«Мертвий, усміхнися!» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Мертвий, усміхнися!»

A- A+ A A1 A2 A3

Професор уважно подивився на молодого лікаря, що квапливо записував у зошиті прізвище Неговського, і сказав:

— Але за першовідкривача різниці між клінічною та біологічною смертю я вважаю...— Перетятько хитрувато глянув на слухачів і по короткій паузі закінчив: — ротного фельдшера Петра Степановича Безручка, людину з вельми туманним уявленням про медицину й абсолютного невігласа в біології.

Лікарї-.слухачі здивовано перезирнулися, а Віктор Платонович ледь помітно поблажливо посміхнувся, мовляв, я ж казав, що професор — великий оригінал і не від того, щоб часом розважитися гіперболами...

Тим часом Перетятько підпер рукою голову, зітхнув і казав далі.

— Так ось. Узятий з п'ятого курсу медичного факультету до війська, я служив у першу світову війну заурядним лікарем у польовому шпиталі за чотири чи п'ять верст, як тоді мірялося, від передових позицій. Війна на той час зарилася в окопи, лінія фронту довго лишалася незмінною, тож ми встигли добре обжитися на одному місці, розташувавши шпиталь у школі, де повиносили парти й поставили дерев'яні тапчани. Ми так. звикли до нашого невеликого шпиталю й маленького Поліського сільця, яке починалося одразу за школою, що сподівалися дотягти тут якось аж до кінця війни.

Десь на південь і на північ від нас, на інших дільницях фронту, далеко гримотіла артилерійська канонада, а перед нами була затишшя, що зрідка уривалося короткою тріскотнявою перестрілок та поодинокими вибухами снарядів. До нас рідко залітали навіть німецькі літаки-розвідники по яких без наслідків палили наші трьохдюймовки, поставлені колесами на колоди (про зенітну артилерію тоді й чутки ще не було). Густі поліські бори та непрохідні пінські драговини не давали німцям наступати на нас, а нам — активно боронитися від них.

Одне слово, можна сказати, що ми окопалися тут усіма сторонами досить-таки добре й тривало. Всерйоз— і надовго як кажуть.

Роботи в шпиталі було нам небагато — ми здебільшого поралися коло легкопоранених і хворих, що недовго перележували в нас до одужання, бо тяжкопоранених, яким потрібна була серйозна— операція, ми, після первісної обробки ран, відправляли в глибокий тил. Виняток становили ті нетранспортабельні, що перебували в стані агонії і були явно приречені. Це вони й попадали під оруду літнього фельдшера Петра Степановича Безручка, чи, як він писав своє прізвище,— Безручкова, бо мені, лікареві-, вже не було чого робити коло них.

При школі була невелика комірчина, мабуть, сторожка раніше, де всі ті; кому судилося закінчити життя в нашому шпиталі, конали й, пролежавши тут після смерті обов'язкова дві години, попадали потім у морг. У міру того як у моргу накопичувалося досить трупів, санітари, під наглядом Петра Степановича, виносили їх за-село, щоб поховати в братських солдатських могилах. Якщо з дивізії не приїздив на похорон військовий піп, Петро Степанович вправно виголошував за нього належні молитви й співав "вічну пам'ять". Взагалі мій Петро Степанович охотніше порався коло мертвих, ніж коло живих. Та це й не дивно. З медициною він зіткнувся в житті цілком випадково. Призваний у військо ще до першої світової війни" він попав на короткотермінові фельдшерські' курси при військовому шпиталі, куди брали письменних і кмітливих рекрутів. Через півроку відтіля виходили ротні фельдшери, оті знамениті "фершалю-ротняки", що всі хвороби лікували йодом і аспірином. Отаким ескулапом вийшов із тих курсів і мій Петро Степанович* На його честь треба сказати, що, пройнявшись пошаною до медичної премудрості, якої він дуже мало зачерпнув на курсах, Петро Степанович, на противагу до інших фельдшерів, зрозумів, що в медицині він пороху не видумає й не відкриє нової Америки, а тому, закінчивши військову службу, подався шукати собі іншого хліба. Він захопився молодою ще тоді кооперацією і став працювати в містечковому споживчому товаристві продавцем. Отак з-за прилавка його й узято на війну 1914 року, щоб звести знову, як фельдшера запасу, з медициною. На цей час він розтрусив на перейдених життєвих шляхах і ті мізерні знання та навички, що придбав з бідою колись на курсах, і мені коштувало певних зусиль і терпцю, щоб навчити його намацувати пульс, визначати єхітус (клінічну смерть) і як слід роботи перев'язки. Отакий був мій найближчий помічник у польовому шпиталі, і я не нарікав на нього. Хоч у тому, що зветься точною наукою, він був простодушним наївняком, та в практичних ділах мав життєвий досвід і спритність, чого так бракувало мені, двадцятитрьохлітному парубкові. Не так своєю релігійністю (Петро Степанович повісив у палатах ікони, й сам засвічував перед ними у свята лампадки), як літами, округлою сивуватою вже бородою та розумними карими очима, в яких відсвічувала затаєна думка, він скидався на когось із апостолів і хоч-не-хоч викликав до себе повагу. Перед ним шанувалися не тільки підлеглі йому санітари, а й поранені та хворі солдати, та й я сам поводився з ним м'яко, намагаючись не зачепити його амбіцію, на яку він потай, видимо, таки слабував. Тільки один раз я добре вичитав його, але інакше тоді не можна було зробити. Річ у тому, що Петро Степанович заніс у свою медичну практику деякі —навички з кооперації. Якось мені треба було дати хворому настій горицвіту. Заглянув у нашу аптечку — нема. Що за штука? Та вчора ж там стояла повна пляшка, і, пам'ятаю, призначив його тільки хворому, що видужував після пневмонії. Я спитав Петра Степановича, де подівся горицвіт. Той заворушив губами, ніби вправляючись беззвучно вимовити потрібні йому слова, як це часто робив, і нарешті розгублено пробурмотів:

— Адоніс верналіс?

Петро Степанович вважав за профанацію називати ліки не по-латині. Назви невеликого асортименту, що був у нашій аптеці, він витовк напам'ять, як "отченаш". —Навіть йод і аспірин, без яких він, як і кожний фельдшер, не міг обійтися, Петро Степанович називав не інакше, як тінктура йоді й пульфер аспірині. Але в цьому випадку латинь не могла йому допомогти. Він знову заворушив губами, ніяково-знизав плечима й безпорадно розвів руками.

Якби горицвіт був настояний на спирту або являв собою якийсь наркотик, я подумав би, що Петро Степанович сам видудлив його, але кому охота пити без потреби гірку рідину? Та я щось і не помічав досі, щоб мій фельшер  був нишком "випивахом". Тут озвався не без іронії  солдат:

— Та ви ж ранком після мене всю палату почастували адонісом.

Я здивовано глянув на примовклого Петра Степановича, що тільки ворушив губами, а потім зненацька заговорив так, наче вів далі вже розпочату розмову:

— Я, звісно, проштрафився — що там і казати! Простіть, більше цього не буде... Ну тільки, як подумати, то оп'ять же — кожний хворий і поранений хоче, щоб його лікували, їм — що не пити, аби пити. Отож я і глянув у аптечку — чого там більше залишилося. Дивлюсь — адоніса верналіса ціла пляшка стоїть. Я і дав. Думка: шкоди від нього не буде, а якщо й користі не дасть, то все ж таки дух підійме — ліки ж бо!

Виходило, що мій Петро Степанович не стільки додержувався моїх призначень, скільки пильнував, щоб не затоварювалися медикаменти. Я так і сказав йому, мимоволі міняючи від внутрішнього сміху гнів на жарт:

— Щоб, значить, не залежувалися в аптеці ліки?

— Авжеж. Щоб не прокисали даремно,— погодився Петро Степанович, не відчувши в тоні мого голосу кпину.

Я запросив його до своєї кімнати, колишньої вчительської квартири, і довго розтлумачував, що кожний медикамент є не тільки цілющий засіб, але й отрута, залежно від потреби в ньому організму й дозування. Петро Степанович винувато слухав мене, уникаючи дивитися мені в очі, а в думці, видно, стояв на своєму.

Професор Перетятько на мить замовк, а потім, зітхнувши, промовив:

— А що ви думаєте — мій Петро Степанович мав рацію. Ми звемо тепер це психотерапією, а він, не спокушений науками, дивився на це діло простіше: чи adonis vernalis, чи свячена вода — аби тільки хворий повірив у цілющість того, що йому дають. Віра — то велика сила, що і в медицині робить чудеса!..

Віктор Платонович знову многозначно подивився на слухачів, намагаючись дати цим на розум недосвідченим молодим лікарям, що не все в професора слід брати за серйозне й треба розуміти, коли він жартує. А Перетятько оповідав далі:

— Після цього інциденту в нас із ним налагодилися стосунки. Хоч Петро Степанович був чи не вдвоє старший за мене, але спочатку він трохи потерпав передо мною. Тут важила, мабуть, і моя вища медична освіта, а головне, я був для нього офіцер, тоді як Петро Степанович ходив, як ротний фельдшер, в унтерах. Я скасував офіційне звертання до мене через "ваше благородіє", з чим звиклий до субординації Петро Степанович не одразу освоївся, й просив називати мене на ім'я та по батькові; так само називав його і я.

Петро Степанович став привикати до мене, заходив інколи у вільний час до моєї кімнати поділитися всякими чутками та новинами з батьківщини. Він вважав за свій обов'язок розважати мене довжелезними листами від єдиної близької йому людини — бездітної дружини, з якою прожив багато мирних літ. Кожний лист починався незмінним звертанням: "Добрий вечір чи день — не знаю, як там у вас,— дорогий мій законний муж і незабутній Петре Степановичу! В перших рядках свого листа повідомляю, що поки що жива й здорова, чого й вам бажаю від щирого серця..." Далі йшло безліч поклонів від близьких і дальніх родичів та знайомих і лише наприкінці кілька місцевих новин.

(Продовження на наступній сторінці)