«Мертвий, усміхнися!» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Мертвий, усміхнися!»

A- A+ A A1 A2 A3

Усі в шпиталі, починаючи від обслуги й до поранених та хворих, знали що в Івана Малгая торік померла в Чебоксарах жінка, від якої залишилася п'ятирічна Настенька. З смертю дружини Іван, видимо, примирився, а от становище Настеньки, яку він, бувши призваний на війну, мусив здати на опіку старим батькам у село під Чебоксарами, весь час непокоїло його. Батьки не любили померлої невістки, з якою Іван побрався проти їхньої волі, через те він і подався з жінкою до Чебоксар, де влітку працював на пристані, а взимку перебивався всякою випадковою роботою. Там, у маленькій чуваській хаті, було й без Настеньки повнісінько дітвори — синів і дочок Іванових братів, тож сирітці Настеньці, певно, жилося коло них не з медом. Іван побоювався, що батьки перенесуть свою нелюбов до покійниці й на онуку, яка так була схожа на свою матір. Завжди похнюпленому, сумному Іванові тільки й думки було, що вдома кривдять його бідолашну Настеньку — ходить вона неприкаяна в дідівській хаті, немита, нечесана, голодна... Увесь світ з страшною війною, морем людського горя й потоками сирітських сліз одсунувся Іванові далеко назад перед долею покинутої Настеньки. Було щось зворушливе в цій самовідданій любові молодого удівця до своєї малої доньки, за що йому можна було багато чого простити. Він складав щомісяця по вісімдесят копійок — свою солдатску платню,— щоб згодом надіслати гроші старим батькам для Настеньки. Мені здається, він продавав нишком на селі й свої солдатські пайки хліба, сам годуючись недоїдками після хворих, і все для тої ж Настеньки. Якщо за допомогою Петра Степановича він відправляв до батьків листа, повідомляючи, що надсилає п'ять карбованців і просить купити Настеньці якесь платтячко, валянки на зиму, а з решти — трохи медяників, які так любила його Настенька, обличчя його блаженно сяяло, й він щасливо усміхався. Та за кілька годин Іван знову похмурнів, бо його охоплював сумнів, чи витратять же суворі батьки при їхніх злиднях усі гроші на його Настеньку, чи залишиться ж для неї хоч якась дещиця з надісланого?..

Хоч би що загадати Іванові робити, він усе виконував безвідмовно, але так мляво, байдуже, абияк, що гидко було дивитись. Не тільки всяка робота, а, здавалося, й саме життя обтяжувало його і змушувало часто зітхати, скрушно хитати головою в такт своїм невеселим думкам.

Одного разу я наказав Іванові вимити в моїй кімнаті підлогу. Коли забрьоханий і понурий, як завжди, він доповів мені, що наказ виконано, мене так розчулив його скорботний вигляд, що я дістав з гаманця карбованця й дав Іванові.

— Твоїй Настеньці на цукерки.

Іван широко розплющив очі, в яких засвітилися теплі вогники, і, як стеряний, бухнув передо мною навколішки. Я мерщій підняв його, наказуючи більше не робити так, а Іван розгублено стояв передо мною, безпорадно тримаючи паперового карбованця, і з сумних очей його текли беззвучно по смаглявих запалих щоках рясні сльози радості..

Що саме в Іванові могло, крім жалю, привернути до себе Петра Степановича — я й досі не розумію. В усякому разі старий фельдшер був далекий від сентиментальності, а його "експерименти" з покійниками свідчили, що навряд чи жалісливість могла пройняти його старече серце. Хіба що просто з безцільної цікавості він сідав вільною годиною на колодах у дворі, садовив біля себе Івана, й вони довго про щось говорили. Але про що? Бездітного Петра Степановича мало цікавила доля чужих дітей, а Івана так заповнювала всього його Настенька, що хтозна, чи лишалося ще якесь місце в думках для розмови про щось інше. І все ж між ними утворився якийсь внутрішній контакт, що змушував Петра Степановича дивитись крізь пальці на всякі Іванові недоробки й писати йому листи додому з незліченними поклонами.

До мене Петро Степанович після останньої розмови, коли я застукав його в моргу, більше не звертався з своїми сумнівами; не помічав я, щоб він далі "практикував" небіжчиків, дарма що активні пошуки розвідників на нашому секторі фронту збільшилися, а з ними стали більше привозити до нашого шпиталю поранених і забитих. Мало турбувала нас і німецька авіація, що з'являлася над нами, вже повертаючись на свої аеродроми й скинувши десь свій страшний припас.

Проте одного дня в обідню пору недалекий вибух авіабомби несподівано потряс у селі землю й повітря. Як потім виявилося, німецький "таубе", вертаючись на захід і побачивши солдатську чергу біля похідної кухні край села, кинув на неї свою останню бомбу. Туди, до кухні, понесло чогось і нашого Івана: не інакше як гукав покупця на свіжу пайку хліба. Бомба вибухнула неподалеку солдатської черги й повітряною хвилею перекинула похідну кухню. Коли я прибіг з поля до шпиталю, вийшовши перед тим прогулятися, санітари вже принесли поранених і з ними забитого Івана. Я кинувся до комірчини, де клали щойно померлих, і ще здалека почув голосний крик: "Іване! Настеньку привезли! Настенька приїхала! Ти чуєш, Іване?"

Це кричав у Іванове вухо Петро Степанович і термосив забитого за праве плече з одірваним погоном. Я одразу збагнув, у чому річ, бо знав, що ніякої Настеньки й близько нема, але мені було не до Петра Степановича. Я припав до розпростертого на тапчані Івана, все ще сподіваючись знайти в нерухомому тілі хоч якісь ознаки життя. Марно! Бідоласі вирвало лівий бік з плечем, і смерть скосила його миттю. Але Петро Степанович і при мені не вгамовувався.

— Дивіться, дивіться! — смикав він тепер мене за рукав, показуючи на бліде обличчя: — Він усміхається! їй-богу, він усміхається!

Мертве обличчя, розуміється, не усміхалося, але воно було таке напрочуд спокійне, навіть урочисте, немовби в останню мить Іван відчув, що, звільняючись від усіх земних турбот, він позбавляється й своєї безнастанної туги по Настеньці. Тільки ніби здивувався трохи, що все це сталося так просто, так звичайно...

А Петро Степанович не тільки сам усміхався, а, задоволено потираючи руки й не одриваючи хоробливо-піднесеного погляду від нерухомого санітарового обличчя, радісно промовляв:

— Я ж так і знав, що він усміхнеться!.. Він же все, все зараз чує, тільки знаку не може подати. От оказія!..

Петро Степанович голосно зареготав. І в тому реготі я, здригаючись, відчув і тріумф відкривача, і нестяму божевільного...

Професор закурив нову сигарету, і цього разу Віктор Платонович уже не зважився його спиняти.

— Але хто проведе чітку межу й скаже, де кінчається геніальність і починається божевілля?..

Професор усміхнувся і довгим сумним поглядом подивився на присутніх. Ніхто в кабінеті не озвався, навіть не ворухнувся. А професор, ніби очумавшись від якоїсь далекої думки, стрепенувся й доказав:

— Петра Степановича, розумієтеся, довелося того ж дня усунути від роботи в шпиталі й відрядити в глибокий тил до психіатричної лікарні. Слабкий його розум не витримав такого великого навантаження... Але як близько підійшов він до того, що відкрила нам тепер наука! "Не бог, не цар і не герой", як співається, а тільки — ротний фельдшер! Га? А втім, хіба всі відкриття, що знаменували потім епохи, не починалися з простих звичайних спостережень? Що ж дивного, що борода на мертвому поручику змусила його простецького Петра Степановича замислитися над питанням — коли починається справжня смерть? І гляньте, не я, лікар з вищою освітою, замислився тоді над відомим усім явищем, а він, малоосвічений фельдшер-ротняк, сам того не розуміючи, позирнув у сьогоднішню розгадку смерті...

Професор Перетятько підвівся з крісла, відгортаючи руками халата, за ним одразу ж звівся на ноги й Віктор Платонович. Цього разу він не подивився на слухачів, щоб поглядом надоумити їх, як треба сприймати останні професорові слова, а так само, як і Перетятько, зберігав на обличчі поважний, трохи журний вираз.

1966 р.