброду на зразок полку Міші Япончика, складеного із одеських бандитів. Спинити й розбити цю орду в передових частин української армії не було сили, через те вони намагались тільки не допустити червоних у глиб України й спихнути їх у денікінський бік. Це завдання виконували частини Селянської дивізії, складеної частково з повстанців, що з’єднались нещодавно з регулярною армією УНР. До одної з таких частин, що звалась 15-й полк ім. Тараса Шевченка, приєднався і я.
На коліях Хрестинівки скупчилось багато поїздів, стояв навіть один панцирник, але війська було мало. Коли стало смеркатись, моя частина рушила на північ вздовж колії на Погребище. Невесело було іти мені з порожнім шлунком і маленьким ціпком, якого я виламав з придорожнього куща, а до того ж, як тільки зайшла ніч, став дошкуляти ще й холод: адже на мені була тільки літня "гімнастьорка" старого зразка російської армії. Про те, щоб роздобути рушницю й розжитись на сяку-таку одежину, не могло бути й мови: усі господарчі та інтендантські частини давно вже виїхали з Хрестинівки, яку вирішено не обороняти перед переважними силами ворога. Припускали навіть, що червоні можуть обійти нас збоку, і на цей випадок наказано, в разі зустрінемо попереду якусь військову частину, відповідати на запитання, що ми — Сто сорок третій совєтскій полк. Таке припущення стало цілком реальним, коли ми натрапили на недавно висаджений маленький залізничний місток через якийсь потічок, який знищила червона розвідка. Тут спинялись козаки, і чути було гнівні вигуки:
— Ач, що зробили, падлюки! Це щоб у Хрестинівці застряли всі наші поїзди. Не брати в полон нікого! Всіх розстрілювати!..
Ми рушили далі, і я ніяк не міг собі уявити, як-то мені буде в можливому бою, коли я не тільки не зможу вбити з рушниці ворога, а навіть поранити своїм благеньким ціпком. На щастя, все обійшлося гаразд, і до самого світанку ми нікого не зустріли.
Сходило сонце, коли ми підійшли до якогось села, і нам наказано спинитись та перепочити. Мало не до самого залізничного насипу простяглись селянські городи, де великі клапті були засіяні маком. Ще змалку я любив мак у всякому вигляді — чи то пиріжки з маком, чи шулики, або коржі з маком, як їх звуть на Правобережжі, чи просто макове насіння. Відчуваючи ще з учорашнього дня голод, я допався до стиглих маківок так, що потім довго не міг і дивитись на мак. Наївшись удосталь, я захотів спати і, скулившись, ліг на траві. За хвилину я міцно спав.
Сонце вже високо підбилось над обрієм, коли мене збудили гучні вигуки "Слава!". Коло мене стояли козаки й махали шапками, вітаючи панцирний поїзд. Але не поїзд спричинився до такого щирого піднесення. Сонячне проміння поблискувало на панцирі паротяга, що, злегка попихкуючи, сунув повз нас колією, а на відкритій платформі перед паротягом сидів, звісивши ноги й ледь усміхаючись, командувач Київської групи отаман Юрко Тютюнник. Це він лишався з панцирним поїздом у Хрестинівці, поки сапери не полагодили зруйнованого вночі залізничного містка і всі поїзди один за одниу не вискочили з хрестинівської пастки. Козаки знали хоробрість Юрка Тютюнника, котрий не раз у критичні хвилини бою раптом з'являвся верхи на коні й, не втрачаючи самовладання, легкою усмішкою підіймав бойовий дух вояків.
Панцирний поїзд поволі віддалявся, а вслід йому ще довго лунало в повітрі радісне "Слава!".
(Продовження на наступній сторінці)